Жахливий страх
Жили-були хлопчик та дівчинка, які всього боялися. Одного разу вони гралися край села й не помітили, як заблукали та потрапили до темного-темного лісу. Вони довго шукали вихід, але були дуже налякані та розгублені. Діти не знали що робити, аж раптом на їхньому шляху виріс пеньок. Вони не розуміли звідки він взявся, та зненацька пеньок заговорив до них:
— Вітаю, дітки. Бачу, що ви заблукали, я допоможу вам вийти з лісу, — сказав він і показав гілочкою на стежку.
— Ідіть сюди та нічого не бійтеся, тоді вас ніщо не налякає, якщо впораєтеся, то доберетеся додому швидко та безпечно. — Діти нічого не відповіли, бо були дуже налякані й пішли стежкою шукати вихід.
Ідуть вони, тримаючись за руки, тремтять від голови до п’ят, бо в лісі було дуже темно, а навкруги лунали дивні звуки.
Несподівано перед ними виповзла велика змія та зашипіла на них. Дівчинка почала пищати від страху і змія вирішила напасти на неї. Хлопчик також дуже її боявся, але потім побачив, що змія може нашкодити його подрузі та почав переживати за життя дівчинки. Не довго думаючи він став перед нею, затуливши дівчину від нападу, аж раптом змія зникла.
— Дуже дивно, — сказав хлопчик, — але я на мить перестав її боятися і вона щезла. — Дівчинка йому подякувала і вони вирішили піти далі.
Стежинка вивела їх до берега річки, де був місток, який їм потрібно було перейти. Але місток був зламаний, не вистачало дощечок і йти по ньому було надзвичайно небезпечно.
— Як же ми переберемося на іншу сторону річки? — спитала дівчинка, — ми можемо провалитися у воду.
— А я не вмію плавати, — відповів хлопчик, — а що як ми потонемо? Ні, не піду я нікуди, я боюся.
— Я також, але я дуже хочу додому, — сумно сказала дівчинка.
Сіли вони на березі річки й стали думати, що робити далі. Навкруги була неймовірна тиша, та зненацька за кущами хтось почав ричати та завивати. То була зграя вовків, яка повільно наближалась до дітей. Хлопчик зажмурився і завмер від страху. Дівчинці було лячно, але вона вирішила, що краще спробувати перебігти через місток, ніж просто стояти й ждати нападу. Вона відтягла за руку хлопчика і знайшла в собі впевненість піти по містку. Аж раптом вона побачила, що міст не такий вже зламаний, по ньому можна безпечно перебратися на іншу сторону. І вона пішла далі із ще більшою впевненістю та з меншим страхом. Озирнувшись назад, вона помітила, що вовки зникли й сказала хлопчику:
— Дивись, їх більше немає, можеш відкрити очі. І міст не зламаний, дивина та й годі! Та здається я зрозуміла, що мав на увазі той пеньок. Якщо ми не будемо боятися, то не буде нікого і нічого що нас налякає. — Вона взяла хлопчика за руку і вони пішли далі стежкою.
Скоро через дерева почали виднітися сонячні промені, ліс ставав не таким густим і вони змогли вибратися на галявину з якої виднілося їхнє село.
— Я зрозумів, — сказав хлопчик, — страх не давав нам рухатися далі, тому ми так довго блукали у лісі. Так і в житті, щоб рухатися далі не потрібно нічого боятися. — І вони пішли додому вже нічого не боячись, а за ними на галявині стояв, посміхаючись, вже знайомий нам пеньок.
