Яблунева пора року
Речі було зібрано, як попереджували в новинах.
— Небагато, — констатувала бабуся. Вона була, прискіпливою жіночкою, мала фах інженера-конструктора, на пенсії малювала абстрактні картини та планувала ландшафт ділянки саду біля своєї хати в селі. Тут і яблунці місце знайшлося.
— Онука зрадіє, коли приїде відпочити до мене, яблучок поїсть — втішалася подумки цілий рік.
Але онучка з дочкою приїхали раніше. З “тривожною” валізкою. Речей було небагато: валіза і сумочка з ліками.
— Бомблять, — з порогу видихнула дочка,— бери паспорт, мамо, їдьмо. Брали воду, документи. Брали необхідне, навіть менше. Жінка, донька, онука: три покоління вийшли на ґанок. Підняли очі вгору, до Бога. Перехрестилися.
— Щасливої дороги.
— Давайте наостанок покажу яблуньку, яку вирощую для вас, — бабуся шукала привід ще дві хвилинки побути вдома.
— Чи прийшла пора яблук, не на часі, — донька хотіла зупинити жінку, щоб вона не побачила скаліченого саду.
Війна, ненажерлива і жорстока, увірвалася в їх мирне життя і руйнувала його щодня. Жінка вже бігла до розірваного осколком стовбура і кричала:
— Поранена, поранили, гади, — бабуся побачила на власні очі гілля і розбите навпіл дерево. Сльози котилися самі.
— Будьмо сильними, не плач, бабусю, — попросила онука.
— Так, візьмемо гілочку і посадимо на новому місці.
— Чи приживеться?
— Чи приживимося ми на чужині, не знаю. Але треба спробувати.
Вони йшли, їхали й знову йшли. Їх чекали нові випробування…
