Олег Погинайко

Якось на дорозі йдучи назустріч одне одному зустрілися Щастя і Нещастя. Щастя — веселе, дзвінке в голосі та світле душею, співало пісню від якої дихалося легко і вільно. Воно наче летіло розправив свої крила. Нещастя — сумне, сповнене образ, безголосе, зігнувшись, наче тягнуло на собі важку ношу, ледве переставляло ноги. — Чому ти таке нещасливе? — запитало Щастя Нещастя, зрівнявшись із ним. — Тому що я є Нещастя, — відповіло без виразу, подивившись сумними очима, в яких крім сірої завіси смутку та журби, крізь яку, здавалося ніколи не проникало проміннячко...

Читати далі
  • 16.02.2018

Ось і літо прийшло. Тепле, веселе. Дружньо гудять бджоли, ніжно колишуться трави, колосяться на полях хліба. Саме у цю пору ліс жив небаченим життям. Велика лісова галявина, які ніби ще недавно була вкрита маленькою травичкою, квітувала. Яких тільки рослин на ній не було: ромашка, звіробій, полин, м’ята, дзвіночки, материнка, люцерна. Великий – великий килим нагадувала вона. Вухастих любив її. А ще більше любив літо за найдовші у році дні, за чарівні медові аромати, які постійно можна було відчувати у повітрі. Цікавим було все. Навіть дощик який зволожував землю. М’який, лагідний він...

Читати далі
  • 28.05.2015

Листопад. Третій місяць осені яка, як і весна чи літо, зовсім скоро завершить свій хід по землі. Все відцвіло, відгоріло, обсипалось. Немає більше яскравих кольорів, що так тішили душу, ятрили зір. Сьогодні і птах, і звір, і дерево, і кущ – всі підпорядковані єдиному закону:   вижити у важких умовах, не загинути. Як складно. Навіть страшно. Бо ніхто не знає, якою буде вона – зима. Бір вже спить. Дивиться свої солодкі сни. І тільки дятел продовжує вистукувати у свої барабани, ніби намагається розбудити його. – Як справи, Михасю? – піднявшись на...

Читати далі
  • 19.05.2015