Гноми та чарівний камінь

За далекими морями, за казковими лісами, на самому краю землі височіють чарівні гори. Багато років у хатинці біля підніжжя найвищої гори живуть брати-гноми. Кожного ранку, прокинувшись, умиваються, снідають, а потім беруть свої інструменти й вирушають працювати у гірські печери. Живуть гноми дружно, майже ніколи не сваряться, завжди старанно працюють. Добувають з-під землі вугілля, різні кристали, коштовне каміння та метали. Усе це вони віддають людям в обмін на харчі та тканини для своїх потреб.

Одного разу гноми знайшли в печері незвичайний коштовний камінь. Ніколи раніше вони такого не бачили. Камінь за розміром був, наче страусине яйце, та й сяяв так,  наче впав із неба шматочок сонця. Гноми принесли його до себе додому, та й прилаштували на підвіконні. Усі помилися, посідали за стіл, бо був час вечері. Один із братів пішов до комірки по їжу, але невдовзі повернувся звідти з порожніми руками та й каже:

– Не знаю, що й робити. У нас закінчилися всі запаси їжі та продуктів. По нові тільки завтра зможемо піти, бо вже пізній вечір.

– Ох, як же мені хочеться смаженої курочки, – мрійливо сказав один з братиків.

– А я б з’їв картопельки з котлетками, – мовив другий.

– А мені б вареничків, – озвався третій.

Тільки вони все те промовили, як на столі почали з’являтися, самі по собі, всі згадані страви. Брати-гноми здивовано переглянулися. Що ж це за дива такі? Чи, може, у них в хатинці чарівник оселився поки їх вдома не було? Коли ж один із братів загадав собі яблучного пирога, то всі останні побачили, що знайдений ними сьогоднішній коштовний камінь почав переливатися усіма кольорами веселки, а вслід за тим з’явився на столі рум’яний пиріг. Зачудовані брати-гноми аж роти роззявили.

– То це твоя робота, камінчику? – спитав гном, що був найближчим до вікна.

–  Так, моя, – почувся чистий, мов дзвін кришталю, голос. – Тільки добре запам’ятайте, що залюбки буду вам допомагати, аж до того часу, поки серця ваші не сковані лихими думками, заздрістю, жадобою, лінощами, пихою та злими намірами.

Брати-гноми відразу зрозуміли, яку коштовну чарівну річ відтепер мають. З того часу так і повелося, щоранку гноми прокидалися, умивалися, снідали всілякими ласощами та мандрували до печери працювати. Про приготування сніданків, обідів та вечері, а також пошиття одягу, прання та прибирання вони забули, бо всі домашні справи відтепер виконував за них чарівний камінь. У всьому по господарству допомагав. Мабуть, було б так і досі, якби гноми за короткий час не забули все те, про що попереджав їх камінь.

Якогось дня один з братів-гномів сказав:

– Усе, годі! Не піду я більше працювати у печеру! Краще полежу. Все не справедливо, все! Я знаходжу найкоштовніше каміння і що? Щось за це маю? Мушу віддавати все до загального сховку. Я найкращий з-поміж вас шукач, отож маю бути найголовнішим гномом, а не Мудрель. Що з того, що він сидить увесь час у книгах? Ніби мудрість можна з’їсти, чи в неї вдягтися. Яка з неї користь? Він  хоч одного коштовного камінця за все життя знайшов? А-а-а, ні! А якщо так, то я маю бути головним над вами, а не він.

Інші брати переглянулися, зашуміли, та й собі не захотіли йти працювати. А далі між гномами почалися сварки. У їхні думки, душі й серця закралися зло, обрáзи, заздрість і лінь. Дарма сивобородий Мудрель намагався помирити братів і присоромити їх, ніхто його не слухав. Ледве не дійшло до бійок, коли захотіли вони всі скарби, знайдені за триста років життя, поділити. Гноми враз забули, що ще недавно були дружними, працьовитими і добрими маленькими людьми. Що усім вони колись допомагали, з біди виручали. Забули й про те, що говорив їм чарівний камінь. Вороже одне до одного ставилися, тому не відразу помітили, що камінь кудись зник зі свого звичного місця. Минув день, і другий, та нарешті гноми неначе прокинулися зі сну. Усім хотілося їсти, але їжі не було. Та й самого каменю, що охоче їм допомагав, також не було. Припинили брати сваритися, навкруги озираються, так ніби щойно побачили одне одного.

– Що це з нами? – питають.

– Чому ми такі лихі та не добрі?

– Вибач нам, брате Мудрелю, порадь, як нам бути?

– Даремно я вас намагався зупинити, ви ж мене, наче й не чули, – сумно зітхнув  головний гном Мудрель. – Ось і камінь чарівний пропав. А він же нас попереджав. Усе так сталося тому, що ми не цінували те, що мали. Захотіли чогось більшого, та зусиль докласти не хотіли. Чекали, щоб хтось інший для нас зробив. Тому зараз маємо те, що маємо. Якщо ж хочете мудрої поради, то послухайте уважно: «Перш ніж від когось чогось вимагати, навчіться, будь ласка, і ви віддавати»!

Соромно стало гномам за свою поведінку. Соромно й у вічі одне одному дивитися. Із того часу брати-гноми більше не сварилися, та й не лінувалися, знову, як і раніше, дружно працювали. Вишукують і досі в печерах глибоких камінь той чарівний, що мúлує око. Та дивовижний камінь, мабуть, добре заховався й більше за сто років їм і не попадався.