Дві вивірки

Іде вона до сусідки та й несміло стукає в двері.

—   Хто там?

—   Я, твоя сусідка!

—   Просимо,— кличе вивірка і відчиняє двері.

Як поглянула на нещасну, помарнілу, напівмертву від студени сусідку, то зараз усе зрозуміла.

—   Прошу, сідай, саме на обід натрапила! Чим хата ба­гата… От зігрійся трохи в мосі, а я приладжу тобі оріш- ків і жолудів… На, їж на здоровлячко. Та й разом зі мною живи, мені і так скучно одинокій.

Засоромлена вивірка почала говорити:

—   Але ж я не заслужила на таку доброту; я ціле лі­то — знаєш — гуляла.

—   Нічого,— каже друга,— тепер ти також будеш дба­ти так, як я, бо пізнала тепер, що без праці нема добра! От, будемо разом працювати і разом жити.

Лінива на радощах обцілувала свою добру товаришку. І відтоді жили обі вивірки разом. А ліниву вивірку біда і нужда навчили працювати. Найближчого літа лінива ста­ла також пильною і принесла великі припаси харчів до спільної хати.