Літаюча скриня

Жив-був купець та такий багатий, що міг би вимостити срібними монетами цілу вулицю, ще й провулок на додачу. Проте він цього не робив, а ощадливо відкладав свої гроші і якщо вже тратив шилінг, то наживав цілий талер! От який це був купець!
І раптом він помер.
Усі накопичені ним гроші перепали його синові, а той зажив весело. Кожної ночі він їздив на маскаради, запускав у небо зміїв» склеєних із кредитних папірців, пускав на воді кола не камінцями, а справжніми золотими монетами. Неважко здогадатись, що грошенята швидко спливли у нього поміж пальців, і нарешті з усього майна, що дісталося йому у спадок, залишилося тільки чотири шилінги, а з одягу — старий халат та пантофлі.
Тепер друзі не хотіли його знати, соромилися навіть показуватися з ним на вулиці. Тільки один з них, добрий чоловік, подарував йому стару скриню і сказав: “Складай сюди свої пожитки!”
Це було б непогано, але ж пожитків у нього більше не залишилося, отож він вліз у скриню сам.
А скриня та була не проста: варто було лише натиснути на замок, і скриня злітала у повітря, як птах. Купецький син так і зробив: натиснув, і — фіть! — скриня вилетіла з ним у димар і понеслася високо-високо над хмарами, тільки дно потріскувало! Тому купецький син дуже непокоївся, щоб скриня не розлетілася на шматки — ото б стрибок довелося йому тоді зробити! Не приведи Господи!
Та все обійшлося. Купецький син прилетів до Туреччини, зарив свою скриню в лісі, в купі сухого листя, а сам попрямував до міста — адже в Туреччині соромитися нема чого, все одно там усі чоловіки ходять у халатах та пантофлях.
Невдовзі він зустрів на вулиці годувальницю з дитиною і сказав їй:
— Послухай-но, турецька мамко! Скажи, хто живе у великому палаці, що стоїть на околиці міста? У тому, де вікна так високо від землі?
— Там живе прекрасна принцеса,— відповіла годувальниця.— їй напророчено, що вона буде дуже нещасливою з ласки свого нареченого. Тому ніхто і не насмілюється бувати в неї інакше, ніж у присутності самого короля та королеви.
— Красно дякую! — сказав купецький син, повернувся до лісу, сів у свою скриню, полетів, спустився просто на дах палацу і вліз до принцеси у вікно.
Принцеса спала на канапі, і була вона така красива, що купецький син не втримався і поцілував її. Вона прокинулась і, побачивши незнайомця, дуже злякалась. Але купецький син сказав їй, що він турецький бог і прилетів до неї по небу; це їй дуже сподобалось. Вони посідали поруч, і він почав розказувати їй казки. Розповідав про її очі, що вони немов два дивовижних темних озера, а в них плавають русалоньки — думки; розповідав про її біле чоло: це снігова гора, а в ній сховані чудові зали і картини; розповідав, нарешті, про білого лелеку, який приносить маленьких діток.
Так, казки були пречудові! А потім він освідчився їй в коханні, і принцеса одразу погодилася вийти за нього заміж.
— Прилітайте, будь ласка, в суботу! — сказала вона.— До мене прийдуть на склянку чаю король з королевою. Вони будуть дуже потішені тим, що я заручилася з турецьким богом, а ви вже постарайтеся розповісти їм щонайкращу казку. Мої батьки дуже полюбляють казки. Матусі подобаються серйозні та повчальні, а батькові — веселі, щоб можна було посміятися.
— Я не принесу ніякого весільного подарунка, окрім казки,— сказав купецький син. Принцеса ж подарувала йому на прощання шаблю, оздоблену золотими монетами, а саме їх йому якраз і не вистачало. На тому вони й розійшлися.
Купецький син прилетів до міста, купив собі новий халат, а потім сів у лісі під деревом і почав вигадувати казку,— вона була йому потрібна на суботу, а вигадувати казки — це не так просто, як здається.
Незабаром казка була готова, і от настала субота. Король з королевою і весь двір зібралися у принцеси. Приготували чай, і купецького сина прийняли дуже гостинно.
— А тепер, будь ласка, розкажіть нам казку! — попросила його королева.—Тільки що-небудь серйозне та повчальне.
— Але щоб можна було і посміятися,— додав король.
— Добре,— погодився купецький син.— Отже слухайте уважно.
І почав розповідати.
— Жили собі у коробочці сірники. Вони дуже пишалися своїм високим походженням: адже їхнє родове дерево — сосна, від якої всі вони народилися,— було одним із найбільших та найстаріших дерев у лісі. Тепер сірники лежали на полиці між кресалом та старим залізним казанком і розповідали сусідам про свою юність.
— О, як добре нам жилося, коли ми були молоді-зелені (адже ми колись насправді були зеленими!),— казали вони.— Кожного ранку і кожного вечора ми пили діамантовий чай — тобто росу; за тихої ясної погоди на нас цілісінький день світило сонечко, а пташки розповідали нам чудові казки. Ми добре усвідомлювали, що належимо до багатої родини: листяні дерева були одягнені тільки влітку, а в нас вистачало коштів і зимою носити зелений одяг. Але одного разу з’явилися дроворуби і зробили справжній переворот. Сім’я наша порозбрідалася по всьому світі. Голова родини — стовбур — одержав місце грот-щогли на чудовому кораблі і міг би здійснити кругосвітню подорож, коли б тільки захотів; гілки розбрелися хто куди, а нам випало світити людям. Ось чому ми, високородні, опинилися на кухні.
— Ну, в мене доля зовсім інша! — сказав казанок, який лежав поруч із сірниками.— Мене від самого народження безперервно чистять, скребуть, ставлять на вогонь. Взагалі я піклуюсь про суттєве і, відверто кажучи, посідаю тут у домі перше місце. Єдина моя розвага — це лежати на полиці чистеньким після смачного обіду і вести приємну розмову з друзями. Всі ми взагалі справжні домосіди, якщо не рахувати відра, яке іноді буває на дворі. А про новини ми дізнаємося лише від кошика для провізії — він часто ходить на ринок. Але він надто вже різко висловлюється про уряд та народ! Днями старий горщик слухав-слухав його та так злякався, що від переляку злетів з полиці і розбився! Справді, надто вже категоричний цей кошик, скажу я вам!
— Досить, доволі ти вже розбалакався! — вигукнуло раптом кресало і так сильно вдарило по кременю, що посипалися іскри.— Чи не краще буде влаштувати нам вечірку?
— Ні, поговоримо про те, хто з нас найшляхетніший! — сказали сірники.
— А я не люблю базікати про себе,— промовила глиняна миска.— Будемо просто розважатися. Почну першою: розкажу про який-небудь випадок із життя, зрозумілий всім і кожному,— це буде приємно для всіх. Так от: на березі Балтійського моря, у затінку датських буків…
— Чудовий початок! — перебили її тарілки.— Оце якраз історія нам до смаку.
— … в одній мирній родині провела я свою молодість,— продовжувала глиняна миска.— Меблі там полірували, підлогу мили, а фіранки на вікнах міняли кожні два місяці.
— Як цікаво ви розповідаєте! — вигукнула мітла.— Так може розповідати лише жінка — від ваших слів віє якоюсь особливою охайністю!
— Саме так! — промовило відро та від задоволення навіть підстрибнуло, виплеснувши воду на підлогу.
Глиняна миска задоволено продовжувала свою розповідь, і кінець був не гірший, ніж початок.
Тарілки брязкали від захвату, а мітла дістала з ящика з піском жмут зеленої петрушки та прикрасила ним миску; вона знала, що решта на це розсердиться, але подумала: “Якщо сьогодні я заквітчаю її, завтра вона зробить це для мене!”
— А тепер потанцюймо! — сказали вугільні щипці і пішли у танок.
І Боже мій, як високо підкидали вони то одну ногу, то другу! Стара оббивка на стільці, що стояв у темному кутку, не витримала цього видовища і луснула!
— А нас заквітчають? — запитали щипці. І їх теж увінчали петрушкою.
“Сама голота!” — подумали сірники.
Настала черга самовара — він повинен був щось заспівати, Але самовар відмовився тим, що вже охолов, а співати він може лише тоді, коли кипить вода. Насправді ж він просто заносився і не хотів співати інакше, як стоячи на столі у господарів.
На вікні лежало старе гусяче перо, яким звичайно писала служниця; в ньому не було нічого особливого, хіба що його надто глибоко макали в чорнильницю,— проте саме цим воно і пишалося,
— Самовар не хоче співати? І не треба! — сказало воно.— За вікном у клітці сидить соловейко — нехай він і заспіває! Щоправда, він не учений, та чи варто про це говорити?
— А я вважаю, що це просто неподобство
— слухати весь час якогось залітного птаха!
— пробурчав великий мідний чайник, кухонний співак і зведений брат самовара.— Хіба це патріотично? Нехай нас розсудить кошик для провізії!
— Я просто сам не свій! — вигукнув кошик.— В мене немає слів! Хіба так слід проводити вечірки? Чи не краще було б навести порядок у своєму домі? Кожен би знав своє місце, а я б усім керував. Тоді була б зовсім інша справа.
Зчинився страшенний галас.
Раптом двері відчинилися, увійшла служниця, і всі принишкли; проте в глибині душі кожен був упевнений, що саме він знатніший від інших і чого б тільки не зробив, аби було можна! “От якби за справу взявся я, вечірка у нас видалася б на славу!” — думав про себе кожний.
Служниця взяла сірники і розпалила вогонь. Боже ти мій, як же вони пирхнули!
“Ось тепер усі бачать, що ми тут найважніші персони! — подумали сірники.— Який від нас блиск, скільки світла!” Але не встигли вони про це подумати, як догоріли.
— Чудова казка! — вигукнула королева.— Я немов би сама побувала на кухні разом із сірниками! Так, ти гідний руки нашої доньки.
— Безумовно! — підтвердив король.— Весілля буде в понеділок.
Тепер король і королева говорили юнакові “ти”, бо він мав стати членом їхньої родини.
Отже, день весілля було оголошено. Увечері в місті була влаштована ілюмінація, народові кидали бублики та кренделі, а вуличні хлопчаки стрибали, щоб їх спіймати, кричали “ура” та свистіли, засунувши пальці до рота. Видовище було надзвичайне!
“Треба ж і мені зробити що-небудь”,— подумав купецький син. Він накупив ракет, хлопавок та інших подібних речей, поклав все це до своєї скрині і злетів угору.
Бах-бах! Пш-шшш! Ну й тріскотіння пішло! Ну й шипіння!
Турки і туркені підстрибували так, що їхні пантофлі перелітали через голови. Ніколи ще вони не бачили такого феєрверка. Аж тепер всі зрозуміли, що з принцесою одружується сам турецький бог.
А купецький син, повернувшись із своєю скринею до лісу, став думати: “Треба піти до міста, послухати, що про мене говорять”.
Нема нічого дивного в тому, що йому закортіло дізнатися про це: адже яких тільки вигадок не ходило по місту. До кого б він не звертався, кожен розповідав про побачене по-своєму, але всі в один голос твердили, що видовище було дивовижне.
— Я бачив самого турецького бога! — казав один.— Очі в нього блищать, немов зірки, а борода — наче піна морська.
— Він був у вогняному плащі,— розповідав інший,— а із зборок його плаща визирали чарівні маленькі янголи.
Так, багато про які чудеса наговорили купецькому синові.
На другий день мало відбутися весілля.
Отож він пішов назад до лісу, щоб знову сісти у свою скриню. Подивився — а скрині як не було! Куди ж вона поділася? Згоріла! В неї потрапила іскра від феєрверка — ось скриня собі тліла, тліла та й спалахнула, і залишився від неї самий попіл. Так і не вдалося купецькому синові знову прилетіти до своєї нареченої.
Вона цілісінький день стояла на даху, усе жениха чекала. Чекає і досі. А він ходить по білім світі і розповідає казки, тільки вже не такі веселі, як його перша казочка.