Чого ти тут?

Гарячий літній день вже добігав кінця, коли я втомлена від звичної біганини по одному й тому ж колу – дім-сімя-робота-дім впала, знесилена, на диван і від безпорадності та відчаю заридала на всю душу, на все своє єство. Адже пів життя позаду, а результату ніякого. Діти здорові – це добре, чоловік є, але чи рідна душа, дім є, але хотілось би більшого. А сама я що? Для чого тут, навіщо? Для цієї біганини щодня?

Мабуть це не закінчиться ніколи. А коли закінчиться, тоді я напевно помру. Але ж яке тоді воно життя? І кажуть, мало б бути щастя. Не знаю. Не бачила. Усі мої подруги такої ж думки. Замкнуте коло і так страшно, що ще пів життя, та хто його знає скільки там ще його мине, і, оглядаючись назад, побачити тільки біг по колу. Ніякого сліду, ніякого результату. Так – була… Жила…

Такі думки мене мучили вже давно, і навіть заважали спати, відпочивати, а тепер уже й жити.

— Мабуть, це депресія, – винесла мені вирок подруга Свєтка у якої була така ж ситуація.

— А якби ми спробували розірвати це коло? Розірвати цей біг.

Так чи ні але, щоб хоч щось зробити інше, вийти з цього стану. Ми вирішили спробувати.

Наступних вихідних повідомили свої «половини” і відправилися розривати коло. Їм, звичайно, все подали зовсім по іншому – потрібно відпочити, літо ж надворі, бо як же поясниш, що ввсе наче й добре, а щось таки муляє у душі? А так все чудово. Ми щасливі, веселі і радісні. Тільки втомлені. Мине кілька днів і ми знову повернемося до них квітучі і повні сил та енергії.

Сидячи на височенній горі рідних Карпат, на яку я піднялася, щоб подихати свіжим повітрям гір та подумати на самоті, я мовчки знову прокручувала своє життя. Мовчки… сама в собі…

Дивлячись на гори, ліси, хмари, річки рідних Карпат, я намагалася дати собі відповідь на запитання: а чи думають вони над такими ж як я запитаннями – для чого вони тут? Чи шкодують про невтілений грандіозний задум? Он те дерево, наприклад, чи сумує воно за тим, що не стало і може й не стане унікальним витвором мистецтва в руках вмілого майстра, а чи просто виконує свою місію, затіняє від палючого сонця клаптик землі та дає прихисток на своїх гілках різним тваринам, птахам, комашкам? Чи сумує хмаринка, що випавши на землю рясним дощем розчинитися в небесній синеві? Чи плаче гора, що є просто горою, а не священним пагорбом?

Думки перервав подорожній старець, що виринув, ніби нізвідки, і почав повільно спускатися до мене з верхівки гори. Чи то він йшов зі сторони сонця, чи мені так здалося, але відірвати погляд було важко – старець світився і освічував світ навколо себе.

Порівнявшись зі мною – присів мовки. Мовчання тривало ніби вічність, хоч минула всього хвилина.

— Чого ти тут?

— А де я маю бути? Для чого я тут? – відповіла я не очікуючи розумної відповіді від сторонньої людини. Це просто вже в мені жило, пульсувало і виривалося тепер зовні. – Там я у замкнутому колі. А може й зовсім не потрібна? Коло існуватиме і без мене.. мабуть.

У цей момент старець обернув голову і подивився на мене. Його очі випромінювали мудрість, безмежне добро і любов. Він дивився не на мене, а в мене, в саму душу…

— Ти помиляєшся. Без тебе там хаос. Саме ти була найважливішою ланкою цього життєвого кола. Чи дозволиш ти зараз забрати звідси цю гору? А сонце? А оту маленьку квітку? Скажеш не важлива вона? А світ буде цілісним без неї, як зараз? Так, він буде. Але буде зовсім іншим. В ньому не буде її. Чи переживає вона за те, що мине літо і вона зникне, зів`яне. Насіння розкине по землі, а сама піде у небуття? Це її місія, її життя і воно дуже важливе для усього світу, і тим вона пишається. Чи не так?

— Напевно так… Але ж я проста працівниця, мати, дружина, художниця. Чим я важлива?

— А чи важливий один ніготь на твоїй долоні? Чи проживеш без нього? Проживеш. Але чи віддаси його зараз просто так. Бо він не потрібен? Ні. Бо він є частиною того цілого. Отак і ти є частиною цілого і пишайся цим.

Якби хтось у цю мить послухав моє серце, то почув би, як воно стрибало і виспівувало. Хотілося танцювати, радіти і просто літати. Від  емоцій, які переповнювали мене, я зіскочила на ноги. Солодко потягнулася і вдихнула на повні груди. Ні, не повітря – життя вдихнула.

Обернувшись, старця вже не побачила. Нікого. Ніби розчинився. Іншого разу я б налякалась, чи почала шукати, але тоді я зрозуміла – не варто.

Побігла до Свєтки. Дорогою вниз планувала розповісти їй про зустріч і розмову, але вирішила, що це мабуть лише моя зустріч, а вона матиме свою. Тому промовчала.

Свєтка теж була радісна і спокійна. Мабуть також встигла порозмовляти зі старцем…

Щасливі і спокійні ми поїхали додому, до своїх сімей, діток, улюбленої роботи, справ та свого бігу по колу. Тільки тепер уже зі знанням того, чого ми тут…