Дванадцять хлопців-красноголовців

Був у царя син. Захотів він женитися. Ходить син сумний, а цар питає:

— Чо’ ти, синку, такий сумний?

— Жениться хочу.

— То женися.

— А дозволиш взяти, кого я схочу?

— Дозволю.

— То я піду пошукаю собі жінку, — сказав син.

Іде він понад берег, а на річці три сестри шмаття перуть.

— Який гарний хлопець іде, — каже старша сестра. — Якби він мене взяв, я би йому одним веретеном напряла і весь дім убрала.

А середюща:

— Я б йому одним хлібом весь дім нагодувала. А третя, сама менша, каже:

— А якби мене взяв, я б мала дванадцять хлопців-красноголовців — на чолі зірка, на потилиці місяць.

На тій третій він і оженився. Оженився та й пішов до війська служити, а жінку лишив коло свого тата.

Пройшов якийсь час, і народила вона дванадцять хлопців-красноголовців. Він пише їй з війська: «Як там та й що?»

А її середюща сестра дуже лиха була, що не вона, а найменша за царського сина віддалася. Була та сестра шинкаркою. Поштар часто заходив у корчму, напивався, і середюща сестра перехоплювала листи. Написала вона царському синові у військо (ніби від жінки), що народилося не дванадцять хлопців, а дванадцять щенят. А чоловік пише: «Що сотворено, то збережіть, поки я приїду». Середюща сестра перехопила того листа і замінила іншим. Написала цареві-батькові (ніби від сина з війська): «Купи, тату, бочку і одинадцять пусти в закритій бочці на море, а дванадцяте посади з мамою на човен і теж пусти на море».

Тато так і зробив: одинадцять дітей у бочці на море пустив, а дванадцяте з мамою в човні.

Коли ті одинадцять пливли в бочці, на морі їх зловила змія і взяла в свою печеру. Там вона їх годувала, аж поки виросли. А дванадцятий довго їздив з мамою по морю і приїхав на край моря. Вийшли вони на сухопуття, і каже він мамі:

— Сідайте, мамо, тут і сидіть, а я піду щось роздобуду. Мама зосталася в халабуді з бур’яну, а він пішов. Іде він, а назустріч йому дідок з рушничкою. Дідок запитав:

— Що ти, синку, маєш?

— У мене, дідику, лиш паличка.

— А в мене рушничка. Трах-пах — і вбив пташку, і є вже чим прогодуватися.

— Давайте, дідику, поміняємося.

— Давай. Ти будеш мати рушничку, а я паличку. Так вони й помінялися.

Приходить хлопець до мами та й каже:

— Мамко, я набив пташок. Беріть та й варіть, а я ще піду.

Іде він та й знов здибається з тим дідком.

— Що ви, дідику, маєте?

— Маю сокирку. Вдар нею на всі чотири сторони, і дім збудуєш, який схочеш. А ти що маєш?

— Рушничку. Давайте мінятися.

— Давай.

Та й знов помінялися. Приходить він до мами та й каже:

— Мамко, де будемо дім будувати?

— Отам на горбочку.

Пішов він на горбочок, ударив сокиркою на всі чотири сторони, і з’явилися хата і двір, і всілякі будинки — ціле панське хазяйство.

— Гай, мамко, виходьте з халабуди, ідіть до своєї хати. Встала мама та й пішла до хати. Гарна хата, але нема в ній нічого.

А син знову пішов. І знов зустрічає того дідика.

— Ти що, синку, маєш?

— Таку бардичку маю, що вдар нею на всі чотири сторони, і хата стане.

— А я маю таку торбинку, що як сказати: «Розшморгнись, торбинко, дай їсти й пити, і все стелити!», то все тобі буде, що захочеш.

І знову вони помінялися.

Прийшов син додому, зайшов до хати та й каже:

— Розшморгнись, торбинко, дай їсти й пити, і все стелити. Сказав це, подивився, а у нього в хаті вже все є.

А як настав ранок, залишив він маму в хаті та й пішов. І знов здибається він із тим дідком.

— Що ви, дідику, маєте?

— А ти, синку, що маєш?

— Я маю торбинку. Як сказати: «Розшморгнись, торбинко, дай їсти й пити, і все стелити!», то все тобі буде, що схочеш.

— А я маю кий. Як сказати: «Біжи, штурхни — не штурхни, а що в нього є, сюди візьми», то, в кого хочеш, що хочеш, забрати можна.

— То давайте, дідику, поміняємось.

— Давай.

І знов помінялись вони: хлопець дав дідові торбинку, а собі взяв кия. Відійшов від діда та й каже києві:

— Біжи діда штурхни — не штурхни, а торбинку сюди візьми.

Кий пішов, узяв від діда торбинку і приніс йому. Має він і торбинку, і кий.

Приходить він додому. А увечері приходять до нього два чоловіки, щоб переночувати. Ці люди знали про одинадцятьох хлопців, його братів. І побачили вони, що у нього, як у тих хлопців, на чолі зірка, а на потилиці місяць. І торбинку вони в нього бачили, бо він їх пригощав. Переночували вони в нього, а тоді пішли до середющої сестри, його тітки, і сказали, що знайшли хлопця, у якого на чолі зірка, а на потилиці місяць. І не знали вони, що він сам перекинувся реп’яхом, причепився до них і чув усе, що говорилося.

Послухала тітка тих людей та й каже:

— Е, що ви знаєте? Про зірку та про місяць говорите. А знаєте, що на світі є таке котятко, яке з дерева на дерево скаче і за ним золоті яблука ростуть?

І сказала вона, де треба те котятко шукати.

Тоді він знов перекинувся з реп’яха на хлопця, тихо вийшов від лихої тітки та й пішов у ліси те котятко шукати. Знайшов його, приносить додому та й каже мамі:

— Мамо, де будемо сад садити?

— На горбочку попри хату.

Повтикав він на тому горбочку патички, котятко по них поскакало, і до вечора виросли на тих патичках золоті яблучка.

А ті два чоловіки знов приходять увечері. І бачать ті яблучка. Переночували вони і знов ідуть, а він знов перекинувся реп’яшком, щоб почути їхню розмову. Приходять вони до його тітки та й кажуть:

— Ми де були, були, а добру штучку чули. Що тут говорили, там ми находили.

А вона їм:

— Е, що ви знаєте? Про котятко та про яблучка говорите. От я знаю, то знаю. Є на білім світі таке порося, що рилом оре, вухами сіє, передніми ногами жне, а задніми стирти кладе.

Та й розказала вона, де те порося має бути. Пішов хлопець і знайшов те порося. Приніс додому та й каже мамі:

— Де будемо стирти класти?

Мама показала, де класти. Він те порося пустив. А воно рилом оре, вухами сіє, передніми ногами жне, а задніми стирти кладе.

Приходять ті два чоловіки і третій раз ночувати. І кажуть:

— Ми знаходили на білім світі одинадцять хлопців — на голові зірка, на потилиці місяць. Вони у змії в печері.

— Мамо, — питає хлопець, — є в мене одинадцять братів?

— Були, а тепер не знаю, чи є.

— А ви знаєте кожного ім’я?

— Знаю.

— То печіть мені коржики і витискайте на коржиках ім’я кожного брата.

Мати спекла дванадцять коржиків і на них витиснула імена всіх своїх синів. Поклав хлопець у свою торбинку ті коржики, взяв свій кий, сів у човен та й поїхав шукати братів.

Довго-довго плив він по морю, поки вздрів одинадцять хлопців на скляній горі. Доїжджає він до них та й скинув шапку, аби вони бачили, що він їх брат. А вони налякалися та й сховалися в печеру. Він прив’язав човен до скали і почав махати шапкою, щоб таки до нього хтось вийшов. І один вийшов. А він каже:

— Браття, не ховайтеся, я брат ваш!

— Як же нам не ховатися? У нас така мама, що й нас поїсть і тебе коло нас, — сказали його брати і вийшли з печери. І всі вони були голі. Тоді крикнув він:

— Торбинко, розшморгнися, одягни братів однаково!

І стали вони перед ним усі гарно одягнутими. А він давав кожному коржик і кожен брав своє ім’я.

— Гай, браття, — каже він, — сідайте в човен та й поїдемо до мами.

— Коли ж ми боїмося. Як наша теперішня мама надлетить, то й тебе, і нас з’їсть.

— Не бійтеся.

Посідали всі в човен і поїхали. А він їм каже:

— Ви, браття, веслуйте, а я буду трохи спати, бо довго до вас їхав і дуже змучений. Як треба буде мене розбудити, то вколіть мене голкою в мізинний палець.

Пливуть вони, коли це летить змія. Брати стали колоти сплячого в мізинний палець, а він нічого не чує. Вони почали плакати, і впала йому на лице сльоза. І запекло йому. Схопився він.

— Станьте, браття, не печіть!

— Ми не печем. Це наші сльози такі гарячі. Он наша мати летить за нами. Зараз нас усіх поїсть.

Тоді їхній брат схопив свого кия та як крикнув:

— Кий, іди змію вбий, над морем запали, попіл на воду змети!

І кий змію вбив, над морем запалив, попіл на воду змів. Приїхали вони до мами. Радіє стара, що знайшлися сини.

А на вечір знов приходять ті двоє ночувати. Коли вони рано відходили, він знов перекинувся реп’яшком, вчепився до них і понесли вони його до середющої тітки.

Приходять вони до неї. А там і батько її, старий дід, сидить.

— Де ви були, що бачили? — питає тітка тих двох.

— Бачили ми дванадцять хлопців-красноголовців — на чолі зірка, на потилиці місяць.

А хлопець з реп’яшка перекинувся голубом, та все літає, та все свою тітку дзьобає. Вона відганяє його, а він дзьобає. А тоді файкнув крилами над дідом. Дід зачепив за крило двома пальцями — і перед ним постав парубок, а не голуб. І розказав усе, як було, дідові.

— Як ти, синку, хочеш її за це покарати? — спитав дід і показав на свою лиху дочку.

— Хочу щоб вивели коня, прив’язали її коси до хвоста і пустили в чисте поле.

Так вони з нею й зробили. І де впала її голова, там скала, а де впали ноги, там вода.