Пригоди ведмежульки та борашки Казочки для зовсім маленьких Потап і Настуся давні друзі. Вони знайомі з самого дитинство. Можна сказати, що познайомилися ще в дитячому візочку. Кожного дня вони зустрічаються та разом пізнають казковий світ через пригоди. Настя: Привіт Потап! Потап: Здорово Настуня! Потап: Що будемо сьогодні робити? Настуня: Пропоную зварити смачний борщик, Потап: Борщик? О я це люблю, це дуже смачно та корисно, але нажаль не вмію, Настуся, а ти вмієш? Настя: Звісно вмію, кожна поважна борашка вміє варити борщик. Я тобі все докладно розповім, а ти, головне...
Taras
Казки Євгена Маєвського
Єдиний випуск програми “Вечірня казка” (1984 рік) з улюбленцем дітлахів Дідом Панасом, який зберігся в архівах Національного телебачення. Адже дід розказував всі казки наживо, у прямому ефірі без будь-яких попередніх записів.
Розплющивши очі, маленька Мурашка зрозуміла, у якому вона лайні. Під ніжками аж чавкало. Стежечка, яка вела з галявинки до дерева раптом закінчилася і маленьке створіння гепнулось у яму. І як тепер з неї вибратись – комашка не знала. У ямі , звісно, вона не вперше, але ті були не такі глибокі. Та й здавалося, Мурашка вже навчилась ходити по лісу і в таку халепу вже не потрапить. А тут на тобі . — Ну от і все. Подумала вона. Який сенс жити у цій темряві. Усе скінчилося. Виходу немає. Довкола лайно,лайно,...
Три, два, один! Зернятка з гуркотом посипались додолу. Золотокосі курчата, які, затамувавши подих, чекали на цей ритуал, кинулись підбирати. Так їхній день починався і так завершувався. Хто цей білий бовван, з якого двічі на день сипалась пожива — курчата не знали. Це мама, чи й того більше, божество — думали дурненькі малята. Вичищати ретельно пір’ячка, згрібати на купку зернятка, правильно квоктати курчата вчилися з ранку до вечора. І все заради одного: почути похвалу від свого божества, а може й більше – золоту зернинку – нагороду для най-най-най. А бовван і...
Шурхіт олівця по паперу розбудив гумку для стирання. — Художник прокинувся, — подумала вона і розплющила очі. Художник, зодягнутий у білу хламиду, з беретом набакир стояв перед мольбертом. Чіткі і різкі лінії спліталися докупи і вже можна було розгледіти, що з’являється на полотні. Ось в куточку зіщулилась маленька дівчинка. Їй страшно. Набешкетувала. Поруч — розлючена мама. В очах і злість, і розпач: доня знову поламала іграшку, знову щось зіпсувала. А це грошей коштує. А їх катма… Ех, віддати б тебе в інтернат… Гумка здригнулася від раптово навіяного образу. Знову чорний колір, — зітхнула вона....
Жив-був гудзичок. Він був невеличкий і жив у коробці для шиття, де було багато таких, як він, ґудзиків, різних кольорів і форм. А ще там жили нитки, голки та різні замочки та гачечки. В коробці було тісно, і вирішив ґудзик піти. Вискочив з коробки на підлогу та пішов до дверей. От він і надворі. Як тут гарно! Літо, пташки щебечуть, травичка зеленіє та ще й квіти! Вийшов він на дорогу та й пішов. Іде, іде, прийшов до лісу. Тут назустріч зайчик-пострибайчик іде. -Привіт! Ти хто? – запитує зайчик. -Я –...
Тут у котячому раю мені сказали, що у котів є 9 життів. Але, звичайно, не в прямому значення «9 життів», а 9 моральних, духовних перевтілень. На землі я ніколи про це не чув. Тоді я замислився чому вони обійшли мене стороною? Хіба я не такий же кіт, як і всі інші? Я знову почав аналізувати своє життя. А потім зрозумів, що і справді у мене було 9-ть життів. Ви ще не здогадалися які? Я розповім. Закінчення мого першого життя відбулося тоді, коли я покинув Коту і старе місце проживання. Тоді...
Мої маленькі кошенята, що тільки вчора грались зі мною у «піжмурки», росли, ставали дорослішими. Вони вже не так багато часу проводили зі мною та Крістен. Одного дня Сніжок і Пушок вирішили піти своєю дорогою і покинули нас. Продовжувати подорож довелось уже втрьох. Проте Чорнушка зовсім не змінилася. Мені здавалось, що вона залишиться такою ж непосидючою авантюристкою назавжди. Час йшов. Що стосується Крістен і мене — ми постаріли. Я вже не міг так швидко ходити і вискакувати на високі відстані, часто забував, що хотів сказати, і уявляєте, моя шерсть почала сіріти....
Це могло статися ще тоді, коли люди могли чути та розуміти мову звірів і не чинили їм лиха. А звірі не боялися людей, і тому в світі панували суцільні дива. Але, на жаль, (а, може, і на щастя),це сталося в наш час у звичайнісінькому лісі. Отож, одного разу заблукав у лісі Віл. Після тяжкої праці він хотів прогулятися по таємничих лісових стежках і подихати вечірньою прохолодою, але не помітив, як заблукав. «Прикро, дуже прикро. Мабуть, я вже не встигну на вечерю», – подумав він. Але довго віддаватися сумним думкам не...
