Гном, який боявся темряви

Одного разу у дитячому садочку у тиху годину, усі дітки заплющили очі й заснули. Марічка, яка ще не встигла заснути, побачила за склом вікна маленького хлопчика у яскравому довгому капелюшку. Дівчинка поманила його пальчиком, і сталося диво — хлопчик пройшов крізь скло і швиденько сховався під подушку.

— Ти хто? — спитала Марічка.

— Я гном, а звуть мене Серафим. Я живу далеко за містом, за лісом, а потім ще й за горами.

— А як ти тут опинився?

— А це довга історія… Але тихіше, щоб нас ніхто не почув. Ти заплющ очі, а я розкажу тобі про все на вушко. Слухай…

Ми гноми живемо за горами у підземних печерах. Нас багато-багато. Ми усі дружні та веселі. Вдень ми влаштовуємо свята, ігри, співаємо, танцюємо, розважаємось. Та до того ми повинні добре попрацювати. Усю ніч ми маємо видобувати у печерах дорогоцінне каміння, яке потім віддаємо Феї-Златі, а вона перетворює каміння на пташок, метеликів, комашок або дивовижні квіти. Печери дуже глибокі й темні. Вони такі темні-темні, чорні-чорні, там зовсім нічого не видно і мені там дуже страшно. А мої друзі-брати такі сміливі, вони не бояться нічого, а я боюсь і мені дуже соромно від цього. І ось я вирішив більше не ходити до печер. Я пішов до Феї-Злати й сказав:

— Фея-Злата, дозволь мені більше не спускатися до печер, а допомагати тобі тут, при світлі сонця.

— А що сталося, Серафиме, чому ти не хочеш працювати разом з усіма?

— Я боюсь темряви, мені здається, що там у чорноті є хтось великий і жахливий, а друзям я цього не можу сказати — мені соромно, що я боягуз.

— Ти не боягуз, любий Серафиме, адже той хто зізнався, що чогось боїться, вже вчинив сміливо. Добре, залишайся допомагати мені, а я допоможу тобі.

І я став працювати разом з Феєю-Златою, тут було не так весело, як з моїми друзями-братами, але дуже цікаво. Я спостерігав, як Фея варила чарівне зілля з різних трав, сонячного проміння, зіркового сяйва та іскор вогню. А потім опускала туди дорогоцінний камінь, співала заклинання і камінь перетворювався на живу істоту або квітку. Я багато чому навчився у Феї й навіть міг перетворити маленький камінчик на крихітного комарика.

Та одного разу сталося страшне…

Мої друзі-брати гноми, як завжди, вночі вирушили на роботу, а я допомагав Феї прибирати після чаклування. Як раптом ми почули страшенний гуркіт, потім був вибух світла і все… Все пропало, настала суцільна темрява. Я зовсім нічого не бачив, було дуже страшно. І тут я почув ніжний голос Феї.

— Мій любий Серафиме, ти тут? З тобою все гаразд?

— Т-т-так. Я тут. А що сталося?

— Сталося лихо, мій друже, у дальній печері, де працювали гноми, обвалилося каміння і закрило вихід, а коли каміння падало, від гуркоту вибухнуло усе моє зілля. Тому й пропало світло.

— А що ж тепер робити?

— Врятувати своїх друзів і повернути нам світло можемо лише ми, Серафиме, адже з усіх гномів залишився ти один, а я не можу піти звідси, бо маю охороняти камінці від злих духів. Ну як, мій дорогий, ти згоден допомогти?

Мені було дуже страшно, адже потрібно було мандрувати у повній темряві, усе навколо чорне, страшне і чуже. Та мені було дуже шкода гномів, а ще потрібно було допомогти Феї повернути світло.

І я пішов, я йшов, а назустріч мені летіли страшенні крилаті монстри з довгими гострими зубами та кривими кігтями. З-під гілок дерев визирали чиїсь круглі злі очі. А довгі руки тяглися за мною і хапали мене за капелюшка. Спочатку я закривав вуха і заплющував очі, та потім мої очі трохи звикли до темряви і я побачив, що монстри з крилами — то летючі миші, які гралися з нами завжди й навіть катали нас на своїх спинах, як на літаках, а очі — то очі зляканих тваринок, що так само як і я боялись темряви. А довгі руки то всього лише гілки дерев.

Так я і йшов, борючись зі своїми страхами й розуміючи, що не так воно і страшно, що все навколо залишилось таким, як було.

Ішов я ішов, ось вже й через гори перейшов і тут я намацав у кишені маленький флакончик. А у тому флакончику було трошки чарівного зілля. Я знайшов по дорозі камінчик, зовсім не дорогоцінний, сіренький і маленький. Я бризнув зілля на камінчик, проказав заклинання, і камінчик перетворився на маленького Світлячка. Тепер мені було майже зовсім не страшно.

Коли я пройшов ліс, почалося місто, настав ранок, а потім і день, Світлячок заховався десь у листі дерев, а я ішов уже сам. І тут нарешті я побачив великий гарний будинок, заглянув у вікно, і тут ти поманила мене до себе.

— А ти не знаєш де я можу взяти світло?

— У мене дома є ліхтарик, можливо він допоможе тобі й твоїм друзям, — відповіла Марічка.

Коли Марічку ввечері мама забрала додому, Серафим сховався у неї у кишені. Марічка подарувала йому ліхтарик. Гномик швидко дістався назад, засвітив ліхтариком і від його світла спалахнуло все навколо. Фея-Злата зварила нове зілля. А потім Фея-Злата з Серафимом щедро облили каміння, що завалило вихід, Фея заспівала заклинання й усе каміння перетворилося на прекрасні квіти. І вийшли усміхнені гноми, вони дякували Серафиму. А Серафим був щасливий, тепер він не боявся темряви, він зробив добру справу для друзів. Йому було чим пишатися.