Вшістьох увесь світ обійдемо

Жив якось сміливий і до всякого діла придатний солдат. Він хоробро воював, а коли війна скінчилася, дав йому король за вірну службу три шеляги на дорогу та й відпустив під чотири вітри.
— Е ні,— розсердився солдат,— я цього так не залишу! От знайти б тільки підходящих людей, то я б примусив короля усю казну свою мені віддати! — і пішов.
От прийшов він до лісу і бачить — якийсь дужий чолов’яга висмикує з корінням дерева,
та так легко, немов це не дерева, а всього-
навсього колоски.
— Чи не хочеш стати моїм товаришем? — запитав його солдат.
— Що ж,— відповів той,— можна; от тільки віднесу матері оберемок дровенят.
Узяв він п’ять вирваних дерев, обкрутив їх шостим, кинув в’язанку на плечі і поніс.
Потім повернувся, і вони пішли.
— Тепер удвох ми весь світ обійдемо! — сказав солдат.
Пройшли вони трохи, бачать — стоїть на колінах мисливець і цілиться у щось.
— Куди ти цілишся? — спитав солдат.
— Та он сидить за дві милі звідси муха на гілці дуба, я і хочу влучити їй у ліве око,— відповів мисливець.
— Ходімо з нами, друже,— запропонував солдат.— Утрьох ми весь світ обійдемо!
Мисливець погодився.
Натрапили вони на своєму шляху на сім вітряків. Дивляться — що за диво! Тиша навколо така, що жоден листочок від вітру не ворухнеться, а крила вітряків крутяться.
“Чого б це їм крутитися?’’ — подумав солдат.
Пройшли вони ще дві милі, бачать — сидить на дереві здоровань, одну ніздрю затулив, а з другої дмухає.
— Гей, друзяко! Що це ти робиш там нагорі? — запитав солдат.
— Та бач,— відповідає той,— за дві милі звідси стоять сім вітряків, от я і дмухаю, щоб вони крутилися.
— Ходімо з нами. Вчотирьох ми весь світ обійдемо! — сказав солдат.
Вітродуй зліз з дерева і пішов з ними. От ішли вони, йшли, раптом бачать — стоїть на дорозі чоловік на одній нозі, а другу відстебнув і поклав поруч.
— А непогано ти влаштувався! — сказав солдат.
— Я скороход,— відповів чоловік.— На двох ногах біжу так, що можу птаха на льоту обігнати; от я і відстебнув одну, щоб трохи відпочити.
— Ходімо з нами. Вп’ятьох ми весь світ обійдемо!
Пройшли нові друзі ще трохи і зустріли хлопця в капелюсі, який у нього зовсім сповз на одне вухо.
— Красиво, красиво, нема чого казати! Тільки краще б ти, хлопче, вдягнув як слід свого капелюшка, бо так ти справжнісінький Іванко-дурень! — засміявся солдат.
— Та не можу! — відповів той.— Якщо я надягну капелюха прямо, то такий мороз ударить, що всі птахи на льоту померзнуть.
— Ходімо з нами! Вшістьох ми весь світ обійдемо!
І пішли.
От прийшли вони якось до однієї країни. Тамтешній король урочисто оголосив, що віддасть свою єдину доньку заміж за того, хто побіжить з нею наввипередки і обжене її. Але якщо не обжене — покладе свою голову.
Прийшов солдат до короля і каже:
— Я хочу, щоб замість мене біг мій слуга.
— Що ж,— відповів король,— це можна. Тільки якщо він не переможе, вам обом відрубають голови.
Домовилися солдат з королем про все як слід. А умова королівська була така: хто перший принесе води з найвіддаленішого колодязя, той і переможець.
Потім пішов солдат до скорохода, пристебнув йому другу ногу і сказав:
— Ти вже добре постарайся, щоб ми перемогли.
Дали скороходові та королівні по глечику, і вони помчали. Не встигла королівна відбігти на кілька кроків, як скороход вже зник з очей, немов його вітром здуло. Швиденько добіг він до колодязя, зачерпнув води і повернув назад.
Коли скороход пробіг половину шляху, йому захотілося поспати. Поставив він глечик з водою на землю і приліг поруч з ним. А щоб скоріше прокинутися, поклав під голову кінський череп, який валявся на землі.
Тільки встиг прилягти, одразу й заснув. А королівна добігла до колодязя і вже поспішала з повним глечиком назад, як раптом бачить — лежить скороход на землі і спокійно спить собі. Зраділа королівна: “Ну, тепер вже ворог у моїх руках!”
Вилила з його глечика воду і побігла далі.
Так би й пропало все, та, на щастя, в цей же час стояв на даху королівського палацу зіркий мисливець і все бачив.
— Е ні, не переможе нас королівна! — сказав він. Зарядив мисливець швиденько свою рушницю і вистрілив, та так влучно, що вибив кінський череп з-під голови скорохода, а його самого навіть не зачепив.
Підхопився скороход на рівні ноги,
дивиться — глечик порожній, а королівна вже далеко попереду. Схопив він глечика, зачерпнув води і встиг-таки прибігти назад на десять хвилин раніше від королівни,
— Нарешті я хоч трошки побігав, ноги розім’яв,— сказав скороход.— А то що за біг був! Його і бігом назвати не можна!
Спохмурніли тут король з королівною. Почали вони думати, яким чином позбавитися солдата та його товаришів.
— Не журись, донечко, я дещо придумав,— сказав король.— Не бачити їм більше білого світу.
Потім пішов до тих шістьох.
Ну що ж, можете тепер їсти, пити, веселитися,— сказав він і привів їх до кімнати із залізною підлогою, залізними стінами, залізними дверима та залізними гратами на вікнах.
У кімнаті був накритий стіл, заставлений найсмачнішими стравами.
— Заходьте всі сюди та бенкетуйте собі скільки душі завгодно,— запросив король. А коли вони увійшли, король наказав міцно зачинити двері, покликав кухаря та звелів йому розпалити під кімнатою вогонь і підтримувати його доти, аж поки залізна підлога не розжариться від вогню до червоного кольору. Кухар так і зробив, як йому було наказано.
От сидять усі шестеро за столом, та щось надто жарко їм стало. Вони спочатку було подумали, що це від їжі. Але спека ставала все нестерпнішою, а коли вони захотіли вийти з кімнати, то побачили, що двері і вікна
зачинені. Тут-таки вони здогадалися, що король замислив недобре і будь-що хоче їх занапастити.
— Е ні, це йому не вдасться! — сказав той, хто носив капелюха.— Я зараз такого морозу напущу, що ніякому вогню з ним не впоратися.
Надягнув він свого капелюха як слід, і одразу стало так холодно, що навіть страви на тарілках позамерзали.
Пройшло дві години. Король вирішив, що всі вони давно загинули від спеки, і наказав відчинити двері, щоб упевнитися у цьому на власні очі.
Але коли двері відкрили, виявилося, що всі шестеро сидять собі в кімнаті живі і здорові. Вони дуже зраділи, що нарешті можна вийти та зігрітися.
У кімнаті стало так холодно,— сказали вони,- що навіть їжа попримерзала до тарілок.
Розгнівався король на кухаря, спустився вниз і почав його лаяти за те, що він не виконав наказу.
— Та подивіться самі, який жар! — образився кухар.
Король поглянув і справді переконався: під підлогою залізної кімнати палало величезне полум’я.
І зрозумів він тоді, що не так-то й легко спекатися цих шістьох.
Став він знову гадати, як позбавитися непроханих гостей. Потім нарешті надумав і покликав солдата.
— Послухай,— каже,— якщо ти погодишся взяти замість моєї доньки гроші, то я дам їх тобі цілу купу, стільки, скільки б ти не запросив.
— Пане король, я з радістю відмовлюся від неї, якщо ви мені дасте стільки грошей, скільки зможе на собі унести мій служник,— відповів солдат.
Король зрадів і одразу ж погодився, а солдат, виходячи, додав:
— Чекайте. Рівно за два тижні я прийду за грошима.
Потім він скликав усіх кравців, які тільки були в країні. Цілих два тижні вони шили йому лантух. А коли той був готовий, силач, який виривав з корінням дерева, поклав його собі на плечі та й пішов до короля.
“Оце так велетень іде!” — подумав, перелякавшись, король. І звелів він принести повну діжку грошей. Таку велику, що її через силу тягли шістнадцять здорованів.
А силач схопив її однією рукою, засунув до лантуха та й каже:
— Що ж ви одразу не принесли діжку побільше? Ця тільки денце прикрила.
Король звелів принести ще, потім ще, і таким чином спустошив усю казну. Але все одно: клятий лантух майже наполовину був порожній.
— Гей ви, а нумо несіть іще! Трошки не вистачає! — сказав силач.
Довелося королю зібрати по всьому королівстві останні залишки. Набралося ще сім тисяч возів. Запхав їх силач теж до лантуха, цього разу навіть з волами та всім запрягом, а сам промовляє:
— Я вже не буду надто розбірливим, візьму і це, аби лантух чимось заповнити.
А лантух все ще був набитий не до кінця.
— Ну, добре, так і бути, зав’язуйте,— сказав велетень.— Візьму скільки є.
Потім закинув лантуха собі на спину і пішов разом зі своїми товаришами.
Як побачив король, що одна-однісінька людина унесла все багатство його країни, страшенно розгнівався і наказав своїй кавалерії сідати скоріш на коней, перейняти шістьох та забрати у велетня лантух силою.
Помчали цілих два полки. Вони наздогнали шістьох та крикнули їм:
— Ви наші полонені! Кидайте лантух із грішми на землю, бо інакше порубаємо вас на шматочки!
Що? здивувався вітродуй.— Ми полонені? Не бувати цьому! А от вам доведеться потанцювати в повітрі.
Затулив він одну ніздрю пальцем та як почав дмухати з іншої на кавалерію, так обидва полки і розлетілися хто куди в різні боки, закружляли в повітрі, піднялися до самого синього неба та зникли за горами. А начальник їхній запросив пощади.
— Я хоробрий солдат, дев’ять разів був поранений на війні і не заслужив такої ганьби! — крикнув він згори.
Тоді вітродуй пожалів його і став дмухати трохи тихіше, так, аби той не одразу впав, а повільно спустився на землю, і потім сказав йому:
— Ходи тепер до свого короля та перекажи йому, нехай присилає ще кавалерії, та побільше. Бо дуже мені кортить примусити їх усіх потанцювати в повітрі!
Почув це король і вирішив:
— Мабуть і справді є в цих хлопцях якась сила. Нехай собі йдуть з Богом.
Отож повернулися всі шестеро зі своїм багатством додому, розділили його поміж собою порівну і жили собі, приспівуючи, до самої смерті.

КАЗОЧКА про ЛЯЛЬКУ (три історії)

КАЗОЧКА про ЛЯЛЬКУ (три історії)

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->