Якось на дорозі йдучи назустріч одне одному зустрілися Щастя і Нещастя. Щастя — веселе, дзвінке в голосі та світле душею, співало пісню від якої дихалося легко і вільно. Воно наче летіло розправив свої крила. Нещастя — сумне, сповнене образ, безголосе, зігнувшись, наче тягнуло на собі важку ношу, ледве переставляло ноги. — Чому ти таке нещасливе? — запитало Щастя Нещастя, зрівнявшись із ним. — Тому що я є Нещастя, — відповіло без виразу, подивившись сумними очима, в яких крім сірої завіси смутку та журби, крізь яку, здавалося ніколи не проникало проміннячко...
