Кватирка…
Перші весняні повені підтопили будиночок Борсука, однак Вовченя з радістю дав йому притулок під своїм дахом із березових лозинок.
– Ні, тільки не зачиняй кватирку, – благало Вовченя.
– Але ж вночі холодно стає, ще застудимося, – здивувався Борсук.
– Все одно не зачиняй, будь-ласка, – наполягало Вовченя.
– Чому? – Не відступався Борсук.
– Мені тут ось що спало на думку… Адже кожного дня із неба падають тисячі зірок, – мрійливо заторохтіло Вовченя, – раптом… одна залетить і до мене.
– І що? – Все ще не розумів Борсук.
– Тоді я загадаю своє найзаповітніше бажання, – відповіло Вовченя.
– А якщо не залетить?
– А я буду чекати, доки і залетить!
Борсук почухав потилицю.
– Добре, Вовченятку, – нарешті вимовив він. – Можна, якщо зірка сьогодні залетить до тебе через кватирку, я також бажання загадаю?
Вовченя похнюпилося і заперечливо похитало головою:
– Краще не варто, а то раптом вона не впорається. А я вже півроку як бажання не загадував.
– Біднесенький, – із знанням справи сказав Борсук, а про себе подумав:
«Доведеться мені знову загадувати бажання по-дідівськи». При цьому він заплющив очі та задоволено посміхнувся.
Автор: Єкатеріна Кулік (Переклад: Анастасія Іванова)