У старому лісі, між високих хвойних дерев, знаходиться школа для звіряток. А у тій школі навчаються дітки усіляких тваринок: лисичок та вовків, зайчиків та хом’ячків, білочок та черепашок. І є в тій школі вчителі, які вчать писати та читати; є директор та завуч, коридори та класи, зошити та книги, уроки та перерви… та все-все-все інше, що є у звичайних школах. І от якось на уроці, запитав вчитель у першокласників, хто їхній найкращий друг, і всі вони одразу почали вигукувати. — Мій найкращий друг Антон, ми з ним граємо у бадмінтон!...

Так сталося, що мене сховали між слів цієї казки. Ще й так добре сховали, що я й сам не можу себе знайти. Тому, пропоную тобі відшукати мене. Отож,  для початку, потрібно представитися. Я іграшка. Звичайна пожежна машинка. І в мене, як й в усіх інших іграшок, є ім’я. І звучить воно так — Ути-кути-тути-віу! Звісно ж, не я собі це ім’я обрав. Його мені подарував мій найкращий друг — Іван. До речі, я його улюблена іграшка. Ну що, юний читач, якщо ти не проти, то почнімо мене шукати. Почалося все...

Зібрався якось вовк до річки, риби половити. Прийшов, поглянув, а довкола — тиша. Дістав він вудку, наживив на гачок черв’ячка, закинув його у воду та й спостерігає за поплавком, спершись на стовбур акації, що росла на березі річки. Сидить й чекає. І хоч навколо дув легкий вітер, а кущі та віти дерев час від часу поволі хиталися, поплавок рибака ніби стояв на місці. Аж раптом, смик-смик. Зрадів вовк, підскочив та як смикнув вудку. Дивиться, а на гачку рак повис. Засмутився сіроманець й відпустив його назад до води. В цей час,...

Якось сиділо два найкращих друга на галявині, та й цукерки їли з однієї торбинки. — О, полунична карамелька! Це ж моя улюблена цукерка! — мовив зайчик смакуючи — Я б з десяток таких з’їв! Подивився на нього його найкращий друг — сіренький вовчок, та й сказав: — І куди б вони тобі влізли? Ти ж більше ніж п’ять не подужаєш! Заплигало зайченя. Зачепили його слова товариша. — То ти погано мене знаєш, друже! Я й двадцять цукерок зможу з’їсти! — Двадцять? — з посмішкою запитав сіроманець. — Так, двадцять полуничних...