Дикі лебеді

Далеко-далеко, в теплій країні, куди відлітають ластівки, коли у нас настає зима, жив король. У нього було одинадцять синів і одна дочка — Еліза. Одинадцять братів- принців ходили до школи із зірками на грудях та шаблями при боці. Вони писали диктанти діамантовими грифелями на золотих дошках і все, що читали, знали напам’ять. Сестричка Еліза сиділа на маленькому дзеркальному стільчику, і в неї була книжка, яка коштувала півкоролівства.
Так, цим дітям жилося дуже добре, тільки недовго тривало їхнє щастя. Король одружився вдруге з однією злою королевою, а вона незлюбила бідних дітей.
Вони відчули це з першого дня. У палаці було велике свято, і діти гралися в “гості”. Але замість солодких тістечок і печених яблук, які вони завжди одержували для цієї гри, мачуха дала їм лише пісок у чашці і сказала, що вони можуть уявити собі, ніби це ласощі.
За тиждень королева віддала маленьку сестричку Елізу в селянську сім’ю і стільки набрехала королю про принців, що він не схотів і бачити їх.
— Летіть світ за очі і самі піклуйтеся про себе! — сказала люта королева.— Оберніться на великих безмовних птахів!
Але вона все ж таки не змогла зробити їм так погано, як хотіла, і вони перетворилися на одинадцять прекрасних диких лебедів. З криком вилетіли вони з вікон палацу і понеслись над парком і лісом. Це було на світанку. Вони прилетіли до хатинки селянина, де спала сестричка Еліза. Лебеді з криком кружляли над дахом, витягували довгі шиї, били крилами, але ніхто не почув і не побачив їх.
І вони знялися знову нагору, високо до хмар, і полетіли далеко-далеко. Лебеді летіли понад далеким темним лісом, що тягнувся аж до самого моря.
Бідна маленька Еліза прокинулась у хатинці селянина і почала гратися зеленим листочком — інших іграшок у неї не було. Вона зробила дірочку в листочку і визирала крізь неї на сонце. їй здавалося, ніби на неї дивляться ясні очі братів. А коли тепле сонячне проміння падало їй на щічку, вона згадувала, як її цілували брати. День минав за днем. Вітер торкався трояндових кущів перед хатинкою і шепотів:
— Хто прекрасніший за вас?
Троянди хитали голівками й казали:
— Еліза!
І це була правда.
Коли Елізі минуло п’ятнадцять років, її забрали додому. Побачивши, яка вона прекрасна, королева розгнівалась і зненавиділа її. Вона б з охотою перетворила й Елізу на дикого лебедя, як і її братів, але не наважувалася, бо король хотів побачити свою дочку.
Рано-вранці пішла королева в купальню, збудовану з мармуру, прикрашену розкішними килимами та м’якими подушками. Вона взяла трьох жаб, поцілувала їх і сказала першій:
— Коли Еліза зайде купатися, сядь їй на голову. Хай вона буде лінива, як ти!
— Сядь їй на чоло! — наказала вона другій.— Хай вона буде така потворна, як ти, тоді батько не пізнає її.
— А ти примостися до неї на груди! — прошепотіла вона третій.— Хай вона стане лихою і сама терзається від цього.
Мачуха кинула жаб у прозору воду, яка зразу ж стала зеленою, покликала Елізу, роздягла її і наказала влізти у воду. Як тільки Еліза увійшла в воду, одна жаба сіла їй на голову, друга на чоло, а третя на груди. Але Еліза цього не помітила; коли ж вона вийшла з басейну, по воді плавали три червоні маки. Це огидні жаби перетворилися на маки, а якби відьма-королева не отруїла їх своїм поцілунком, вони б стали червоними трояндами. Еліза була надто добра та невинна, і тому злі чари відьми не мали над нею сили.
Побачивши це, зла королева натерла Елізу горіховим соком, так що вона вся стала темно-коричнева, вимазала її гарне личко гидкою маззю і сплутала чудове волосся.
Тепер красуню Елізу було неможливо впізнати. Навіть батько, глянувши на неї, злякався і сказав, що це не його дочка.
Ніхто, крім дворового собаки та ластівок, не впізнав її, але ж то були безсловесні створіння, вони не могли нічого сказати.
Заплакала бідна Еліза і згадала про своїх братів-вигнанців. Зажурена, вийшла вона з палацу і цілий день блукала полями та болотами, поки дісталась до великого лісу. Еліза сама не знала, куди йде, але вона так сумувала за своїми братами, яких теж вигнали з рідного дому, що вирішила їх розшукати.
Незабаром настала ніч. Еліза загубила стежку і лягла на м’який мох, поклавши голову на пеньок.
Панувала глибока тиша, у лісі було тепло, навколо в густій траві спалахували зеленими вогниками тисячі світлячків. Еліза ненароком зачепила рукою гілку, і на неї зоряним дощем посипалися яскраві світлячки.
Цілу ніч їй снилися брати. Вони гралися з нею, як колись у дитинстві, писали діамантовими грифелями на золотих дошках і розглядали розкішну книжку з малюнками, яка коштувала півкоролівства. Але на дошці вони писали не нулики та рисочки, ні, вони писали про всі пригоди, які з ними трапилися, про все те, що бачили і пережили. І на малюнках книжки все оживало: пташки співали, люди виходили з книжки і розмовляли з Елізою та її братами. А коли вона перегортала сторінку, малюнки ставали на свої місця, щоб не було ніякої плутанини.
Вранці, коли Еліза прокинулася, сонце було вже високо. Вона цього не могла бачити, бо великі дерева міцно сплели над нею свої віти. Але проміння грало на зелені, як золотий серпанок, ніжні пахощі линули звідусіль, пташки співали і сідали їй на плечі. Вона чула дзюрчання води: це лісові джерельця стікали в озеро з чудовим піщаним дном. Навколо озера росли густі кущі. В одному місці олені зробили собі широкий прохід, і Еліза пройшла ним до води. Вода була такою прозорою, що якби вітер не гойдав дерев і кущів, можна було подумати, ніби вони намальовані на дні озера,— так чітко відбивався в дзеркалі води кожен листочок, і освітлений сонцем, і в затінку.
Побачивши у воді своє обличчя, Еліза навіть злякалася — таке воно було чорне та погане. Та тільки вона вмочила у воду свою маленьку руку і потерла очі, лоб і щоки,— шкіра її, як і раніше, стала білою. Тоді Еліза роздяглася, увійшла у свіжу воду і знову стала красунею, якої ще не було у світі!
Після купання вона одяглася, заплела свої довгі коси, підійшла до струмка, напилася води і пішла лісом, сама не знаючи куди. Вона думала про своїх братів.
По дорозі Еліза побачила дику яблуню, що зігнулася під вагою плодів. Еліза з’їла кілька яблук, підперла жердинами віти яблуньки і пішла далі в темну хащу лісу. Там було так тихо, що вона чула шарудіння кожного листочка під ногами. Жодної пташки не видно було тут, жоден сонячний промінь не міг пробитися крізь густе темне гілля. Високі стовбури стояли так близько один від одного, що здавалися суцільною стіною. Дівчина відчула таку самотність, якої раніше ніколи не знала. А вночі стало зовсім темно. Жодного маленького світлячка не було більше в траві. Сумна Еліза лягла на траву і заснула.
Вранці вона прокинулась і пішла далі. Тільки встигла ступити кілька кроків, як зустріла бабусю з кошиком. Бабуся дала їй трохи ягід. Еліза спитала, чи не проїздили тут лісом одинадцять принців.
— Ні,— сказала стара,— але вчора тут недалеко, на річці, я бачила одинадцять лебедів з золотими коронами на головах.
І вона провела Елізу трохи далі, до яру. Внизу вилася річка, дерева з обох берегів протягали назустріч одне одному довгі, вкриті густим листям віти. Деякі дерева не змогли сплести своє гілля з гіллям своїх братів на протилежному березі, але вони так витяглися над водою, що їхнє коріння вилазило з землі,— і вони також досягали свого.
Еліза попрощалася із старою і пішла вниз по берегу річки аж до того місця, де вона впадала у відкрите море. Велике чудове море тихо несло свої хвилі, але жодного паруса, жодного човна не було видно. Як же йти далі? Еліза почала розглядати маленькі камінці, яких було безліч на березі. Вода зробила їх гладенькими та круглими. Скло, залізо, каміння — все, що викидало сюди море,— було відшліфоване водою, а вода ж була ще м’якша, ніж її ніжні руки.
“Морські хвилі невтомно котяться одна за одною,— подумала Еліза,— і вирівнюють найтвердіші речі. Я теж буду невтомною. Спасибі вам за науку, світлі, вічноплинні хвилі! Серце моє підказує, що колись ви віднесете мене до моїх милих братів!”
На водоростях, принесених хвилями на берег, лежало одинадцять білих лебединих пір’їнок. Еліза зібрала їх. На них блищали краплини — роса чи сльози? Ніхто цього не знає! Вона була одна на березі, але не почувала самотності, бо море вічно мінливе; за кілька годин воно змінювалося більше, ніж звичайне озеро протягом року.
Надходила велика чорна хмара, і море ніби казало: “І я також можу бути похмурим”. Тоді дув вітер, і хвилі вкривали море білою піною.
Коли ж припливли рожеві хмарки, вітри засинали — море ставало теж рожевим, як пелюстки троянди. За мить воно здавалося все зеленим, а за другу — білим.
Але хоч яким би спокійним було море — завжди коло берега воно ледь-ледь коливалося, вода злегка підіймалася, як груди дитини, що спить.
Коли сонце вже хилилося до заходу, Еліза побачила одинадцять диких лебедів із золотими коронами на головах, що прямували до берега. Вони летіли один за одним і здавалися довгою білою стрічкою.
Еліза зійшла на горбок і заховалася за кущем. Лебеді спустилися недалеко від неї і забили своїми великими білими крилами.
Та як тільки сонце заховалося, раптом упало лебедине пір’я, і на березі опинилися одинадцять прекрасних принців, братів Елізи. Вона голосно скрикнула. Хоч вони дуже змінилися, вона знала, вона відчувала, що це її брати. Еліза кинулася їх обіймати, називала їх усіх на ймення. Брати не могли отямитися від щастя, коли побачили свою маленьку сестричку. Вони також пізнали її, хоч вона вже виросла і стала справжньою красунею.
Всі сміялися та плакали, згадуючи, як жорстоко повелася з ними зла мачуха.
— Ми, брати,— сказав найстарший,— літаємо дикими лебедями, поки не зайде сонце. Як тільки воно сховається — знову прибираємо людський вигляд. Через це ми мусимо стежити, аби перед заходом сонця бути вже на твердій землі. Якби ми в цей час пролітали над хмарами, ми, раптово перетворившися на людей, упали б додолу зі страшної висоти. Ми живемо не тут, а по той бік моря, в такій же чудовій, але далекій країні, як і ця, та шлях туди дуже довгий. Ми мусимо перелетіти велике море, і на нашому шляху немає жодного острівця, де б ми могли переночувати. Лише одна маленька скеля підноситься до моря, на якій ми ледь- ледь можемо триматися, якщо щільно притулимося один до одного. Коли море лютує, бризки хвиль долітають до нас, але ми дуже раді і цій невеличкій скелі, інакше не могли б відвідати любої батьківщини. Лише раз на рік ми можемо прилетіти в наш рідний любий край, обравши для цього два найдовших літніх дні. Одинадцять днів ми можемо залишатися тут, літати над великим лісом, що оточує наш замок, в якому ми народилися і де тепер живе наш батько, бачити цвинтар, де похована наша мати. Тут навіть дерева і кущі нам рідні; тут, у степах, вільно бігають дикі коні, яких ми бачили в дитинстві, тут співають старовинні пісні, під які ми танцювали малими. Тут наша батьківщина, сюди нас завжди тягне, тут ми знайшли тебе. Ще два дні ми можемо тут лишатися, а потім знову доведеться летіти за море, у розкішний, та не рідний край. Але як же нам бути з тобою? У нас нема ані корабля, ані човна!
— Як же мені звільнити вас від цих злих чар? — побивалася сестра.
Вони проговорили цілу ніч і тільки трохи задрімали перед світанком.
Еліза прокинулась від шуму лебединих крил. Брати вже знову стали лебедями, вони літали великими колами високо вгорі і нарешті зовсім зникли з очей. Але наймолодший лебідь повернувся. Він поклав голову їй на коліна, а вона гладила його пір’я. Надвечір повернулася решта, і, коли зайшло сонце, вони знову перетворилися на людей.
— Завтра ми летимо звідси і повернемося лише через рік,— сказав старший брат.— Але тебе ми не залишимо. Чи вистачить у тебе сміливості летіти з нами? Зараз в моїх руках досить сили, щоб перенести тебе через ліс — невже в нас не вистачить сили, щоб перенести тебе через море на наших крилах?
— Візьміть мене з собою! — благально сказала Еліза.
Цілу ніч вони плели сітку з гнучкої лози та комишу. Сітка вийшла велика та міцна. В неї поклали Елізу, і коли зійшло сонце, брати стали дикими лебедями, схопили сіть своїми дзьобами і знялися зі своєю любою сестрою, яка ще спала, високо, аж до хмар. Сонце світило їй в обличчя, і тому один з лебедів летів прямо над головою, щоб затінити її своїми широкими крилами. Вони були вже далеко від землі, коли Еліза прокинулась. Вона думала, що все ще бачить сон,— так дивно було летіти в повітрі, високо над морем. Коло неї лежала гілочка з чудовими стиглими ягодами і пучечок смачних корінців,— це молодший брат поклав їх сестричці. Еліза з
подякою всміхнулася йому. Вона пізнала його, це він летів над нею і своїми крилами захищав від сонця.
Лебеді летіли так високо, що великий корабель здавався їм білою чайкою, яка гойдається на хвилях. Величезна, як гора, хмара стала перед ними, і на ній Еліза побачила велетенські тіні — свою власну і одинадцяти братів. Це була надзвичайна картина, якої вона раніше не бачила. Але сонце підвелося вище, хмара залишилась позаду, і дивні тіні зникли.
Цілий день летіли вони швидко, наче стріли, випущені з лука, але все ж таки повільніше, ніж завжди, тому що тепер несли ще й сестру. Надходив вечір, і погода зіпсувалася. З острахом стежила Еліза, як сонце опускається все нижче, а ще ніде не видно маленької скелі, про яку говорили брати. їй здалося, що лебеді стали повільніше змахувати крилами. Ах! Це вона винна, що брати летять не так швидко!
Коли зайде сонце, вони знову стануть людьми, впадуть у море і потонуть. А скелі ще не було видно. Наближалась чорна хмара. Сильні пориви вітру віщували бурю. Хмари сплелися в одну велику загрозливу свинцеву масу, що котилася по небу. Блискавка спалахувала за блискавкою.
От уже сонце торкнулося своїм гарячим краєм моря. Серце Елізи тремтіло. В цю мить лебеді почали опускатися так швидко, що Елізі здалося — вони падають. Але вони підвелися знову вгору. Вже половина сонця сховалася у воді, коли дівчинка нарешті побачила внизу маленьку скелю. Ця скеля здавалася їй не більшою за тюленя, що висунув голову з води.
Сонце на очах швидко згасало. Тепер воно здавалося зіркою, але лебеді вже опустилися на каміння.
В цю мить сонце погасло, як остання іскра догорілого паперу, і Еліза побачила навколо себе братів. Вони стояли, взявшись за руки, щільно притулившись один до одного. Усі ледве помістилися на маленькій скелі.
Море билося об скелю і обливало їх бризками, як дрібним дощем, небо раз у раз освітлювалося блискавкою, безперервно гуркотів грім. Але сестра й брати стояли, міцно притулившись одне до одного, і співали пісні, щоб було не так страшно.
На світанку вітер ущух, небо стало чистим і прозорим. Зійшло сонце, лебеді з Елізою злетіли вгору. Море було неспокійним, і коли Еліза дивилася згори на темно-зелені хвилі, вкриті білою піною, здавалося — мільйони лебедів плавають на воді.
Коли сонце нарешті піднялося вище, Еліза побачила, як у повітрі пливе країна гір з блискучими сніговими вершинами. Серед гір здіймався величезний палац з чудовою колонадою, а навкруги росли пальмові дерева та розкішні квіти завбільшки як млинарські колеса.
Вона спитала, чи це та сама країна, куди вони летять. Але лебеді похитали головами. Це був чудовий, завжди мінливий, захмарений замок Фата-Моргани*, в який не могла потрапити жодна людина.
Еліза пильно вдивлялася вниз, і раптом зникли гори, ліси і замок, а на їхньому місці з’явилися двадцять зовсім однакових величезних церков з високими дзвіницями і стрілчастими вікнами. Дівчині навіть здалося, що вона чує звуки органа, але то шуміло море. Церкви начебто були зовсім близько, та раптом перетворилися нз цілу флотилію, що пливла під ними. Коли ж Еліза придивилася, то зрозуміла — це був тільки туман з моря. І весь час змінювалися чудові картини перед її очима, поки вона не побачила ту країну, куди вони летіли.
Там височіли сині гори з кедровими лісами, міста і палаци.
Ще не заходило сонце, а Еліза вже сиділа на скелі перед великою печерою, що поросла виткими рослинами. Здавалося, її завісили всю вишиваними килимами.
— Ну, побачимо, що присниться тобі цієї ночі! — сказав молодший брат і показав Елізі її опочивальню.
— Коли б приснилося мені, як я можу врятувати вас! — сказала Еліза, і ця думка заволоділа нею. Навіть уві сні вона думала про це. І от приснилося їй, що летить вона високо в повітрі до замку Фата-Моргани і сама фея виходить їй назустріч. Вона світла і прекрасна і в той же час дуже подібна до бабусі, що дала їй у лісі ягід і розповіла про лебедів із золотими коронами.
— Твоїх братів ще можна врятувати,— сказала вона.— Але чи вистачить у тебе мужності та терпіння? Звичайна вода м’якша за твої ніжні пальці, і все ж таки вона шліфує каміння, але не відчуває болю, якого зазнають твої руки. У води немає серця, і вона не знає того страху і муки, які випадуть на твою долю. Бачиш у мене в руках кропиву? Її росте багато навколо печери, де ти спиш. Тільки ця кропива і та, що росте на цвинтарі, знадобиться тобі, запам’ятай це. Нарви її, хоча б твої руки горіли від пухирів, потім добре розімни кропиву ногами і зроби з неї прядиво. З нього ти напрядеш ниток і виплетеш одинадцять кольчуг з довгими рукавами. Накинь їх на лебедів, і всі чари зникнуть! Але обміркуй добре — з тієї хвилини, що ти почнеш роботу, і до того часу, поки її скінчиш, навіть коли б це продовжувалося роки, ти не повинна сказати жодного слова! Перше слово, яке ти вимовиш, проколе смертельним кинджалом серця твоїх братів! Від твого язика залежить їхнє життя. Пам’ятай це!
Кажучи ці слова, вона доторкнулася кропивою до руки Елізи. Враз наче вогонь обпік її, і Еліза прокинулася. Був уже світлий день, і вона побачила, що поряд лежить кропива, така сама, як і та, що вона бачила уві сні. Еліза швидко вийшла з печери, щоб одразу почати роботу.
Своїми ніжними руками дівчина рвала злу, пекучу як вогонь кропиву. Її руки вкрилися великими пухирями, але вона з радістю терпіла біль, бо лише так могла врятувати своїх любих братів. Вона розім’яла кожну стеблинку кропиви босими ногами і приготувала з неї зелену пряжу.
Коли зайшло сонце, прийшли брати і злякалися. Еліза заніміла. Вони думали, що це нові чари лютої мачухи. Але коли вони глянули на її руки, то зрозуміли, що це вона робить задля їхнього спасіння. Молодший брат заплакав, і там, де його сльози падали на руки сестри, вона не відчувала більше болю, бо пекучі пухирі зникали.
Цілу ніч працювала Еліза, бо не хотіла відпочивати, поки не врятує любих братів. Другого дня, поки лебеді літали, вона теж працювала, і ще ніколи час не минав так швидко, як тепер. Одна кольчуга вже була готова, вона почала другу.
Раптом залунав мисливській ріг. Елізу охопив страх. Звуки наближалися, вона почула гавкання собак. Перелякана, вбігла Еліза в печеру, зв’язала кропиву, яку зібрала і витіпала, і сіла на неї.
В ту ж мить з кущів вистрибнув великий пес, за ним ще декілька. Усі вони голосно гавкали і стрибали навколо неї. За кілька хвилин перед печерою з’явилися мисливці. Найкрасивіший з них був королем цієї країни. Він вражено зупинився перед Елізою. Ніколи він ще не бачив такої прекрасної дівчини.
— Як ти опинилося тут, чарівне дитя? — спитав він, але Еліза похитала головою. Вона не могла говорити, це коштувало б життя її братам.
Вона сховала руки під фартух, щоб король не міг бачити, як вона страждає.
— Ходімо зі мною! — сказав він.— Ти не можеш тут лишатися. Коли ти така ж добра, як і прекрасна, я одягну тебе в шовк та оксамит, покладу золоту корону на твою голову, і ти житимеш у моєму багатому палаці.
І він посадив її до себе на коня. Еліза плакала й ламала руки, але король казав:
— Я бажаю лише твого щастя! Колись ти дякуватимеш мені!
З цими словами він погнав коня по горах. Еліза сиділа попереду, а решта мисливців скакала за ними.
Коли зайшло сонце, показалося чудове королівське місто з палацами, баштами й церквами.
Король повів її до палацу, де у високих мармурових залах били фонтани, а на стінах висіли чудові картини. Але Еліза не звертала ні на що уваги. Вона плакала й сумувала.
Байдуже дозволила вона служницям надягти на себе королівське вбрання, вплести перлини у волосся і надіти на пожалені кропивою руки тонкі рукавички.
У цих королівських шатах вона була така прекрасна, що всі придворні вклонилися їй. І король назвав її своєю нареченою, хоча архієпископ хитав головою і навіть шепотів, що ця чудна лісова дівчина напевне відьма,— вона засліпила королю очі і приворожила його серце.
Та король не слухав його, він наказав принести до зали найдорожчі страви, звелів музикантам грати, а красуням дівчатам танцювати навколо Елізи. Потім він повів її запашним садом у розкішний зал, але жодної усмішки не викликало все це ні в очах, ні на вустах Елізи — в них ніби назавжди застигла туга. Тоді відкрив король маленьку кімнатку, що була поряд з опочивальнею. Вона вся була вбрана дорогими зеленими килимами і дуже нагадувала печеру, в якій жила Еліза. На підлозі лежав великий жмут пряжі, яку вона напряла з кропиви, а на стіні висіла вже готова кольчуга. Усе це, як дивину, захопив з собою один з мисливців.
— Тут ти можеш згадувати свій колишній дім,— сказав король,— ось твоя робота, якою ти була там зайнята. Може, тобі захочеться інколи згадати минуле, якщо втомишся від королівського життя.
Коли Еліза побачила своє рукоділля, усмішка заграла в неї на устах, і рум’янець знову вкрив її щоки. Вона подумала, що все ж таки зможе врятувати своїх братів, поцілувала королю руку, а той притиснув Елізу до свого серця і наказав дзвонити по всіх церквах в усі дзвони і сповіщати про їхнє весілля. Німа лісова красуня мала стати королівською дружиною.
Архієпископ знову нашіптував злі слова у вуха королю, але вони не доходили до його серця.
Весілля відбулося, і архієпископ повинен був коронувати Елізу. Він навмисне насунув їй вузький золотий обруч на чоло, так що їй стало боляче, але ще важчий обруч стискав її серце — сум за любими братами.
Її вуста були німі. Одне слово коштувало б життя братам, але в очах Елізи світилася щира любов до доброго, гарного короля, який усе робив, щоб розвеселити її. З кожним днем вона звикала і ставилася до нього краще й краще. О, якби могла вона довіритися йому і розповісти про свій біль!
Але Еліза мусила бути німою, мовчки робити свою справу. Тому щоночі вона нишком пробиралася в маленьку потаємну кімнатку, схожу на печеру, і плела кольчуги одну за одною. Та коли почала сьому, в неї не вистачило пряжі.
Вона знала, що на кладовищі росте така кропива, яка їй потрібна. Але ж її треба самій нарвати! Як же бути?
“О, хіба можна порівняти біль у моїх пальцях з тим болем, що крає моє серце? — думала Еліза.— Я повинна наважитися!”
Серце її завмирало від страху, ніби вона йшла на щось лихе, коли місячної ночі пробиралася в сад, а потім йшла довгими алеями та безлюдними вулицями на цвинтар. Вона побачила: на широкому могильному камені сиділи відьми. Еліза пройшла повз них, і вони злісно подивилися на неї. Проте Еліза нарвала пекучої кропиви і з нею повернулася до палацу.
Лише одна-єдина людина це бачила — архієпископ. Він пильно стежив за нею, коли інші спали. Тепер він переконався, що з королевою щось негаразд. Вона напевне відьма, яка зачарувала короля і весь народ.
Архієпископ розповів королю про все, що бачив. Дві великі сльози покотилися з очей короля. У серце його закрався сумнів. Вночі король лише удавав, що спить, але сон не йшов до нього. Він помітив, як Еліза встала з ліжка і зникла в маленькій кімнатці.
З кожним днем молодий король ставав все похмурнішим. Еліза бачила це, але не розуміла чому.
Серце Елізи розривалося від жалю до братів. На королівський оксамит капали її гіркі сльози, і вони робилися блискучими діамантами, а люди бачили її багаті вбрання та заздрили королеві.
Тим часом робота наближалась до кінця. Залишилася тільки одна кольчуга, але в Елізи знову не вистачило пряжі і не було жодної кропивники. Ще раз, це вже напевне востаннє, вона мусила піти на кладовище і нарвати кропиви.
Вона з жахом думала про цю мандрівку, про страшних відьом, але бажання врятувати братів перемагало все.
Еліза пішла. Король з архієпископом стежили за нею. Вони бачили, як вона зникла за ворітьми цвинтаря; підійшовши ближче, вони помітили на могилах тих самих відьом, яких бачила й Еліза. Король у розпачі повернувся до палацу. Тепер він не сумнівався, що серед них була і та, чия голова щодня схилялася на його груди.
— Хай народ судить її! — сказав він.
І народ присудив: “Спалити Елізу на вогнищі!”
З чудових королівських покоїв Елізу перевели у вогке підземелля, де крізь грати вривався вітер. Замість шовкових та оксамитових подушок їй кинули жмут кропиви, а замість ковдри — пекучі жорсткі кольчуги. Але нічого милішого за це не було для неї, і Еліза знову взялася до роботи. Надворі вуличні хлопчаки співали про неї глузливі пісеньки; ніхто, ніхто не втішив її хоч би одним словом!
Надвечір Еліза раптом почула шум лебединих крил: це був її наймолодший брат. Він розшукав свою сестру. Еліза голосно заридала від радості, хоча й знала, що це, напевне, остання ніч у її житті. Але робота закінчувалася, і її брат був тут.
Прийшов архієпископ, щоб побути з нею останні години — так просив його король. Але вона похитала головою і поглядом та знаками попросила його піти. У цю ніч вона мусила скінчити роботу, інакше все було б даремно: біль, сльози і безсонні ночі. Архієпископ пішов розгніваний, але бідна Еліза знала, що вона невинна, і продовжувала свою працю.
Маленькі мишки бігали по підлозі, вони збирали до її ніг розкидані стеблинки кропиви, щоб хоч чим-небудь допомогти, а дрізд сидів на гратах вікна і співав цілу ніч так бадьоро, як міг, щоб Еліза не втратила мужності.
Ще було темно. За годину до сходу сонця коло воріт палацу з’явилося одинадцять братів Елізи — вони вимагали, щоб їх провели до короля. їм відповіли, що це неможливо, ще ніч, король спить і його не можна будити. Однак вони просили, потім загрожували. Прийшла варта, а за нею і сам король вийшов дізнатися, що трапилося. Але в цю мить зійшло сонце, і брати зникли. Лише одинадцять диких лебедів літали над палацом.
Безліч народу линуло до місця страти. Усім хотілося подивитись, як палитимуть відьму. Стара шкапа тягла воза, на якому сиділа Еліза. На неї накинули плащ з грубого лантуха, її чудове волосся падало з плечей, щоки були смертельно бліді, губи щось тихо шепотіли в той час, як пальці, не зупиняючись, плели зелену пряжу. Навіть по дорозі до смерті вона не хотіла кинути роботу. Десять кольчуг лежали готові, одинадцяту вона закінчувала. Народ глузував з неї:
— Дивіться, дивіться на відьму, як вона бурмоче! А в руках у неї прокляте плетиво! Розірвати його на шматки!
І натовп обступив дівчину з усіх боків, збираючися вирвати з рук кольчугу.
Раптом з’явилося одинадцять диких лебедів, які почали літати навколо Елізи, махаючи дужими крилами. Натовп перелякано кинувся врозтіч.
— Це знак, що вона невинна! Вона невинна! — шепотіло багато людей. Але ніхто не наважувався сказати це вголос.
Ось уже кат хотів схопити Елізу за руку. Та вона швидким рухом накинула одинадцять кольчуг на лебедів. І враз замість птахів постали перед усіма одинадцять прекрасних принців, тільки у наймолодшого замість однієї руки було лебедине крило: Еліза не встигла закінчити останню кольчугу. У неї не вистачало рукава.
— Тепер я можу розмовляти,— вигукнула Еліза.— Я невинна!
І народ, побачивши це, вклонився їй, а Еліза впала непритомною на руки братів, зломлена довгим напруженням, страхом та стражданням.
— Так, вона невинна,— сказав старший брат і розповів усе, як було. І поки він говорив — чудовий аромат, ніби від безлічі троянд, наповнив повітря. Це кожне поліно, заготовлене для вогнища, пустило коріння та паростки і перетворилося на великий зелений кущ з червоними трояндами. Між ними вгорі з’явилася чарівна біла квітка. Вона блищала, як зірка.
Король зірвав цю квітку, приколов до грудей Елізи, і вона опам’яталася, всміхнена і щаслива.
І дзвонили дзвони, і пташки збиралися великими зграями, і до королівського палацу рушив такий весільний похід, якого ще не бачив ніхто на світі

Казочка про рудого янгола

Казочка про рудого янгола

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->