Дорогою до країни Знань
Осіннього сонячного ранку Багіра прокинулася і побачила біля свого ліжечка чудовий портфельчик – подарунок феї Алокш, яка запрошувала кицю та її друзів здійснити подорож до країни Знань.
Вона швиденько вмилася, одягнулася і вибігла з хати. А на дворі її вже чекали бегемотик Мучо, курочка Клювочка, козлик Боб та мишка Хвалюшка. Багіра навіть зупинилася на Мить від несподіванки. ЇЇ друзі Були гарно вбрані, охайно зачесані й усі мали ранці, а в руках тримали великі букети квітів.
– Ну, що, готові? – запитала фея Алокш, яка несподівано з’явилася, як завжди з’явиляються всі феї.
– Так! – серйозно відповіли вони.
– Але пам’ятайте, що дорога буде нелегкою і вас чекає багато випробувань, а найголовніше – треба перемогти підступного та хитрого ящура Невчися.
– Та я його одним помахом свого хвостика переможу! – вигукнула мишка Хвалюшка.
– Я його запитаннями замордую, – прогудів бегемотик Мучо.
– А я …
– Припиніть вихвалятися, – спинила їх киця. – ходімо вже!
– Щасти вам, малята! – побажала фея. – Я чекатиму вас у класі.
І наші друзі вирушили в дорогу. Йшли вони спочатку полем, по мостику перейшли через річку, потім стежиною звернули до лісу. Друзі весело розмовляли, співали. Та раптом дорогу їм загородило звалене дерево.
– Цікаво, чому це дерева звалюються? Щось тут не так, – замислився бегемотик Мучо.
– Мені страшно! – затремтіла Клювочка.
– Що ж нам робити? – запитав козлик Боб.
– Не бійтеся. Треба обійти дерево, – мовила Багіра.
– Ха-ха-ха, – донісся згори страшений регіт. – Обминути їм хочеться! А куди це ви взагалі зібралися?
Із-за дерев з’явився триголовий ящур Невчись. Що то була за потвора! Весь брудний, кошлатий. Друзів охопив жах. Курочка затремтіла, бегемотик заплющив очі, мишка сховалася під гілля, а козлик від страху з’їв свій букет. Тільки киця не розгубилася.
– Ану, вступися з дороги! Зараз як вискочу, кігтики як випущу, всього тебе подряпаю, будеш тоді знати!
– Ой, перелякався. Та йдіть собі, хто вас тримає! Певно, в країну Знань поспішайте?! Але що там цікавого? Лише нудні правила. Нумо, краще пограймося у доганялки! Це весело! Хіба ні?! А як не будете зі мною грати, я вас з’їм.
– Ну, то починаймо! – Дев’ять, три… доганяйте.
– Постривай, постривай, – промовила Багіра. – А чому саме дев’ять, три?
– А це все, що я знаю! – з гордістю відповів Невчись. Але чомусь відразу став меньшим.
– Хі-хі-хі, – Засміялася мишка Хвалюшка, – у країні Знань можна все вивчити і ще багато чого довідатися.От слухай:
Є один, і два, і п’ять,
три , чотири, сім і вісім.
Треба вчитись рахувать,
Знати звірів, птахів в лісі.
Знати, чому жовтіє лист,
Чому опадає…
В морі, чому вся вода
Ніде не витікає.
І як вірно написати:
«Му-чо вмі-є вже чи-та-ти»
І тут одна голова ящура дмухнула на Хвалюшку лінню. І мишка закінчила свій віршик так:
Скільки цифр, літер, речень…
Ой, вже кругом голова.
Купа правил, заперечень.
Їх багато – я одна!
– Що це зі мною? Як хочеться спати…
Тоді запитав бегемотик Мучо:
– Невчисю, а чому на небі місяць світить?
– Не знаю, – промовив ящур і став ще меншим. А друга голова дмухнула лінню на бегемотика, і Мучо сказав:
– Це, щоби зіркам не було сумно, – і також почав засинати.
– А відгадай-но загадку, Невчисю, – промовила Клювочка.
Жовтесенька , як сонечко,
Я тата й мами донечка,
Хоч ще і не доросла,
Клюю пшеницю й просо.
Ховаюся під тином,
Коли летить шуліка,
Я влітку ще дитина,
А восени – велика.
– Це … соняшник, – відповів Невчись.
– А от і ні, – промовила Клавочка.
І ящур знову зменшився. Але третя голова дмухнула на нею лінню, і курочка почала позіхати.
– Розв’яжи задачу, – виступив уперед козлик: „У мене чотири капустини. Дві я віддав тобі. Скільки залишилося у мене?”
– Усі. Бо я капусти не їм. І ящур став таким самим на зріст, як і наші друзі. Але три голови з останніх сил дмухнули на козлика лінню, і він мовив:
– А, зрештою, мені більше… – і також почав кліпати оченятами.
Поглянула на своїх друзів Багіра, зрозуміла, що треба їх рятувати. Пригадала веселу математичну лічилку, якої навчила її фея Алокш.
– Ану, ставайте на зарядку. Слухайте і запам’ятовуйте.
Раз, два – дерева,
Три, чотири – вийшли звірі,
П’ять, шість – паде лист.
Сім, вісім – птахи в лісі.
Дев’ять, десять – це сунички підняли червоні личка.
Друзі спочатку поволі, а потім все швидше почали повторювати за Багірою лічилку і… прокинулися, звільнила їх лічилка та зарядка від сну та байдикування .
– Подивіться на цього малесенького, бруднесенького Невчися! Хіба тобі не соромно ходити таким брудним і бути таким невігласом?
І ящур гірко заплакав.
– Та я ж не такий вже поганий. Це все від того, що у мене друзів немає. Чим більше з мене звірі насміхалися, тим страшнішим хотілося бути. І не їв я ніколи нікого. Так тільки страху наганяв.
Звірята переглянулися, про щось тихенько поговорили…
– Ми будем твоїми друзями, але за умови, що ти станеш чемним та охайним і позбудешся свого лінивого дихання. Тоді ми візьмемо тебе з собою.
– Та я.., я… миттю, – радісно вигукнув Невчись. І зник за деревами. Через деякий час він повернувся чистесенький, із двома букетами квітів, а три голови радісно посміхалися.
Один букет він простягнув козликові: «Це тобі, математику, тільки більше не їж».
Усі горді та щасливі попрямували до країни Знань, де їх вже чекала вчителька фея Алокш. А саме до Школи!
Приходьте і ви вчитися. Та самі мої казочки читати.
Мур-мяу до нових зустрічей!