Одного разу в Казковому лісі сталася незвичайна подія: захотів Вовчик замість Лева Царем звірів стати. Захотіти то він захотів, а от втілити цей намір у життя, не знав. Посидів Вовк, посидів, подумав, подумав і вирішив за порадою до Кабанця податися. Сказано – зроблено. Тож через пів години стояв Вовк перед Кабанцевою оселею, яку кмітливий господар облаштував під корінням дуба. Ще й дзвоника прилаштував, а під ним – табличку: «Дзвонити 2 рази». Вовк на напис не зважив, а щосили загупав лапою по дубу. Аж благенькі двері заторохкотіли: – Гей, Пацик, відчини!...
Казки для дітей
Ми з моїм братом вирішували куди полетіти далі на пошуки наших родичів. Обравши Білорусію, кожен з нас готувався до перельоту. Геттест відпочивав, а я вирішила підкріпитися перед дорогою. Швидко вишукуючи міцні і здорові дерева, поступово заглиблювалася у густий ліс. Я вже була готова повертатись до Геттеста, коли побачила зграю лелек, що так красиво ключем пливли небом. Вони помітили й мене. Не втративши форму ключа, лелеки приземлились, а потім стали пильно розглядати мене. Я не одразу зрозуміла, що їм потрібно. — Ви щось загубили чи когось шукаєте? Я можу допомогти? —...
Я виглянув у чисте поле поросле травою, а потім скошене людьми. Ну й запах роздався довкола! Так не пахне навіть найсмачніший корм. Я влігся недалеко і став жадібно вдихати солодкий свіжий аромат. Біля мене плюхнулась Чорнушка. — Ммм, а що це так апетитно пахне? — задоволено протягла вона і стала внюхуватись. — Скошена трава. Ароматна чи не так? — Ага. А траву можна їсти? Якщо вона так розкішно пахне, то я можу тільки представити її смак. — сказала Чорнушка і від приємних картинок у голові закрила оченята. Я засміявся. —...
А згодом я відчув на собі щастя батьківства. Крістен народила трьох маленьких кошенят. Спершу я подумав: «От мороки з ними буде! І прийдеться залишитись у якомусь місті, поки дітлахи не повиростають». Але малі кошенята приносили не мішок труднощів, а море радості. Ми гралися усі п’ятеро. Тільки подумати, яка велика у мене сім`я! Двоє кошенят були схожими на Крістен. Біленькі та чистенькі, як сніжок. Ми так і назвали їх: Сніжок і Пушок. А Чорнушка була схожою на мене. Вся чорнюща, як смола, а очі зелені, як сад весною. Ото я радів...
Це сталося під вечір. У сутінковій млі ми з Крістен йшли на Північ. Було прохолодно, але поблизу не знаходилось жодного місця, аби зупинитись та перепочити. Ми вирішили продовжувати нашу дорогу, допоки його не знайдемо. Вийшовши на міжмістове шосе, я змарнів ще більше. Виглядало так, що до найближчого міста дуже далеко. Це розуміла і Крістен, проте вона мовчала, ніби не хотіла мене розчаровувати чи засмучувати. Або не хотіла порушувати тишу. В ній було щось таке потаємне, це відчував і я. Ми далі йшли мовчки. Впевнені у своїй безпеці, ми крокували просто...
Доволі смішно, але відчував я себе справжнім феніксом. Насамперед хто такі фенікси? Це птиці, які за своє життя багато разів відроджуються. Вони спершу самі згорають, а потім самі й відроджуються. Враження у мене було таке, що моє попереднє життя закінчилось, а інше почалось з моменту, коли я побачив Крістен. Я розкажу все по черзі, як воно було. Я сидів на даху закинутого будинку і дивився на небо. Воно було дуже чистим та спокійним. Сонечко гарно виблискувало у різні сторони, пташки співали свою ненав`язливу пісеньку, діти монотонно кричали, вітер грався з...
Настала осінь. Проте цього року вона не квапилась поскидати листочки з похнюплених дерев, швидко прибрати тепле сонечко з неба, залити землю холодним дощем. Ні, вона підкрадалась тихо, майже непомітно. Як прокрадалась тихими кроками осінь, так у моєму серці підступно оселялася самотність. Мені страшенно не вистачало Коти, я дуже скучив за дідусем-письменником, за моїм двором і взагалі за таким знайомим мені кварталом. Я хотів повернутися, покинути усі ці пригоди і податися у свій рідний край. Попри гостинність і прихильність навколишнього світу, мені не вистачало рідних. Я засипав із думкою про Коту...
Річ у тому, що своїх батьків я ніколи не бачив і не знав. З самого дитинства, відколи я себе пам`ятаю, я знав лише сестру. Нас обох покинули. Ми виявились непотрібними. Принаймні так я завжди думав. Зараз я розумію, що у наших батьків могли бути вагомі причини зробити саме так, але образа не зникає. Нас покинули. Все, що я зараз знаю, довелось самостійно пізнавати, вчитися усьому самому. Сестра була меншою від мене і я взяв її під свою опіку. Вона — єдине, що в мене залишалось, а довкола чужий світ. Її...
В одній маленькій дитячий ванночці, які бувають у всіх хлопчиків та дівчаток, жив маленький Кораблик. Він був дуже гарним, та особливим і вже тому, що його зробив тато Євгена. Кораблик мав яскраво розмальовані дерев’яні борти, пінопластову каюту з вирізаними віконечками та дверима. На його щоглі розіп’явся білий парус з клаптика атласної тканини, а зверху майорів паперовий прапорець. На різнокольорових бортах було написано ім’я Кораблика “Євген”. Кораблик так всі і називали. І всім було зрозуміло, чому саме він мав таке ім’я, – бо належав хлопчикові Євгенчикові. Безумовно, він не завжди плавав...
Після того, як я зустрів їжака, мені довелось познайомитись зі ще деким. Зараз я вам все розкажу. Була темна ніч. Я тоді був дуже втомленим після дороги і зупинився на ніч у якомусь парку. Це була лісова територія, але з протоптаними стежками для людей. Мені там було дуже затишно і спокійно. Перед сном я вирішив прогулятися парком і оглянути всю територію. Я навіть захотів зупинитися у цьому лісочку на декілька днів. Все рівно нікуди не поспішав, а там було так красиво! Як мінімум, я хотів поглянути на парк при сонячному...
