Кресало

Ішов солдат по дорозі: раз-два! раз-два! Ранець за спиною, шабля при боці. Ішов він додому з війни. Дорогою зустрілася йому стара відьма, потворна, огидна; нижня губа звисала у неї до самих грудей.
— Здоров був, служивий! — буркнула вона.— Бач, яка в тебе славна шабля! А ранець диви який великий! От бравий солдат! Ну, зараз я тобі відвалю грошей, скільки твоїй душі завгодно.
— Дякую тобі, стара відьмо! — сказав солдат.
— Бачиш оте старе дерево? — запитала відьма, показуючи на дерево, що стояло неподалік.— Всередині воно порожнє. Вилізь нагору: побачиш дупло, спустися в нього до самого низу. Перед тим як ти спустишся, я тебе перев’яжу мотузкою довкола пояса, а коли ти мені гукнеш, я тебе витягну.
— Але навіщо мені туди лізти? — запитав солдат.
— За грішми! — відповіла відьма.— Треба тобі знати, що коли ти дістанешся самого низу, ти побачиш великий підземний хід; у ньому горить понад триста ліхтарів, тому там ясно, як вдень. Потім ти побачиш троє дверей; можеш їх відчинити, ключі стирчать зовні. Увійди до першої кімнати; посередині побачиш велику скриню, а на ній собаку; очі в нього завбільшки з чайну чашку. Але ти не бійся! Я дам тобі свій синій картатий фартух, а ти розстели його на підлозі, хутко підійди, схопи собаку і посади на фартух, відкрий скриню і бери з неї грошей скільки завгодно. У цій скрині лежать лише мідяки; схочеш срібла — іди до другої кімнати; там сидить собака з очима, як млинові колеса, але ти не лякайся, посади його на фартух і бери гроші. А якщо тобі заманеться золота, візьмеш і його, скільки зможеш унести, варто лише піти до третьої кімнати. У собаки, який сидить там на дерев’яній скрині, очі, як Кругла вежа*. Собака цей дуже злий, можеш мені повірити! Але ти і його не бійся. Посади тільки на мій фартух. Собака тебе не займе, а ти бери собі золота, скільки схочеш!
— Воно б непогано! — мовив солдат.— А що ти за це візьмеш, стара відьмо? Адже задарма ти для мене нічого не зробиш.
— Ані ше́ляга я з тебе не візьму,— відповіла відьма.— Лише принеси мені старе кресало — там його забула моя бабуся, коли спускалася туди останнього разу.
— Ну, перев’язуй мене своєю мотузкою! — наказав солдат.
— Зараз, зачекай! — сказала відьма.— А ось і мій синій картатий фартух!
Солдат виліз на дерево, забрався у дупло та, як і казала відьма, опинився у великому проході, де сяяли сотні ліхтарів.
Ось він відчинив перші двері. Лишенько! Там сидів собака з очима, як чайні чашки, і світив ними на солдата.
— Молодець! — сказав солдат і посадив собаку на відьмин фартух, набрав собі повну кишеню мідних грошей, потім закрив скриню, посадив на неї собаку і перейшов до іншої кімнати. Правду казала відьма. Там сидів собака з очима, як млинові колеса.
— Ну, не треба витріщати на мене очі, бо ще заболять! — сказав солдат і посадив собаку на відьмин фартух.
Побачивши у скрині величезну куцу срібла, він викинув усі мідяки та набив собі обидві кишені і ранець сріблом. Потім він перейшов до третьої кімнати. Ну й страховисько! У собаки, який там сидів, очі були аж ніяк не менші, ніж Кругла вежа, і оберталися, неначе колеса.
— Добрий вечір! — вимовив солдат і узяв під козирок, бо такого собаку він ще не бачив.
А втім дивився він на нього недовго, посадив його на фартух, потім відкрив скриню. Боже милостивий! Скільки тут було золота! Він міг би купити на нього весь Копенгаген, міг би купити у торговок солодощами усіх поросят із цукру, а також усіх олов’яних солдатиків, усіх дерев’яних коників і усі батіжки на світі! Грошей було безліч. Солдат викинув срібні гроші і так набив свої кишені, ранець, кашкет і чоботи золотом, що ледве міг рухатися. Ну, нарешті вже він був при грошах! Собаку він знову посадив на скриню, потім грюкнув дверима, підняв голову і заволав:
— Тягни мене, стара відьмо!
— А кресало взяв? — запитала відьма.
— Нехай йому біс, мало не забув! — відповів солдат; пішов та й узяв кресало.
Відьма витягла його нагору, і він знову опинився на дорозі, тільки тепер кишені його, і чоботи, і ранець, і кашкет були набиті золотом.
— Навіщо тобі це кресало? — спитав солдат.
— Це тебе не обходить! — відповіла відьма.— Отримав гроші, і досить з тебе. Нумо, віддавай мені кресало!
— Овва! — сказав солдат.— Цю ж мить кажи, навіщо воно тобі потрібне, бо витягну шаблю й відрубаю тобі голову.
— Не скажу! — уперлася відьма.
Тоді солдат єдиним махом відрубав їй голову. Мертва відьма звалилася на землю, а він склав усі гроші в її фартух, зав’язав його, узяв клумак собі на плечі, кресало сунув у кишеню і попрямував до міста.
Місто було багате. Солдат зупинився на кращому постоялому дворі, зайняв ліпші кімнати і замовив усі свої улюблені страви — адже він тепер став багатим!
Служник, який чистив взуття приїжджих, здивувався, що у такого багатого пана такі погані стоптані чоботи, але солдат просто ще не встиг придбати собі нові. Проте другого дня він купив собі і добрі чоботи, і дорогий одяг.
Тепер солдат став справжнім паном, і йому розповіли про всі визначні пам’ятки міста, про короля та його чарівну доньку, принцесу.
— Як би її побачити? — запитав солдат.
— Це неможливо! — відповіли йому.— Вона живе у величезному мідному замку,
оточеному високими стінами з вежами. Ніхто, крім самого короля, не сміє ані увійти до замку, ані вийти звідти, тому що королю напророчили, що дочка його вийде заміж за простого солдата, а королям таке сподобатися не може.
“От би на неї подивитися!” — подумав солдат.
Та хто б йому це дозволив?!
Тепер він жив весело; ходив до театрів, їздив кататися до королівського саду і багато грошей віддавав бідним. І це було дуже добре з його боку, адже він по собі знав, як скрутно сидіти без шеляга в кишені! Тепер він був багатий, пишно і модно вдягався і придбав безліч друзів; всі вони називали його добрим хлопцем, справжнім кавалером, а це було йому дуже до вподоби.
Проте оскільки він весь час лише витрачав свої гроші, а нові йому взяти було нізвідкіль, то кінець кінцем лишилося у нього аж дві монетки! Довелося солдатові перебратися з просторих кімнат до крихітної комірчини під самісіньким дахом; самому чистити собі чоботи і навіть латати їх; тепер ніхто з друзів не приходив — надто високо було до нього підніматися!
Одного разу, темного вечора, солдат сидів у своїй комірчині, грошей у нього не було навіть на свічку. І раптом він згадав про крихітний недогарок, який він узяв разом із кресалом у підземеллі, куди спускала його відьма. Солдат дістав кресало й недогарок, та як тільки ударив по кременю, викрешуючи вогонь, двері розчинилися, і перед ним з’явився собака з очима, як чайні чашки, той самий, якого він бачив у підземеллі.
— Чого бажаєте, пане? — прогавкав він.
— От тобі й маєш! — здивувався солдат.— Виявляється, кресало не просте — це прецікава штучка: тепер я зможу отримати все, що захочу! Агей, ти, здобудь-но мені грошей! — наказав він собаці,— той… раз — і слід його прохолов; два — він знову був тут як тут, а в зубах тримав великий гаманець, набитий мідними монетами! Тоді солдат зрозумів, що за чудодійне в нього кресало. Укрешеш по кременю один раз — з’являється собака, який сидів на скрині з мідними грішми; укрешеш двічі — виникає той, що сидів на сріблі; укрешеш три рази — прибігає той, що сидів на золоті.
Солдат знову перебрався до просторих і світлих кімнат і став носити багатий одяг, а всі друзі негайно пізнали його і знову міцно полюбили.
От раз йому спало на думку: “Яке це безглуздя, що не можна побачити принцесу! Така красуня, кажуть, а що з того? Увесь вік сидить у мідному замку, за високими стінами з вежами! Невже мені так і не пощастить на неї хоч одним очком поглянути?” — і він укрешив по кременю один раз. У ту ж мить перед ним постав собака з очима, як чайні чашки.
— Тепер, правда, вже ніч,— промовив солдат,— але мені до смерті заманулося побачити принцесу, хоч на хвилиночку!
Собака — одразу ж за двері, і не встиг солдат отямитися, як він вже повернувся з принцесою. Принцеса сиділа у собаки на спині і спала. Вона була напрочуд гарна — кожен одразу би побачив, що це справжня принцеса; і солдат не стерпів і поцілував її — адже він був бравий вояк, справжній солдат.
Потім собака відніс принцесу назад; і вранці за чаєм принцеса розповіла королю з королевою, який вона нині бачила дивний сон про собаку і солдата: начебто вона їхала верхи на собаці, а солдат поцілував її.
— Оце так історія! — вигукнула королева.
Наступної ночі до спальні принцеси відрядили стару фрейліну і наказали розпізнати, чи то було уві сні, а чи насправді.
А солдату знову до смерті схотілося побачити чарівну принцесу. Отже вночі знов з’явився собака, схопив принцесу і помчав з нею чимдуж до солдата; але стара фрейліна взула гумові чоботи і кинулася навздогін. Побачивши, що собака з принцесою зник в одному з найкращих будинків, фрейліна подумала: “Тепер я знаю, де їх знайти! — накреслила крейдою на брамі великий хрест і пішла додому спати.
Але собака, вертаючись назад, у підземелля, помітив цей хрест, одразу ж узяв шматок крейди і понаставляв хрести на усіх брамах міста. Це було хитро придумано: тепер фрейліна не могла знайти потрібну браму, бо на решті біліли хрести.
Рано-вранці король з королевою, стара фрейліна і всі офіцери пішли, щоб дізнатися, куди їздила принцеса вночі.
— Ось куди! — сказав король, побачивши першу браму з хрестом.
— Ні, любий чоловіченьку, ось куди! — заперечила королева, побачивши хреста на іншій брамі.
— Хрест і тут, і тут…— загули придворні, побачивши хрести на всіх брамах. І усі збагнули, що у такий спосіб вони нічого не дізнаються.
Та королева була розумною жінкою — вона вміла не лише в каретах роз’їжджати. Отже взяла вона великі золоті ножиці, розрізала шматок шовкової матерії на кілька клаптиків і зшила маленьку гарненьку торбинку; у ту торбинку вона насипала дрібної гречаної крупи і прив’язала її сплячій дочці на спину, а потім прорізала у торбинці дірочку, щоб крупа сипалася на дорогу, якою поїде принцеса.
Вночі собака з’явився знову, посадив принцесу собі на спину й помчав до солдата, а солдат так закохався в принцесу, що почав жалкувати, чому він не принц, адже йому дуже хотілося одружитися з нею.
Собака й не помітив, що по дорозі, від самого замку до вікна, куди він скочив з принцесою, за ними сипалася крупа. Вже рано-вранці король і королева дізналися, куди їздила їхня дочка, і солдата посадили до в’язниці.
Як там було темно й тужливо! Засадили його туди і сказали: “Завтра вранці тебе повісять!” Невесело було це почути. А кресало своє він забув удома, на постоялому дворі.
Вранці солдат підійшов до маленького віконця і став дивитися крізь залізні грати на вулицю: юрби народу валили за місто подивитися, як будуть вішати солдата; били барабани, проходили полки.
Усі бігли не тямлячи себе від цікавості, а позаду біг також хлопчик-шевчик у шкіряному фартусі й черевиках. Він мчав вистрибцем, і один черевик злетів йому з ноги і вдарився об стінку, за якою стояв солдат і дивився крізь грати.
— Агов, ти куди поспішаєш? — гукнув солдат хлопцеві.— Адже без мене ця справа не піде! Проте якщо ти збігаєш туди, де я жив раніше, за моїм кресалом, ти отримаєш чотири монети. Тільки біжи хутчіш!
Хлопчик був не проти того, аби отримати чотири монети, й стрілою помчав за кресалом, повернувся, віддав його солдатові, і… а ось зараз дізнаємося, що було потім!
За містом було збудовано величезну шибеницю, а довкола стояли стражники і багато сотень тисяч людей. Король і королева сиділи на розкішному троні прямо навпроти суддів і королівської ради.
Солдат уже піднявся на поміст, і йому лагодилися накинути на шию мотузку, але він сказав, що перед тим, як карати злочинця, завжди виконують якесь його невинне бажання. А йому дуже хотілося б викурити люлечку тютюну — адже це буде його остання люлечка на цьому світі!
Король не насмілився відмовити у такому проханні, і солдат хутко витяг своє кресало. Укрешив по каменю раз, два, три — і перед ним з’явилися усі три собаки — собака з очима, як чайні чашки, собака з очима, як млинові колеса, і собака з очима, як Кругла вежа.
— Ану лиш, допоможіть мені позбутися зашморгу! — сказав їм солдат.
І собаки накинулися на суддів та на всю королівську раду: того за ноги схопили, того за ніс, та й підкинули їх угору. Всі попадали і порозбивалися вщент.
— Не треба! — закричав король, але найбільший собака схопив його разом із королевою і підкинув їх угору слідом за іншими. Тоді стражники злякалися, а весь народ закричав:
— Служивий, будь нашим королем і одружися з чарівною принцесою!
Отже солдата посадили у королівську карету. Карета їхала, а всі три собаки танцювали перед нею і кричали “ура!”. Хлопчаки свистіли, засунувши пальці до рота, солдати віддавали честь. Чарівна принцеса покинула свій мідний замок і стала королевою, чим була дуже задоволена. Весільний бенкет тривав цілий тиждень, собаки, витріщивши очі, теж сиділи за столом.