Руделька і Сніг

У затишному дуплі старого дуба живе сімейка білочок: дідусь, бабуся, татко, матуся та двоє білченят – Шустрик і Руделька. Братик і сестричка завжди гарно й мирно граються між собою. Руделька тільки цієї весни народилася, і для неї все довкола нове, незнайоме й неймовірно цікаве. Білочка увесь час метушиться, скрізь тицяє цікавого носика, надокучає дорослим безліччю запитань.

Якось у розмові мами з бабусею Руделька почула незнайоме і тому страшенно цікаве слово «сніг».

– Мамусю, а що таке сніг?

– Сніг, донечко, то такий білий, м’якенький холодний пух, що летить із неба, – відповіла матуся.

– А коли він летить? – знову запитує мала.

– Узимку, Руделечко, коли дерева розгублять усі свої листочки, і стане холодно.

– А чому дерева гублять листочки? – не замовкає ні на мить білочка.

– Тому, що готуються до зимового сну. А листочки вкривають землю, щоб їй, наче під ковдрою, було всю зиму тепленько спати.

Руделька ще щось хотіла запитати, однак мама сказала, що їй ніколи. Відтоді білочка ледь не щодня випитувала в усіх дорослих про зиму та сніг, так їй цікаво було, що ж то за диво таке.

Весна минула непомітно, і літо в осінь перейшло. Усі звірята почали робити запаси на зиму. А наша Руделька все стрибає по гілках туди-сюди, дорослим хоч і допомагає, але й  питаннями надокучає.

– Дядечку Ведмедю, а ви зиму бачили?

– Ні, дитино, не бачив, – прогудів у відповідь Ведмідь.

– А як то може таке бути? Усі бачили, а ви ні? – здивовано закліпала мала.

– Та я ще з осені у барлозі засинаю і солодко сплю аж до весни, – засміявся дядько Ведмідь, – тому зими ще ніколи й не бачив.

– Ой! Та як же то можна так довго спати? Усе цікаве проспати? Зима –  це ж цікаво, ось я чекаю її – не дочекаюся, щоб з нею та снігом познайомитися, – замріяно сказала Руделька і подалася далі.

За кілька тижнів стало в лісі холодно. Якогось ранку білочка прокинулася, визирнула із дупла й побачила, як щось на траві іскриться на сонечку.

– Бабуню, а що це? – здивовано запитала.

– Це перший вісник зими, внученько, паморозь. Скоро листочки почнуть опадати, слід уже й зиму виглядати.

– Ой! – стрепенулася Руделька. – Біжу швиденько ще когось про зиму розпитаю.

Одначе звірі були такими заклопотаними приготуваннями до зими, що їм ніколи було просто теревенити з білочкою. Лише Лиска погодилася відповісти малій на її питання.

– Зима? Сніг? – бр-р-р-р. Не люблю зиму та сніг. По-перше – холодно, по-друге – голодно. Взимку всі дрібні тваринки ховаються по норах, зайці маскуються, птахи високо на гілках сидять, ніяк не впіймати, не дістати. Біда.

Ще за кілька днів листя, й справді, з дерев пооблітало, ліс став сірим і сумним. Рудельці так було шкода лісу, що вона хотіла з кимось про це поговорити. Раптом на зустріч  їй біжать зайчики Костик та Хрустик. Білочка враз забула, про що хотіла говорити, бо спочатку зайчиків не впізнала, так вони змінилися.

– Гей, що це з вами? Ви ж були сіренькими, чом тепер біленькі?

Зайченята весело засміялися.

– Наші шубки стали білими, щоб ми непомітними були. Ген за ярами, за смерековими лісами вже зима іде стежками. Тітонька Сорока казала, що скоро й у нас сніг буде, – повідомивши цю новину, зайченята пострибали собі далі, а здивована Руделька теж поквапилася до рідного дупла.

Удома мама пекла пиріжечки і щось наспівувала, бабуся плела теплу шапочку для онучки, а дідусь із татком грали в шахи. Братик Шустрик щось будував на підлозі.

– Гей, сидите тут і нічогісінько не знаєте! – захекавшись, забігла до хатинки Руделька.

– А що трапилося? – одночасно запитали мама і бабуся.

– Зима! Зима вже у смерековому лісі.

– О! Отже, ось-ось і в нас буде, – поважно мовив дідусь.

– Ну, так, – вертілася білочка, неначе дзиґа. – Он зайці білі шубки вже одягли. Мамусю, я теж причепурюся і побіжу сніг зустрічати. Може, він там уже летить, а я тут збираюся довго, – хвилювалася Руделька.

– Та не метушися ти так, – дорікнув братик. – Носишся із тим снігом, як із писаною торбою.

– Ага, добре тобі казати, Шустрику, ти вже його бачив і знаєш, а я ще з ним не знайома. Не знаю навіть, як з ним поводитися, – торохкотіла мала. – Бабусенько, а якщо я йому не сподобаюся, і він не захоче дружити зі мною?! – засмутилася білочка.

– Ну хіба така красуня може комусь не подобатися? – лагідно посміхнулася бабуся. – Ось одягнися й біжи гуляти, – подала  онучці теплі шапочку та рукавички.

– Дякую! – Руделька швидко вдяглася в руденький кожушок та пухнасті обновки, схопила теплого пиріжка і гайнула на вулицю.

Не встигла білочка двері добре зачинити, як одразу принишкла. Довкола було тихо й біло. Із неба падали великі пухнасті зірочки і лягали на дерева, кущі та землю, ніби вкривали все теплою ковдрою.

– Як гарно! – прошепотіла зачарована Руделька. – Оце і є сніг? – спитала сама себе білочка.

– Ні, ми – Сніжинки, – кружляючи, відповіли красиві білі зірочки. – А всі ми разом сніг-сніжок! – голосочками-дзвіночками промовили вони.

– Хтось мене кликав? Я тут! – підвівся із землі білий пухкий клубочок.

– Ми не кликали тебе, ми про тебе розповідали, – задзвеніли смішинками сестрички Сніжинки.

– Кому? – здивувався Сніжок.

– Ось їй, – відповіли сестрички Сніжинки і весело закружляли в таночку навколо здивованої білочки

– А ти хто? – запитав чемно Сніжок.

– Я – білочка Руделька, – сором’язливо відповіла мала. – Дуже хотіла познайомитися з тобою, бо багато чула про тебе, але ніколи не бачила.

– Що ж, будемо знайомі, я Сніг-Сніжок, – чемно вклонився білочці новий приятель. – Може, пограємося разом?

– Залюбки! – посміхнулася білочка. – А у що гратимемося?

– О! Я багато різних ігор знаю, тільки наперед попереджаю: хоч я лагідний і білий, проте дуже холодний. Зі мною пограєшся трішки, то муситимеш зігріти і носик, і ніжки, щоб, бува, не переохолодитися та не застудитися. Зі мною грати варто хоч щодня, та тільки в міру, не нашкодь собі, маля.

– Гаразд, домовилися, – погодилася Руделька. – То у що граємося?

– У сніжки.

– А це як?

– Ось так, – Сніжок хутко зліпив сніжку і поцілив білочці у ніжку.

– Ось ти як? – розчервонілася мала, зліпила кульку і жбурнула у Сніжка.

Погравшись трішки, Руделька відчула, що мерзнуть носик і щічки.

– Ой, холодно! – промовила білочка.

– Так-так, біжи грітися до хати, а завтра знов виходь погуляти. Будемо в інші ігри грати, – сказав весело Сніжок.

– Гаразд, – відповіла Руделька, попрощалася, і шмигнула на дерево, до теплого дупла.

Вдома білочка не могла нарозповідатися рідним, як же гарно вони зі Сніжком гралися.

– Я ще й завтра піду, бо він мене запросив, – похвалилася братикові.

– Я теж піду з тобою, – сказав Шустрик. – Зліплю сніговика, а згодом із гірки на санчатах, мов вітер, буду мчати.

– Добре, братику, – сказала Руделька. – Тепер я знатиму, що взимку, коли є сніжок, можна влаштовувати багато цікавих розваг.