Казка про вдову Ганну-Шулячку, чорного козака і страшне закляття
На околиці нашого села, якраз над річкою жила собі вдова Ганна. Чоловік її був добрий і славний козак Шуляк, та загинув у бою з татарами. Зосталася Ганна сама з маленькою дочкою Явдошкою. Тож люди на селі так і звали Ганну – Шулячкою.
Лишилося у Ганни невеличке поле біля високої могили, пара воликів та, на згадку про чоловіка, коралове намисто, яке він привіз їй з далекого походу з Туреччини. Гарне намисто – дванадцять разків червоних коралів, ціни неміряної. Ганна була молода і вродлива, та ще й роботяща, але хіба багато жінка без чоловіка зробить? А орати-сіяти треба. Тяжко Ганні орати. Воли не слухаються, плуг важенний, леміш у землю не лізе, ноги за ріллю чіпляються. Помучилася так Ганна до ночі, та й уклалася спати з Явдошкою на возі.
Пробувала Ганна підслідити гостя нічного, але тільки ніч наставала, то такий тяжкий сон на вдову находив, що нічого не чула аж до самого ранку.Заснула Ганна як у воду впала: тільки очі заплющила – і вже спить. А вранці прокинулася – що за чудасія? Усе поле виоране, засіяне і заскороджене. Воли розпряжені – сіном собі ремигають, ярма понакривані, та ще й казанок із кулешем на багатті кипить – укипає. Подивилася Ганна кругом, поза кущі позаглядала – нікого не видно. Приїхала вдова додому, та все дивується – хто поле виорав? А вдома дивиться – за ніч хтось тин підправив, ще через ніч хтось дров нарубав. Так ніби хазяїн у хаті з’явився. Уже Ганні і страшно, і цікаво: хто ж це по ночах у неї хазяйнує, та знаку не подає?
Уже й місяць минув, уже і другий – а у Ганни все по ночах хтось порядкує.
Пішла Ганна до ворожки,розповіла про таємничого гостя, а та їй і каже:
– Візьми, доню, в руку затисни великодню крашанку, що у церкві святила, то й не візьмуть тебе чари і ти не заснеш. Тоді й побачиш хто до тебе вночі приходить.
Зробила Ганна, як ворожка веліла: взяла у руку крашанку червону, сіла в садочку під яблунею, та й чекає.
Село поснуло – тихо стало, на місяць хмарка насунула. Коли це дивиться Ганна – заходить у двір козак високий, ставний, красивий. У руці спис тримає, а на поводі коня веде. Козак весь у чорному – шапка на ньому чорна, кирея чорна, шаровари чорні, тільки лице біліє та очі горять.
Устромив козак списа у землю, припнув до нього коня, а сам жупана чорного шовкового скинув, рукави засукав, та й заходився криничку підправляти у садочку. Та так гарно та вправно – робота ніби сама робиться, сокира в руках аж виспівує.
Задивилася Ганна на козака, аж замилувалася. Такий уже гарний та роботящий. А перед ранком заіржав кінь, копитом забив Козак у сідло скочив, та й гей із двору.
З того часу стала Ганна по ночах козака піджидати, та нищечком підглядати за ним – сподобався він їй.
А якось вночі козак той чорний лагодив ясла у хліві, під ранок скочив на коня, та й поїхав. А Ганна вранці подоїла – аж молоко скисло! «Ох, – думає Ганна, – щось тут нечисте, раз молоко від нього кисне».
Побігла Ганна знову до ворожки і розповіла все як є.
– Ой, доню, недобрий то знак, – каже ворожка, – це вже якась нечиста сила до тебе внадилася. Зроби от що – придивись, де він до тебе у двір входить. Як вночі зайде – ти на тому місці на землі хреста намалюй. Нечистий такий закон мас якою дорогою зайшов, такою і вийти мусить. А той хрест його не пустить – тут його і впіймаєш. Тоді й узнаєш, хто він Тільки ж гляди не випусти його!
Діждалася Ганна ночі, та й жде, коли чорний козак з’явиться. Опівночі заїздить той у двір, коня припнув і до роботи взявся А Ганна тишком-нишком до воріт пробралася і на землі хреста намалювала.
Під ранок кінь копитом забив, заіржав, козак у сідло скочив – і до воріт А у воротах кінь дибки став, наче на стіну наштовхнувся. Козак глянув – аж на землі хрест намальований! Зблід козак ще дужче, глянув по подвір’ї – і побачив Ганну за діжкою.
– Отак ти, Ганно, мені за добро моє платиш? – каже козак. – Згубити мене надумала?!
– Ні, козаче, – каже Ганна. – не хочу я тебе згубити, а тільки хочу знати, хто ти, чому мені допомагаєш і чого ховаєшся? Чи не буде мені біди якої від тебе?
– Ні, Ганно, не буде тобі біди від мене, – каже козак, – а тільки не можу я тобі розказати про себе. Та, видно, доведеться, бо як ти хреста не зітреш і мене ранок застане, то загину я без сліда. Давно те діялося… Гнала наша сотня татар, багато ми їх посікли, та ще більше не встигли. Зупинилися на ніч у цьому лісі, а мене лишили на чатах. Повкладалися,поснули козаки.А я натомився, та й задрімав стоячи,на списа спершись. А серед ночі наскочили татари-ординці недобиті, посікли-порубали сонних запорожців, тільки я й лишився. А отаман наш за те, що через мене вся наша сотня полягла, помираючи, закляв мене страшним закляттям, щоб я світу білого не бачив і щоб сонце на мене не світило. Так відтоді лише вночі, в темінь я можу по світу ходити, а вдень мушу ховатися у тій високій могилі, де мої братчики порубані лежать. Тільки-но на сонці з’явлюся – то згорю, спопелію в ту ж мить і пропаду навіки. А тебе, Ганно, я примітив, коли ти поле орала біля могили козацької, і полюбив тебе одразу. Через те я і ходжу до тебе і допомагаю тобі, та й сам за роботою скучив, за життям людським.
Вислухала вдова чорного козака, і так їй жалко його стало, що вона заплакала.
– Їдь, козаче, не тримаю я тебе. Треба було тобі зразу мені все розказати-відкритися, бо і ти мені любим став, а тепер бачу я, що не бути нам разом.
Стерла Ганна хреста, і козак з конем щезли, бо сонце вже сходило. З того часу чорний козак більше до Ганни не приходив, а вона все сумувала та про нього згадувала.
Уже літо проминуло, настала осінь. Якось задиміло, загорілося село з трьох боків – орда татарська за ясиром-полоном примчала. Не встигли козаки за шаблі вхопитися,як татари купами навалилися – по четверо-п’ятеро на одного. Хоч як билися хлопці наші,а таки не сила справитися –хто порубаний лежить,хто стрілою пробитий,а хто сирицею скручений. А татари вже по селу женуться, людей арканами ловлять, хати підпалюють. Люди ховаються хто куди може, а татари по двору і погребах нишпорять – полон шукають.
Уже ординці до Ганниної хати добралися. Ганна вхопила Явдошку на руки, та й побігла ховатися у плавні на річці. Перебрела через воду і знайшла в очереті острівець. Сіла та й сидить тихенько. Туди ще люди прибилися,ще, всі сидять – не дишуть. А на березі крик чути, татари то одного, то іншогосхопили. і все ближче і ближче їх алалакання чути.
А Явдошці холодно стало, і вона заплакала. Як Ганна не вмовляла дочку, та все плаче і плаче – маленька, не розуміє.
Тоді Ганна розірвала своє намисто коралове дорогоцінне, та й стала по одній намистині у воду кидати:
– Дивись, Явдошко, бовть водичка, бовть!
Поки намистиночки падають – Явдошка дивиться і не плаче. Ось уже один разочок коралів скінчився, ось уже другий, п’ятий. А як остання намистинка у воду бовтнула, Явдошка знову заплакала. Тут уже татари почули і в очереті людей знайшли і похапали.
Пов’язали татари ясир і погнали Чорним шляхом у Крим. Добралися ординці до лісу з полоном, та й зупинилися ночувати біля могили. Весело їм, добре: багато полону захопили, та й козаків не видно і не чути. Нема кому на татар напасти та ясир відбити. Стемніло зовсім, затихло все. і раптом така втома на всіх напала, такий сон зморив, що всі поснули. Тільки Ганна не спить.
Бачить Ганна – наче тінь чорна носиться межи татарвою. То один схопиться зі сну та впаде, то другий, а якийсь устигне ятагана вихопити, та не встигне замахнутися, а вже на землі лежить,чорною кров’ю підпливає.
Придивилася Ганна – аж то її козарлюга на коні поміж ординців літає, весь у чорному, його й не видно.
Майже всіх татар-нападників поклав козак. Ще з десяток лишилося – аж тут уже сонце сходить. Треба козакові зникати, бо згорить. А він тільки Ганні всміхнувся, вусом повів і шаблю міцніше стиснув. Зійшло сонце, посхоплювалися татари, побачили чорного козака і кинулися всі на нього. Хто з арканом, хто з луком, хто з ятаганом. А козарлюга колесом носиться, лином звивається, вітряком крутиться, від стріл шаблею відмахується, аркани на списа ловить, ногами ятагани вибиває. Закрутив, завертів татар кругом себе – один з десятком справляється! Побив-положив усіх, а мурзу їхнього на списа підняв.
Ганна очі руками затулила, глянути боїться, як козак горітиме. Коли чує, люди радіють. Дивиться – стоїть перед нею її любий. Жупан порубаний, шапка стрілою пробита, весь у ранах, і сміється! А сонечко на нього світить, і нічого йому поганого немає!
Обійняв козарлюга Ганну та й каже:
– Простився мені гріх мій! Пропало страшне закляття – тепер будемо ми разом!
Бо хто крові своєї за людей не шкодує, хто за правду грудьми встає, хто землю свою боронить, та ще й любить вірненько, того шабля не тне, чари не беруть і кулі від того відскакують!
Ой ти станеш з шабелькою,
А я з кулаками,
Ой щоб слава не пропала
Межи козаками!