КАЗОЧКА про ЛЯЛЬКУ (три історії)

ІСТОРІЯ 1

 

Жила-була лялька…

Ні, не так.

Спочатку лялька З’ЯВИЛАСЯ.

У великій коробці лежали різнобарвні шматки тканини, клубочки, моточки і котушки ниток, стрічки. У окремій коробочці лежали ножиці, олівець та подушечка з голками.

Руки майстрині обережно відкрили коробку і почали поволі перебирати клаптики тканини.

Кілька відібраних шматків відклали, далі коробка знову щільно закрилася, і розпочалося ДИВО СТВОРЕННЯ.

Вправні руки згортали і розправляли тканину, змотували нитками, добирали клаптик за клаптиком, щось припасовували, щось складали назад у коробку…Ось настала черга ниток, ножиць і голки. Нитки відмірялися і складалися у пасма, які пришивалися до голівки — і ось лялька вже має волосся. Майстрині відклала ляльку, відкинулася у кріслі і втомлено склала руки на колінах. А за хвилину склала шитво та ляльку у коробку. Так закінчився Перший День Творіння.

Лялька опинилася в коробці… Власне, вона ще не була лялькою. Вирізнялася, бо вже мала форму.  Виокремилася з хаосу, вже не була Нічим, але ще не стала Чимось.

Наступного дня майстриня знову відкрила коробку, вийняла ляльку і уважно її розглянула. Здається, залишилася задоволеною вчорашньою роботою, бо вирішила, що, настав Другий День — Оздоблення. Волосся ляльки ретельно розчесала, розділила на проділ і заплела дві тугі охайні коси.

Далі майстриня заходилася шити головну оздобу ляльки — мереживного фартушка.  Коли фартушок був припасований на ляльчину талію, майстриня ще додала намисто на шийку. Після цього лялька знову повернулася у коробку.

Найцікавіше, – і найвідповідальніше, майстриня залишила на Третій День. Вона вирішила намалювати ляльці личко. На столі розклала фарби і пензлик, а з малої коробки видобула олівця.

Взяла до рук ляльку і почала роботу обережно, проте не надто вправно і впевнено. Коли справа дійшла до фарб, рухи стали ще повільнишими. Нарешті майстриня закінчила малювати і критично оглянула свою роботу. Невпевненість відобразилася на личку ляльки — вона дивилася на майстриню зеленими виразними очима, проте вони видавалися завеликими,    наче переляканими чи здивованими.

Майстриня втомлено склала фарби і вийшла з кімнати. А лялька залишилася сидіти на столі.

Минав Третій день — День Народження Ляльки.

 

***

Швидко стемніло. Лялька зі свого місця на столі могла оглянути майже всю кімнату — не бачила лише, що в неї за спиною. А власне за спиною в ляльки була коробка — її колиска, об яку Ляльку сперла майстриня, і велике вікно. Коли стола зовсім темно, і навіть великі ляльчині очі могли розрізняти лише обриси предметів, трапилося те, що Лялька сприйняла як диво — за вікном увімкнули ліхтар. Його мяке світло, що приникало крізь вікно, дало Ляльці змогу нарешті все розглянути.

Кімнатка, де народилася Лялька, була невеличкою. Там вмістилися стіл, на якому сиділа Лялька, та крісло майстрині, також велика книжкова шафа з чотирма полицями та канапа. Попри невелику кількість меблів, у кімнаті було повно невеликих речей, більшість яких лежала або стояла на полицях шафи, або висіла на стіні над канапою. Дві нижніх полиці книжкової шафи і справді заповнювали книжки. А от на верхній полиці стояли велика деревяна скринька, нічник, схожий на давню гасову лампу та срібляста рамка із фото маленької дівчинки. А коло рамки сиділа ошатна красуня у світлій сукні та такому ж капелюшку. Біляві кучері лежали на тердітних плечах незнайомки, пухкі рученята красуня тримала витягнутими так, наче намагалася щось схопити.

Ляльці дуже сподобалася прекрасна незнайомка, і вона наважилася першою заговорити.

“Вітаю! Чи можна з Вами познайомитися?” “Так, будь ласка. Мене звуть Колекційна Порцелянова Лялька ”- поважно відповіла прекрасна білявка.

Лялька якийсь час мовчала і обмірковувала слова нової знайомої. “Дуже приємно, я теж лялька. Порцелянова” – це зроблена з порцеляни. – Лялька продовжила розмову. – А що таке “колекційна”?”

“Ну… це означає, що таких, як я, дуже мало. І нас купують за великі гроші.” Здавалося, Порцелянова лялька і сама до пуття не знала, що означає її довге імя. “А навіщо вас купують?”- не вгавала Лялька. “Для краси” – вже впевнено відповіла Порцелянова., – мною милуються і захоплюються.”

“Не така вона вже й дорога,” – хтось вступив у розмову. Лялька пошукала очима. Голос линув з другої полиці шафи. Там стояли маленька металева скринька, металевий підсвічник, керамічна жабка, лежало намисто з великих кульок, схожих на вишні, та два срібних перстені, а посередині на маленькому деревяному конику-гойдалці сиділо ведмежа у картатих штанцях і картузику. “Я, скажімо, втричі менший від неї за розмірами, а за ціною — втричі дорожчий, – діловим тоном продовжив ведмедик. – А все тому, – випередив ведмедик запитання Ляльки, – що вона — фабрична, а я зроблений вручну. Я такий єдиний і створений на замовлення. До речі, ти теж “хенд мейд”.“Я що?..”  – перепитала Лялька. Вона вирішила перепитати про незнайоме слово, перш ніж образитися на нього чи запишатися. “От простачка. Ти теж зроблена вручну, “хенд мейд”.”

“А тебе навіщо купили?” “Я теж колекційний. Як і вони”- Лялька поглянула правіше, і побачила цілий гурт ведмедиків, здебільшого невеликого розміру, одягнених у кофтинки, шапочки, сукеночки. Ведмедики сиділи чи стояли, проте помітно було, що вони утворюють гурт і стараються триматися ближче один до одного. “Ми всі створені відомими авторами у єдиному єкз..екз.. екземплярі, ось, і маємо відповідні документи. А у цієї ляльки лише на коробці написано, що вона колекційна, а насправді — таких багато.”

Лялька навіть при тьмяному світлі ліхтаря побачила, як почервоніла Порцелянова. “То ви теж для краси?” – повернулася до свого запитання Лялька. “Не зовсім, – Ляльці видалося, що Ведмедик усміхнувся, – ми цінні, і коли мине багато років, ми станемо ще ціннішими. І нас продадуть за значно більшу суму, ніж купили. Це називається … капіталовкладення, о! Он поглянь, ліворуч скринька. Вона — антикваріат. Тобто дуже давня і дуже цінна. Їй сто років. А коли вона була новою, коштувала дешевше, аніж зараз.”

Лялька спантеличено мовчала. Вона намагалася зрозуміти все, що розповів Ведмедик, але у голівці крутилися лише нові складні слова.

“Що, геть замакітрив тебе ? – озвався хтось зовсім поруч із Лялькою.  Праворуч стояла витончена скляна статуетка — пара голубів, що наче горнулася один до одного. “Не зважай на надмірну кількість мудрих слів. Ведмедик, перш ніж потрапити сюди, кілька місяців провів у мистецькій галереї, от і нахапався”,- насмішкувато мовив Голуб.

“Чого ви все про гроші, – вступила в розмову Голубка, – ось поглянь, ми теж зроблені вручну, але наша цінність не в тому. Ми — Символ.”

Ляльці дуже хотілося розгублено закліпати, але намальовані очі не давали їй такої змоги.

“Що означає “символ”? – кволо запитала лялька.

“Просто для людей деякі предмети мають особливе значення, – почав пояснення Голуб. – Ось нас подарували на свято, на річницю одруження, бо пара голубів у розумінні людей означає вірність і відданість подружжя один одному. Загалом у людей багато всілякого навигадувано. Не переймайся!” Голуб нарешті розгледів, що Лялька зовсім збита з пантелику.

“То все пусте!” – це сказала керамічна Свинка-скарбничка з третьої полиці. Вона стояла між книжками і не змогла змовчати. Власне, тяжко мовчати, якщо знаєш правильну відповідь.

“Не має значення, хто тебе зробив і скільки ти коштуєш. Чи можеш коштувати. Головне — чи приносиш ти користь. Бо деякі лише місця багато займають і порохом припадають!” – продовжувала Свинка. Категоричний тон свідчив про те, що її навряд чи можливо переконати у іншому.

“Ми цінні настільки, наскільки корисні людям. Є одна ознака, за якою кожен з нас може визначити, наскільки він важливий для людей: пригадайте, чи часто вас беруть до рук? Отож бо! Ось мене, наприклад, частенько беруть, монетки мені до животика кидають, потрушують і слухають, як дзеленчать монетки. Чи, скажімо, он на канапі — сестрички-подушки, вони страшенно корисні. На них спараються, підкладають під голову, про них завжди кажуть “дуже зручні”!”

Три думочки на дивані озвалися :”Так-так-так!” Насправді вони не вміли нічого, окрім “так”, говорити, і тому завжди зі всім погоджувалися.

Запала тиша. Можливо, кожна річ у кімнаті і справді міркувала над тим, що сказала Свинка-скарбничка, але швидше, кожен гадав, що правий саме він.

Мовчала і Лялька. Вона намагалася знайти Відповідь на Найважливіше Питання: для чого створили її, Ляльку?

Вона не знала, чи достатньо красива, щоб прикрашати, була зовсім не впевнена, що багато коштує… І наврд чи була особливим символом, бо що символізують ляльки? І вже точно не підозрювала, чи може з неї бути користь.

Решта ночі так і минула — мовчки.  За вікном вимкнувся ліхтар, а за якийсь час зійшло сонце. Лялька ще раз поглянула на своїх нічних співрозмовників. Всі вони залишалися незворушними, адже людям не варто знати, що предмети довкола можуть спілкуватися. Багато людей вміють робити речі, проте лише деякі вміють чути, про що речі розповідають…

За дверима кімнати, де сиділа лялька, чулися голоси. Один із них, бузперечно, належав майстрині, а інший, високий, дзвінкий… Раптом двері відчинилися і в кімнату забігла  пятирічна дівчинка у квітчастій сукні.

–                    Мамусю, то де вона? Оце? Оце моя лялька? – нетерплячі руки схопили Ляльку і міцно притисли до грудей. – Мамусю, вона чу-до-ва!

Дівчинка вибігла з кімнати. Міцно притиснута до грудей лялька нічого не бачила, лише чула дихання дівчинки і дивне стукотіння. Лялька не знала, що то дитяче серденько ледь не вистрибує, чи то від радості, чи від бігу.

А далі… Лялька відчула, що летить. Злітає високо, аж до сліпучого сонця, і падає, і знову злітає, і знову потрапляє у міцні дитячі обійми.

“Можливо, – встигла подумати Лялька, –  я теж створена для чогось прекрасного і дуже важливого? Просто я ще не знаю, як це називається…”

 

 

 

ІСТОРІЯ 2

 

–                По-до-рож! По-до-рож! – дівчинка все вигукувала таке приємне для неї слово і плескала в долоньки від задоволення.

–                Гаразд, коли натішишся, добре подумай, які іграшки ти хочеш взяти з собою. Одна умова — іграшок має бути небагато, так, щоб вони помістилися до твого наплічника, – і мама вийшла з кімнати.

Дівчинка перебирала подумки свої іграшки. Що ж беруть з собою у подорож до лісу? Вона добре знала, якими іграшками можна бавитися лише вдома, які можна брати з собою до дитячого садка чи виносити на подвіря. Але цілий день у лісі — це особлива нагода, отже і іграшки треба брати особливі…

Після тривалих вагань дівчинка зробила вибір: до рожевого наплічника потрапили  набір мініатюрного іграшкового посуду, сіреньке кошеня у рожевій сукеночці, маленький барвистий мячик, кишенькове дзеркальце та намисто з прозорих бузкових намистин. Свій головний скарб — зроблену нещодавно мамою ляльку вона не збиралася класти до наплічника. “Жодної цікавості подорожувати в торбі, з якої нічогісінько не видно,- міркувала дівчинка. – а разом дивитися крізь автомобільне вікно буде не нудно”.

Чому кожна дитина ставиться до своїх іграшок по-різному?  Якісь іграшки не викликають жодних яскравих емоцій, лише короткотривале зацікавлення, а далі назавжди опиняються на самому дні шухляди. Переважна більшість іграшок виймається час від часу для конкретної гри. Проте є серед іграшок особливі щасливці: їм вдається одразу завоювати серце дитини і стати улюбленцем, якщо не на роки, то бодай на кілька тижнів. Такі іграшки стають безмовними співрозмовниками, хранителями таємниць, вірними друзями та розрадою у час сліз, вартовими дитячих снів. З такими іграшка розлучають лише вимушено і не надовго. І навть у часи розлуки улюблена лялька чи звірятко сидять на почесному місці, окремо від інших іграшок.

Ми відволіклися. А де ж дівчинка та Лялька? О, вони давно вже мандрують. Лялька не вперше опинилася за межами квартири, проте автомобілем їхати їй ще не доводилося. Тато дівчинку був за кермом, мама сиділа поруч з ним. Дівчинка посадила Ляльку на спинку заднього сидіння так, щоб вона могла дивитися у вікно. У салоні автомобіля Ляльці було не дуже затишно — тут дивно пахло, а ще Лялька двічі скочувалася на підлогу, коли водій занадто різко гальмував. Але дивитися у вікно було надзвичайно цікаво. Лялька розглядала високі будинки та вітрини магазинів, а коли автомобіль виїхав за межі міста — невисокі будиночки та садки, довжелезні поля та пасовиська.

Нарешті автомобіль звернув на грунтову дорогу і якийсь час їхав повільно та обережно, поки не зупинився.

–                Приїхали! – повернулася до дівчинки усміхнена мама. – Не забудь свої скарби.

Дівчинка прожогом вистрибнула з автомобіля, не забувши схопити рожевий наплічник та Ляльку.

Місце, де вони мали провести чудовий літній день — берег невеликого озера у лісі. Територія на одному березі було облаштовано для відпочинку: альтанки для тих, хто прагнув влаштувати пікнік, лавочки у затінку дерев, невеликий піщаний пляж, навіть дитячий майданчик. У одній з альтанок і розсташувалися батьки дівчинки. Поруч під соснами тато розчистив від шишок та гілок невеличку площу і постелив килимок, на якому влаштувалися дівчинка і Лялька.

Якщо не бути ледачим, а натомість відшукати у собі дрібку фантазії та крихру уважності, у лісі можна знайти безліч цікавого для гри. Дівчинка ледачою зовсім не була, навпаки, допитливість і жвавість не дали їй сидіти на килимку — вона нашвидкуруч спорудила для ляльки під сосоною імпровізоване ложе із гілочок, шишок, шматку моху та великих зелених листочків, вмостила туди Ляльку та гайнула досліджувати околиці.

Лялька напівлежала на своїй лісовій канапі. Повівав вітерець, сонечко лоскотало Ляльчине личко крізь ріденькі соснові гілки. Десь зовсім порую сюрчав коник. Неймовірна приємність охопила Ляльку. Їй раптом здалося, що саме тут вона могла б жити, щодня виграватися під лагідним сонечком, слухати невтомного цвіркуна, спостерігати, як поважно пролітають працьовиті лісові оси, як вишукано кружляють мініатюрні смарагдові стрикози…

Ще двічі до свого килимка прибігала дівчинка. Першого разу поклала нехитрі лісові скарби — велику коричневу мушлю виноградного равлика, блискучий чорно-рожевий камінець та висушену сонцем мертву стрекозу. Другого разу схопила свого наплічника та вийняла з нього намисто та зеркальце — причепуритися для фотосесії, яку надумали влаштувати мама з татом.

Час для Ляльки минав непомітно. Часом вона бачила вдалині дівчинку, що купалася у озері, бігала разом з іншими дітьми, прибігала в альтанку до батьків, щоб нашвидкуруч посмакувати персиком чи ожиною.

Невпинно надходив вечір, і родина почала збиралася додому. Поки мама пакувала залишки їжі, а дівчинка побігла прощатися з новими друзями, тато вирішив скласти килимок. Камінець та мушлю він підняв та обережно поклав дитячі знахідки до бічної кишеньки наплічника, струсив та склав килимок. Невагома метрва стрекоза підлетіла в повітря і опустилася на високу траву коло кущів. Тато гукнув дівчинку і поніс килимок до автомобіля, де вже чекала мама. Лялька почула, як траснули автомобільні двері, загарчав мотор. Вони поїхали. А Лялька — залишилася…

 

***

Лялька розгублено дивилася на тихе озеро. Вона й не помітила, як люди зникли. “Чому мене залишили? Мене забули? А як же дівчинка? Як вона засне без мене? Вона напевне б розповіла мені про свох нових друзів, і про те що ми будемо робити завтра… Вона повернеться, обовязково повернеться,”- Лялька намагалася впевнити себе, проте широко розплющені очі свідчили про протилежне.

Раптом думки ляльки перебили якісь дивні звуки — чмихання, сопіння, і Лялька побачила чийсь гостренький писок з рухливим чорним носом. Ніс наблизився упритул до Ляльчиного личка і нахабно його обнюшив. Лялька б замружилася від страху, якби могла.

“Перепрошую, Ви б не могли…”- безмовно промовиля Лялька, і писок відсахнувся.

“Ти хто?” – так само безмовно відповів запитанням на запитання власник писка. – ти не людина, хоча пахнеш, як люди.”

“Я Лялька.”

“Лялька? Не знаю таких. Тебе викинули? Люди завжди викидають різні речі у лісі. Хоча донині людське сміття не балакало…”

“Я не сміття! – обурилася Лялька. – Я  улюблена лялька маленької дівчинки. І мене не викинули. Мене забули.”

“Забули, кажеш? Не думаю. Люди ніколи не забувають портрібних речей. Лише непотріб.”

“Дівчинка обовязково повернеться! Вона згадає про мене і повернеться! – заволала Лялька.”

“Це хто тут так галасує? – пролунало звідкись зверху, і поруч з Лялькою зістрибнула з сосни гарненька рудувато-бура істота з неймовірним пухнастим хвостом. – О, привіт, Їжаче.”

“Здорова будь, Руда, – поважно мовив Їжак. – Ось, поглянь, знову люди викинули.”

“Я ж кажу, мене просто випадково забули! Вони повернуться і заберуть мене!” – Лялька відчайдушно опиралася думці, що її співрозмовники мають рацію.

“От скажи, Руда, ти памятаєш, де твої схованки з запасами на зиму?” – Їжак змінив співрозмовницю.

“Звичайно, я час від часу до них навідуюся, перевіряю тат поповнюю. – кивнула білка на прізвисько Руда, – А що?”

“А памятаєш, де ти викидаєш лушпайки від жолудів, шишок?”

“Ні, кому ж потрібен непотріб!” – Руда наморщила крихітного носика.

“Я потрібна… Я улюблена…” – кволо опиралася Лялька.

“Ну тоді, гадаю, тобі треба де з ким познайомитися…” – сказала Руда і зникла. За мить вона повернулася, тримаючи щось у зубах. Оте “щось” було втричі менше за білку і доволі брудне. Коли Руда таки доволокла свою ношу і обережно випустила з зубів, зясувалося, що це маленький іграшковий песик. Колись білий і пухнастий, а зараз страшенно брудний і розкошланий, песик дивився сумними оченятами-гудзичками.

“Ось, це Лялька, її теж покинули, а вона все не вірить. Розкажи їй те ж, що розповідав мені,”- наказала Руда.

“Привіт, я Сніжок. Принаймі так мене називала моя маленька хазяєчка. Вона приїхала сюди разом з мамою, татом та братиком, а мене привезла у кишеньці. А тоді я впав у траву і загубився. Вже багато днів мешкаю тут, Руда мені допомогла — витягла з калюжі. А взагалі іграшкам не місце у лісі. Ми тут ПРОПАДАЄМО…” – Пушок замовк і наче заглибився у свої сумні думки.

“Як це – “пропадаємо”?”- не зрозуміла Лялька.

“Просто. Нас насправді не можна без людей. Ми сумуємо, горюємо і врешті просто ЗНИКАЄМО. Я зрозумів це, поки лежав у тій калюжі…”

“Почекай, ти впав у траву. А як же ти опинився у калюжі?”- Лялька була уважною слухачкою.

“О, це зовсім сумна історія. Коли я ежав у траві, повз пробігали двоє хлопчаків. Вони мене помітили і підняли. Я страшенно зрадів, бо подумав, що, можливо, у мене зявиться новий хазяїн. Але ті хлопці просто кидалися мною, наче мячиком, а тоді копнули у калюжу…”

“Ні, ти розкажи їй, що ти чув. Розкажи, що говорили люди”, – втрутилася у розповідь Руда.

“Так, коли я лежав в траві, я справді чув, як тато моєї хазяєчки сказав: “Припини рюмсати! Це всього лише іграшка. Ну то й що, що це твій улюбленець! Завтра підемо до магазину і вибереш собі іншого!” Після цього моя хазяєчка справді перестала плакати і вони пішли. Більше я ніколи хазяєчки не бачив… Знаєте, я був дуже гарненьким песиком. Мене купили в магазині у барвистій коробці, разом зі сріблястим гребінчиком та блакитним ошийником. Ошийник загубився десь у перший же день, а гребінчиком хазяєчка мене одного разу чесала…”

“От бачиш, його зрадили і покинули. І тебе, схоже, теж… Люди взагалі дивні, ми стаємося триматися від них подалі”, – підсумував Їжак сумну історію Сніжка.

“Як ви гадаєте, люди зраджують тільки нас, чи один одного теж?” – запитала раптом Лялька.

“Не знаю. Але гадаю, якщо можеш зрадити, то кого зраджувати, байдуже. Якось так, мабуть…”- Їжак засопів і відвернувся.

Лялька нарешті зауважила, що стало зовсім темно. Ліс почав наповнюватися особливими, нічними звуками, для Ляльки незвичними. Їй стало зовсім лячно від думки, що доведеться провести отак багато ночей, і гірко від думки, що дівчинка її зрадила.

Раптом вона пола гуркіт мотору. Автомобільні фари у темряві були нестерпно-яскравими, і її співрозмовники втекли: Руда гайнула угору на сосну, Їжак несподівано прудко зник у кущах.

–                Ну, пригадуй, де ти її залишила. – то тато звертався до дівчинки, що вийшла з автомобіля і стояла поруч з мамою.

–                Я ж кажу, отам під сосоною, де був мій килимок! Ходімо! – дівчинка виперидила дорослих і майже бігом кинулася до сосни. – Ось вона!

Ручки міцно схопили Ляльку і притисли до грудей. Лялька, що за один день пережила і задоволення, і сум, і розчарування, тепер відчувала те, що цілком можна назвати щастям.

–                Погляньте, тут поруч з лялькою ще щось. Це теж ти забула? – і тато підняв із землі іграшкового песика. – Який замурзаний!

–                Ні, це не мій… – дівчинка трохи розгубилася.

–                Мабуть, він давно тут. Он, увесь у болоті, а дощ востаннє падав чотири дні тому, – мама взяла у руки крихітного песика.

–                Можна він поїде з нами? – попросила дівчинка.

–                Гадаю, його ніхто не шукатиме. А такому малюку не варто бути самому у лісі, чи не так? – усміхнулася мама до песика.

Лялька поверталася додому у автомобілі на спинці заднього сидіння. Проте тепер автомобіль видавався їй чи не найкращим місцем на світі.

“То які ж люди? Вони справді можуть зрадити? А чи не прийде день, коли зрадять і мене?” Підступні думки все не давали Ляльці спокою. Поруч на підстеленому носовичку дрімав Сніжок.

 

 

 

ІСТОРІЯ 3

 

У кожного своя доля, навіть у ляльок. Гадаю, досі Ляльці її доля усміхалася. Вона була Улюбленою Лялькою зі всіма привілеями: спала на подушці дівчинки, двічі ходила з нею у гості до родичів, двічі гойдалася на гойдалці, одного разу була донечкою дівчинки у великій грі разом з ще трьома ляльками та двома дівчатками.

Тим часом літо наближалося до кінця. Через кілька тижнів закінчаться літні канікули і дівчинці потрібно буде повертатися до дитячого садочка. Поки ще був час, мама вирішила відвідати великий дитячий магазин, щоб купити необхідні для нового навчального року речі. Звичайно, дівчинка вирушила з нею. А яка дівчинка, та й хлопчик теж, відмовиться від відвідин великого дитячого магазину, ущерть наповненого іграшками, ще й з величезним ігровим майданчиком? Ото ж бо…

Передчуваючи день, наповнений розвагами і приємними сюрпризами, дівчинка увесь ранок була неймовірно чемною. Це, звичайно, неабияк тішило маму, проте, передбачаючи невинний дитячий підступ, вже перед виходом вона попередила:

–                    Доню, я знаю, що дитячий магазин — це місце, повне спокуси. Але нам потрібно купити багато вкрай необхідних речей, а це дорого коштує. Благаю, не випрошуй іграшок. Жодних “тільки оцю малесеньку лялечку” чи “ось цього зайчика, а на свято Миколая — нічого”, і також “он ті блискітки — і я завжди складатиму свої іграшк без нагадувань”. Домовилися? – мама намагалася передбачити всі варівнти прохань.

–                    Домовились… – вимушено погодилася дівчинка. Зрештою, у її наплічнику між  пляшечкою води та кофтиною розсташувалася вірна подруга Лялька.

На щастя, дитяче розчарування, та й більшість дитячих негараздів, триває недовго. Погода видалася чудовою, поїздка автобусом — цікавою, і незабаром дівчинка підстрибом йшла з мамою за руку центром міста. Нарешті ось він — осередок дитячих мрій і спокус, величезний торгівельний центр, у якому цілий поверх займав дитячий магазин.

–                    Спочатку зробимо необхідні покупки, а тоді — розважатися, – серйозним тоном сказала мама. Мами завжди обирають цей тон, щоб уникнути заперечень.

Спочатку відвідали відділ канцелярських товарів, де мама купила все по списку — альбом, фарби, олівці та безліч іншого. Далі був взуттєвий відділ, де купили кросівки, якісні та практичні (як хотіла мама), рожевого кольору з білими шнурівками та квіточкою (як хотіла дівчинка). І ще — відділ готового одягу, де мама купила дівчинці джинси.

Нарешті все необхідне було зроблено, і залишолосяя достатньо вільного часу для розваг. Дівчинка досхочу зїжджала з гірки у спеціальний басейн з різнобарвними кульками, бігала з іншими дітьми у великому лабіринті, стрибала на батуті… Зморившись, дівчинка прибігла до мами і сіла поруч на лавку:

–                    Ну, ти вже настирабалася? Можемо повертатися додому? – з надією запитала мама.

–                    Мамусю… Ну будьласочка, можна мені лише на хвилиночку у відділ з іграшками? Просто подивитися! – благала дівчинка. Мама, звичайно, підозрювала про неминучість такого прохання, тому втомлено погодилася.

–                    Розумієш, мамусю, я це не дляя себе роблю, ну, у іграшковий відділ іду, тобто. Я просто хочу показати Ляльці, якими бувають інші ляльки, – чи то пояснювала, чи то виправдовувалася дівчинка, виймаючи Ляльку з наплічника.

Іграшковий відділ магазину вражав розмаїттям: іграшки для малюків, ігри та конструктори для старших дітей, мячі різних розмірів, автомобілі різних марок та моделей, роликові ковзани, велосипеди, електричні дитячі автомобілі…

–                    Поглянь, Лялюсю! Ні, ти лише подивися! Он пупси, наче справжні немовлята! Вони навіть вміють плакати, пити з пляшечки і ходять на горщик… А оце ляльки, які вміють говорити, а ще співати пісеньки! А ось ляльки Барбі, вони знаєш які модні… Такі ляльки продаються зазвичай із різними сукнями… А ще у Барбі є великий іграшковий будинок, карета, запряжена кіньми, песик та купа ляльок-друзів…

Лялька дивилася на високі стелажі великими здивованими очима. Всі ляльки були у великих барвистих коробках, ошатно вдягнені. Їхні оченята дивилися кудись удалечінь, більшість ляльок усміхалися…

–                    Привіт! – беззвучно мовила Лялька. – Я тут! Мені дуже приємно знаходитися у цьому прекрасному місці і познайомитися з вами!

Проте їй ніхто не відповідав. Пластикові красуні і гумові малюки, здавалося, заглиблені у споглядання чогось далекого і прекрасного… Лялька засмутилася і розсердилася водночас: чому вони не відповідають? Це ж неввічливо… “Чи може вони гордують мною, адже моя сукенка проста, і блискіток на ній немає… Чому вони не хочуть зі мною розмовляти? А якщо… якщо вони не  можуть розмовляти?”

 

 

 

*****

Відпустка мами і тата закінчилася. І вони повернулися на роботу. Ще тиждень літніх канікул, перш ніж повернутися до дитячого садочку, дівчинка збиралася провести у бабусі.

Бабуся жила у іншому місті, тому бачила свою онучку нечасто.  Тиждень, що вони проведуть разом, бабуся запланувала зробити як найприємнішим — дівчинку чекали приємні сюрпризи. Серед них — відвідини цукерні, де можна скуштукати найсмачніше у місті морозиво на будь-який смак, а головне — екскурсія у музей, де саме відбувалася виставка ляльок, а також майстер-клас, де дівчинка і сама зможе створити ляльку… Так-так, бабуся, звичайно, знала і про нову коліжанку своєї онуки, і про її зацікавлення ляльками.

Мама привезла дівчинку до бабусі автобусом. Через кілька годин їй потрібно було повертатися додому, то ж вирішили, що часу залишається якраз на чаювання. Бабуся напекла домашнього печива, мама купила свіжих фруктів, і за десять хвилин духмяний чай парував у чашках. Мама розповідала подробиці про літні пригоди дівчинки, всі разом переглядали фото. Нарешті настав час, мама, пообіцявши дзвонити щовечора, попрощалася і пішла на автобус.

Решта дня минула швидко — дівчинка з бабусею трохи погуляли на дитячому майданчику і повернулися додому вечеряти.

–                    Бабусю, ти повинна де з ким познайомитися, – дівчинка витягла із улюбленого рожевого наплічника Ляльку.  – Ось, моя найкраща подружка.

–                    Поглянемо, – бабуся начепила окуляри і обережно взяла до рук ляльку. – А чого в неї оченята такі здивовані?

–                    Не знаю… – запитання застало дівчинку зненацька. Раніше вона і не замислювалася, чому у ляльки такі очі. – Може, тому, що вона все бачить вперше, і тому всьому дивується. Я їй багато цікавого показую.

–                    О, я гадаю, твоїй ляльці буде на що подивуватися! Давай но вкладатися спати, завтра встанемо раненько, щоб усе встигнути.

Зранку бабуся розбудила дівчинку, вони швидко поснідали і вирушили до центру міста: там, у великому міському парку ціле літо працює дитяча залізниця. Дівчинка досхочу накаталася у мініатюрному вагончику, познайомилася з дівчинкою-провідником, а ще — бабуся завела її у кімнатку, звідки, як пояснив серйозний хлопчик в окулярах, керують поїздом — диспетчерську.

… Лялька сиділа на столику і меланхолійно дивилася крізь вікно. Стукіт коліщат ї легеньке погойдування вагончика її заколисували. Поїзд їхав парком, крони дерев за вікном зливалися і видавалися безкінечною зеленою плямою. У такі миті споглядання їй найкраще думалося, і одне все не давало їй спокою: “Чому деякі іграшкові звірята та яльки не чують мене та не відповідають? З часу відвідин того дитячого магазину я почала зауважувати таких все більше… У той же час я зустрічала деякі речі,що могли розмовляти…От, скажімо, подушки-думки у майстерні, де я народилася, і старезне крчсло у квартирі бабусі… Я точно чула, як воно мугикало якусь сумну пісню, і ще сказало “Ех, знавали ми кращі часи…”

Наступний день розпочався дощем. Щоб дівчинка не нудьгувала, бабуся повела її в гості до сусідки — там кішка привела пятьох кошенят. Малюки були просто чудові — кумедно борюкалися, дозволяли себе гладити і делікатно кусали дівчинку за пальчики. Кошенята припали до вподоби і бабусі, отож дівчинка майже вмовила її взяте одне собі. Принаймі, бабуся обіцяла подумати…

Після обіду визирнуло сонечко, і дівчинку годі було втримати у квартирі. Тож решту дня бабуся з онучкою провели згідно з планом: після бабусиного обіду поїхали до найбільшої і найкращої у місті цукерні. Там кондитери демонстрували справжні дива — навчали робити домашні шоколадні цукерки та створювали на очах захоплених глядачів шоколадні фігурки. Поласувавши морозивом, задоволені дівчинка та бабуся повернулися додому якраз вчасно — знову почався дощ.

Злива не припинялася усю ніч і увесь ранок, і третій день дівчинка з бабусею змушені були провести вдома. Нарешті Ляльці не довелося нидіти у наплічнику! Спочатку, сидячи на підвіконнику, вона спостерігала, як бабуся з дівчинкою малюють на великих аркушах портети, і не пензликом, а прямісінько пальцями! Коли портретну галерею виставили на спинці дивану і вдосталь нею намилувалися, усе товариство перемістилося на кухню. Там бабуся і дівчинка одягли фартушки, а Ляльці почепили паперову серветку, і заходилися готувати печиво.

Далі настав час мультфільмів і смакування печива та чаєм, і довга казка про прекрасну принцесу, прочитана бабусею на ніч…

Ранок розбудив усіх яскравим сонячним промінням, яке щедро заливало кімнату.

–                    Піднімайся швидше, сьогодні у нас багато справ! – підганяла бабуся. Справді, сьогоднішній день мав бути особливо цікавим. Він і справді буде таким — цікавим для дівчинки, і особливим — для Ляльки…

За дві години бабуся з дівчинкою піднімалися широкими мармуровими сходами старовинної будівлі — міського етнографічного музею. Там відкрилася виставка ляльок, а саме сьогодні мав відбуватися ще й майстер-клас — майстриня навчатиме дітей, як створювати нитяних ангеликів.

–                    Ти не забула свою подружку? – раптом запитала бабуся, коли вони купляли квитки у касі. – Гадаю, їй буде цікаво побачити багато ляльок з різних країн світу. Я вас обох познайомлю із особливою людиною. Справа в тому, що виставку організував друг твого дідуся — професор, що багато років вивчає іграшки народів світу. Власне, більша частина виставки — то його особиста колекція. Ти знаєш, що таке “колекція”?

–                    Звичайно. Мама пояснювала, коли я почала збирати іграшки із шоколадних яєць-сюрпризів. Хоча мені це набридло, і я просто граюся ними, як іграшками. Адже речі, які колекціонують, мають стояти на поличці, і їх ніхто не повинн чіпати, хіба ні? У мами є

–                     колекція маленьких ведмежат, якими вона забороняє гратися. Зате мама навчила мене, як колекціонувати спогади.

–                    А це ще як? – здивувалася бабуся. Які спогади можуть бути у колекції пятирічної дівчинки? Гаразд, майже шестирічної, але все ж…

–                    Дуже просто. Ще на початку літа мама подарувала мені красиву коробочку і запропонувала складати у неї особливі речі. Якщо якийсь день буде приємним або цікавим, можна знайти якусь дрібничку, яка нагадуватиме про цей день. У моїй коробочці вже стільки цікавого! Маленька деревяна фігурка коника — це ми з мамою ходили на свято у центрі міста, і я каталася на старовинній каруселі з кониками… Квитки, коли ми з татом і мамою ходили до лялькового театру… Маленька засушена троянда — це у мами був день народження, і тато подарував їй чудовий букет… Мушля великого равлика і два красивих камінці — це ми відпочивали на озері… Велика шишка — теж відпочивали, у лісі… Здається, поки все!

–                    Сподіваюся, сьогодні ти зможеш поповнити свою колекцію, – загадково усміхнулася бабуся.

Зясувалося, що виставка ляльок просто величезна: у двох залах музею у вітринах за склом стояли моторошні африканські ляльки їз дерева, ляльки північних народів, зроблені з хутра та качиних дзьобів, індіанські ляльки із шкіри, старовинні ляльки з тканини з вицвілими обличчями… Коло кожної — табличка із відповідним написом про те, звідки ця лялька, скільки їй років, для чого вона створена… У дівчинки просто голова йшла обертом!

–                    Поглянь, Лялю, які дивні ляльки… Нумо уважно слухати бабусю, – пошепки мовила дівчинка, адже бабуся якраз тихенько розповідала про японське Свято дівчаток. Але Лялька завсім не збиралася слухати. Здивовані зелені очі розглядали незліченну кількість найрізноманітніших ляльок у шафках за склом, на стінах, полицях і столиках. А найдивовижнішим було те, що ляльки ДИВИЛИСЯ на неї…

–                    Привіт… – безмовно мовила Лялька.

–                    Hola! – відповіла чорнява лялька у червоній сукні. Вона стояла на столику ліворуч від того місця, де стояли дівчинка з бабусею. Це була танцівниця фламенко з далекої Іспанії.

–                    Перепрошую… я не зрозуміла… але Ви мені відповіли, і це чудово! – на одному подиху видала Лялька.

–                    Привіт, кажу. Як же тобі не відповісти? Це не ввічливо. Окрім того, ти перша лялька, яка прийшла на виставку ляльок. До цього приходили лише люди, –  пожартувала чорнявка.

–                    А інші? Інші мене чують? – нетерпляче запитала Лялька.

–                    Вітаю!

–                    Hi!

–                    Привіт!

–                    Доброго ранку!

Вітання пролунали одночасно з кількох сторін, а одне — вголос. До дівчинки і бабусі підійшов сивий пан у окулярах.

–                    Чи сподобалася Вам виставка? А Вам, панночко? – і сивий пан схилився до дівчинки.

–                    О так, виставка вражаюча. Моя онука теж під враженням. Познайомся, люба — це пан Професор, організатор виставки.

–                    Доброго дня! Мені дуже сподобалися ляльки, шкода лише, що до рук їх брати не можна…

–                    Нажаль ні. Деякі з них дуже старенькі, деякі крихкі… І кожна з них по своєму дуже цінна… До речі, панночко, що це за прекрасна лялька у Вас в руках?

–                    Це моя найкраща подружка, її мама зробила…

–                    Дозвольте мені її оглянути, – попрохав сивий пан і делікатно простягнув руку. Дівчинка неохоче віддала йому Ляльку.

–                    Чудово, чудово… Мама, кажете, зробила? А чи не бажаєте познайомитися… з бабусею Вашої ляльки? – звернувся до дівчинки професор.

–                    У моєї Ляльки є бабуся? – встигла лише запитати дівчинка, бо Професор розвернувся і закрокував кудись углиб залу.

–                    Звичайно. Ось, поглянь, – Професор вказав на стенд, де за склом розмістилися з півдесятка ляльок. – Ваша лялька зроблена вузловим способом, тобто її голова — це вузлик, скріплений нитками. А оце вузлові ляльки, зробленіі пятдесят-шістдесят років тому… Ось у цієї замість лиска намотано хрест чорними нитками, он ті дві теж не мають намальованих личок… А ось у цієї личко намальоване вуглинкою, а у тієї великої — вишите чорними нитками… До речі, панночко, – тут Професор поглянув на наручний годинник, – чи не маєте Ви наміру відвідати майстер-клас і навчитися створювати маленьких нитяних лялечок? Якщо так, Вам варто поспішати, бо він розпочнеться за пять хвилин.

–                    Бабусю, потрібно поспішати! – стрепенулася дівчинка.

–                    Я вас проведу. З Вашого дозволу, чи не може Ваша Лялечка погостювати у мене, доки ви майструватимете? А після майстер-класу я Вам її поверну. Запевняю Вас — вона буде у цілковитій безпеці!

Дівчинці було незручно відмовляти професору, та й майстер-клас мав от-от початися… Словом, Лялька опинилася у кабінеті у Професора. Він повільно сів за великий пошарпаний стіл і посадив Ляльку навпроти себе.

“Здрастуй, Лялечко” – безмовно мовив Професор. Лялька не могла повірити: досі жодна людина її не чула і не вміла розмовляти безмовно… навіть дівчинка…

“Ви вмієте отак розмовляти? І Ви мене чуєте?” – не йняла віри Лялька.

“Звичайно, люба” – Професор усміхнувся. Ляльку переповнювали емоції. Може, цей дивовижний чоловік знає відповідї бодай на частину запитань, що накопичилися у неї?

“А чому мене не чують інші люди? Навіть дівчинка?”

“Розумієш, Лялю, щоб чути безмовну мову, людям потрібно хотіти СЛУХАТИ. А вони більше люблять балакати… Вони часто один одного не здатні почути, не те що вас…”

“А як же Ви? Як Ви навчилися?”

“Я багато років був оточений лише речами… Не лише ляльками, багатьма давними речами. Я знав, що кажна з цих речей має ВЛАСНУ ІСТОРІЮ, і страшенно хотів цю історію дізнатися. Оскільки людей, які цю історію знали, уже на світі не було, розповісти її мені могли лише речі. І я поступово навчився їх слухати. Знаєш, спочатку я РОЗМОВЛЯВ з речами, вголос, як з людьми. Дівчинка з тобою теж розмовляє, чи не так? Але згодом я зрозумів, що краще помовчати… І вже багато років я СЛУХАЮ історії, які мені розповідають речі…”

“Багато років… А оті ляльки, мої бабусі, вони ж дуже давні, так? Ви казали, їм пятдесят-шістдесят років…То ляльки довго живуть? Так само, як люди? А Вам, якщо не секрет, скільки років?”

“Я трошки старший від цих ляльок, мені 67” – зізнався Професор.

“67? Багато… Антикваріат?” – лялька вирішила застосувати складне слово… і зовсім неочікувала, що Професор у відповідь розрегочеться. Вголос.

“Ні, до антикваріату я, мабуть, не дотягую…” – Професор зняв окуляри і витер очі, що засльозилися від сміху. – А якщо повернутися до теми давніх ляльок… бо мені не подобається називати їх старими… то на виставці є кілька, яким більше ста років.”

“Можливо, Ви знаєте відповідь на дуже важливе для мене запитання? Я зауважила, що не всі ляльки… чи інші іграшки… не вміють безмовно розмовляти…”

“О так, я теж це зауважив. Гадаю, чому це так, точно не знає ніхто… Але я можу поділитися з тобою своїми спостереженнями. Я зясував, що лялька вміє розмовляти, якщо у неї вкладено ЛЮБОВ”.

“Любов? Я чула таке слово, але точно не знаю, що воно означає… Поясніть, будь ласка”.

“Лялюсю, є багато слів, які люди намагаються пояснити багато сотень років, і жодне пояснення не є точним… Любов, душа, щастя… Скажімо так, любов — це найпрекрасніше, що може подарувати людина… Ось для прикладу, майстриня тебе створила для своєї донечки. Старалася, кожну складочку розправляла, кожен шов викладала з любовю, щоб ти вийшла красивою і припала до душі своїй подружці. Майстриня любить свою донечку, і створюючи тебе, частинку цієї любові вклала в тебе. Тому ти особлива… Іноді іграшки… та й деякі інші речі, створені на фабриці…тобто їх створює не майстер, а велика машина… потрапляють в руки людини і отримують з нею сильний звязок. Найчастіше таке трапляється з іграшками, до яких щиро прив’язуються діти. Якщо іграшка стає справді улюбленою, тобто дитина дарує їй свою любов, така іграшка теж стає особливою”.

“Тобто тих, хто не чув мене, ніхто не любить? Вони ні для кого не є особливими… ”

“Так. Тепер ти знаєш головний закон не лише для ляльок, але й й для людей. – неможливо жити без любові. Але кожен має надіятися, що любов осяє його і він стане особливим…О, нам потрібно повертатися. Гадаю, майстер-клас вже закінчився.”

Професор взяв зі столу Ляльку і подався на пошуки дівчинки і бабусі. Майстер-клас саме закінчився, і дівченка вже нетерпляче озиралася, шукаючи очима Професора та свою улюбленицю.

–                    Прошу, повертаю Вам Лялю. Ми мали надзвичайно цікаву бесіду, – лукаво усміхнувся Професор, але цю лукавинку зауважила лише Лялька. – Якщо не заперечуєте, я розкажу вам кілька дивовижних історій про ляльок.

Вони блукали залами, і дівчинка з бабусею зачудовано слухали кумедні і сумні, а часом просто неймовірні оповідки про ляльок і людей…

 

****

 

На автобусній станції бабуся проводжала дівчинку, яку приїхав забрати тато.

–                    Тобі сподобалися наші пригоди? – запитала на прощання бабуся.

–                    Так! Кожен день я збережу у своїй скриньці спогадів! – на дитячій долоні лежали квиток на поїзд дитячої залізниці, серветка з назвою цукерні та маленька нитяна лялечка.

 

 

Вшістьох увесь світ обійдемо

Вшістьох увесь світ обійдемо

Козеня, яке всього боялося

Козеня, яке всього боялося

Новіший допис

Відповісти

avatar
wpDiscuz
<-- -->