З першими променями сонця наше трійко курчат-пригодошукачів вирушили у гори. Їм пощастило, що не було роси і м’яка сухенька трава слухняно стелилась під їх ніжками. Головне курча, яке несло зернятка чарівного проса у своїх крильцях, погодувало братика та сестричку і усі відчували неабияку силу в своїх ніжках, крилах і усьому тілі. Навіть їхні голоси стали дзвінкіші та веселіші. Йдуть курчатка, йдуть, аж тут назустріч вистрибнув полохливий зайчик. – Ви хто такі? – прошепотів зайчик. – Ми мандрівники, – голосно гуртом вигукнули щасливі курчата. – Та тихо ви!...
Taras
Сірому вовкові завжди чогось не вистачало. Зайця з’їсть — замало. Разом з іншими вовками козулю зажене — теж на всіх малувато. А хотілося йому, щоб завжди було їжі вдосталь і дах над головою. Ось одного разу сидів сірий на пагорбі, і як когось побачить на дорозі, починає йому скаржитись на своє життя. Почув це один хуторянин, який ішов тою дорогою, і думає: “А якби цього вовка посадити у власному дворі, щоб попереджав мене про перехожих?” — Вовчику-вовчику, підеш до мене? — запитує. — Я тебе годуватиму, а ти мені за...
Зайчикові ніхто не давав проходу в лісі. Хто лиш побачить, — то “підніжку” підставить, то камінцем кине, а хто із дерева горіхом чи жолудем жбурне. Замислився зайчик, як йому бути. Пішов до сови. – Сово, порадь, що мені, бідолашному, робити? Всі з мене глузують… – А ти, зайчику, маєш чимось вирізнятись. Тоді тебе поважатимуть, — відказала Сова і зачинила дверцята свого дупла. Замислився зайчик іще глибше. Чим йому, сірому, вирізнитись? Ішов він, так, замислившись, аж поки опинився біля болота. “О, це ідея”, — подумав зайчик. Обмазався багнюкою і побіг додому,...
Один проворний щурик полюбляв стягувати в свою нірку різні речі. І то не так, щоб десь попросив, купив чи виміняв. Здобував щурик свій скарб злодійкувато. То там щось тишком-нишком поцупить, то звідтіля притягне. Мама щурикові сто разів казала: – Не роби так! Не можна! Схаменися! Сусіди теж йому говорили: – Не слід такому гарному щурику бути злодієм! Ти псуєш звання щурячого роду! Слухав їх щурик в одне вухо, а другим дослухався, що де без догляду залишилося і радів: – Я вже велику купу добра маю – геть до самісінької стелі...
На гірському обійсті діда Івана однієї весни вилупилося троє курчат. Зазвичай, це дуже мало, бо квочка може висидіти і двадцять курчат одночасно. Але курка з півнем тільки освоювалися на новому місці, і поки дід займався господарством, то й не помітив, як курка сіла на кілька яєць, що відкотилися у сіно і висиджує їх там. В той час сонце вже добре прогріло землю, трава починала рости все швидше. Комашки виповзали зі своїх схованок і непомітно лазили на поверхні. Дід Іван саме готувався запрягти коника, щоб об’їхати лісові молоді насадження, як почув попискування під хатинкою. Обернувся —...
На початку осені правління оголосило в лісі свято — День врожаю, і з цього приводу запропонувало встановити вселісовий вихідний. Здивувалися звірі, що то за новина така, “вихідний”, і як вони мають його святкувати. Їм і пояснили, що замість роботи буде накрито великий стіл зі стравами (кожен має щось принести до столу і пригощати інших). Першим відмовився борсук — йому треба запаси зимові робити. Зайці похитали головами — капусту треба квасити, і моркву не копано. Білка послалася на те, що горіхи вже обсипались, а якщо їх не збере, то всі поїсть...
Червоний спортивний автомобільчик думав, що він найкращий у світі. Ще б пак! – Фарба в мене блискуча, колеса новісінькі, двигун найпотужніший поміж усіх! Їздив автомобільчик вулицями маленького міста, хизувався. Всім заважав, правила порушував. – Куди на повороті обганяєш? – сердився роботящий пікап. – Чого перед носом шмигаєш? – гуділи клаксонами поважні автобуси з пасажирами. – Хіба на переході дозволено зупинятися? – обурювалися модні кабріолети. – Хто це на заправці вередує, черги не дотримується? – бідкалися звичайні автівки. Навіть «Швидкій допомозі» спортивний автомобільчик не поступався – тиснув на газ і мчав...
Маленьке сіре козенятко усього в світі боялося. – Пішли з нами стрибати! – гукали ягнятко, лоша та інші звірятка. – Боюся колінце забити, – відповідало сіре козеня. – Дивися, яку барвисту веселку привів літній дощик! – раділи квіти у лузі. – Боюся ніжки замочити… – Травичку щипати будеш? – питала сестричка-коза. – Боюся равликів рогатих, що в траві ховаються. – А нашого гарного півника бачив? – квоктали заклопотані курочки. – Боюся… Півник голосно кукурікає. – А метеликів ловив? – щебетали жваві горобчики. – Боюся не впіймати… – А казку читав?...
ІСТОРІЯ 1 Жила-була лялька… Ні, не так. Спочатку лялька З’ЯВИЛАСЯ. У великій коробці лежали різнобарвні шматки тканини, клубочки, моточки і котушки ниток, стрічки. У окремій коробочці лежали ножиці, олівець та подушечка з голками. Руки майстрині обережно відкрили коробку і почали поволі перебирати клаптики тканини. Кілька відібраних шматків відклали, далі коробка знову щільно закрилася, і розпочалося ДИВО СТВОРЕННЯ. Вправні руки згортали і розправляли тканину, змотували нитками, добирали клаптик за клаптиком, щось припасовували, щось складали назад у коробку…Ось настала черга ниток, ножиць і голки. Нитки відмірялися і складалися у пасма, які...
Руденька ніколи не ображалася, якщо її так називали. Навіть якщо казали “Руда”, теж не ображалася. Бо чого на правду ображатися? Навпаки, Руденька пишалася і своїми довгими рудими кучерями, і ластовинням. Усіма сімнадцятьма плямочками на носику і щічках. Нажаль, Руденькій більше нічим було пишатися. Певне, вона таки “зовсім негодяща”. То тітки слівце – “негодяща”. Тітка, звичайно, не підозрювала, що Руденька усе чує, коли розмовляла зі старшою сестрою. А вона причаїлася і почула… Правда, вона негодяща. Тобто ні до чого не придатна. Спочатку навчалася найважливішого — змінювати долю…Ой, пробачте, варто дещо пояснити....
