«Рученьки, ніженьки» (Ольга Токар) «Сонько-дрімко» (Ольга Токар) «Ой, ходить сон коло вікон» (Тоня Матвієнко) «Ніченька іде» (Ніна Матвієнко) «Сонце зайшло давно» (Леся Горова) «Котику сіренький» (Ніна Матвієнко)
Веселі віршики від Анжели Левченко from Taras Ambroz
На порозі осінь Віршики про осінь Тихо-тихо, ніби боса, По узліссях ходить осінь. Одягає пензлем клени, у червоне, і зелене. Золотить берізкам коси, Стелить памороззю роси. Й поринає все у сни, до наступної весни. § § § Відлетіли вже гуси у теплі краї, Залишили порожні домівки свої, Залишили травицю під снігом в лугах, І водицю холодну у рідних ставках. Бо бояться зими і її холодів, Я б їх тут зігрівав, бо так їх полюбив, А вони прокричали, залишивши слід: – Не журися! Чекай знову нас на той рік! § § § Як перше вересня...
Жила собі дівчинка Оксаночка, дуже чуйна й лагідна дитина. Дівчинці виповнилося лише п’ять років, але вона завжди допомагала старшим: мамі – прибирати, татові – майструвати, бабусі – пиріжечки ліпити, а з дідусем любила просто гуляти, бо дідусь знав так багато всього цікавого. Він про все розповідав онучці: і про звірят, і про пташок, і про квіти, і про дерева, і про комашок, бо був дідусь лісником. Будиночок, де жила Оксаночка, стояв на краю села, під лісом. Дівчинка звикла бувати в лісі, сама далеко не заходила, але часто бачила то білочок,...
Якось забрела я у лісові хащі, бо хотіла грибочків назбирати. Притомилася трохи і присіла на пеньочок відпочити. Не встигла й оком змигнути, як побачила перед собою чудернацького дідуся з довгою бородою, який теж з цікавістю розглядав мене. Тоді зняв свого зеленого капелюха, що геть мохом поріс, і привітався: – Доброго Вам дня. – І Вам добрий день, – відповіла я, несподівано чомусь чхнула і вибачилась. – На здоров’я, – мовив дідусь і діловито продовжив: – отже чхаємо. Застуда? – Та ніби ні, – якось невпевнено відповіла я. – Може я...
У старому-старому лісі жив собі маленький Зайчик. Хатинки в нього не було, тому ночував він де доведеться. Малий завжди лякався і тремтів від страху, весь час насторожено прислухався, чи не чатує часом на нього якийсь хижак. Найбільше Зайчик побоювався Вовка, не раз від нього втікав. А що хатинки в Зайченяти не було, то він ніде не почувався безпечно. Одного дня біг собі Зайчик лісом, шукаючи, де б на ніч заховатися. І раптом зустрівся ніс до носа із голодним Вовком. – Ага, – каже сірий, – ось і вечеря моя. Малий...
Одного разу, а саме під Новий рік, Дідусь Мороз так заклопотався, що припізнився з подарунками до дітвори. Ґноми-помічники дуже поспішали, як могли допомагали. Одні іграшки виготовляли, другі цукерки пакували, треті все це в красиві обгортки загортали, четверті в мішки складали, п’яті вантажилии у сани Діда Мороза. – Ой лишенько, не встигаю, треба ж вчасно роздати дітям і звірятам подарунки, а я тут так довго вовтужуся, ще й шубу десь порвав, треба швиденько зашивати, а часу обмаль, – бурмотів собі під ніс старенький. А по господарству допомагав дідусеві ґном-помічник, що був...
Жив собі хлопчик Іванко, дуже допитливий та непосидючий. Гасав подвір’ям за котом Мурчиком і дошкуляв йому, як міг. Робив чимало капостей бабусі, ховаючи її окуляри чи тапці, і веселився, коли вона бідкалася, куди це вони пропали. Коли ж Іванка питав хто, чи часом не бачив ті чи інші загублені речі, то він легко обманював, ніби нічого не знає. Одного дня хлопчик бігав по хаті за Мурчиком, намагаючись його впіймати, та кіт увесь час спритно ховався. То стрибне на поличку, то заховається під ліжко, а Іванко ніяк не вгамується. Врешті схопив...
Жила собі дівчинка Мар´янка, гарна, розумна, але страшенно вередлива й лінива. Іграшок у неї було так багато, що і дня б не вистачило, щоб їх усі порахувати. А дівчинка не вміла гарно поводитися з іграшками – розкидала, ламала і не хотіла їх прибирати. В Мар´янчиній кімнаті ніколи не було порядку. Іграшки – на підлозі, під ліжком, книжечки – порвані, і мама завжди сварила малу, бо хотіла привчити її до порядку. Та дівчинка була вперта і робила все по-своєму. Ось зайчикові бантика з вушка відірвала, мавпочці хвостика пошкодила, собачці розірвала лапку....
На галявині лісу росла собі Ромашка, одним-однісінька. Поряд росли дзвіночки, кульбабки та багато різних квітів. Та лише Ромашка – одна. І було їй дуже сумно, ні з ким поговорити. Дзвіночки передзвонюються між собою, кульбабки зайняті своїми парашутиками-насінинками, весь час повчають їх, як найдалі літати. А до Ромашки нікому діла нема. Та одного дня все змінилося. Якось під вечір почула Ромашка, що хтось тихенько плаче. Озирнулася довкола і побачила маленьку Мурашку. – Гей, малечо, ти чого плачеш? – Ой, як не плакати, коли ніжечка дуже болить, – відповіла Мураха. – А...
