Подушка–ковбаса

— Знов сваряться, — тринадцятирічна Христинка повернулась до братика — Юрасика дуже сумною.

— Вони ж обіцяли більше ні в якому разі, ми повинні це зупинити, — підтягнув Юрасик окуляри ближче до очей і якось спалахнув, — Є ідея!

— Згодна, навіть не роздумуючи, — схаменулась і підбігла до нього ближче Христя,— тільки кажи на вухо, щоб вони не почули.

В нашому класі є Іванка, ось хто дійсно модниця-сковородниця! (Треба додати, одинадцятирічному шестикласнику вона подобалася так, що він ту обзивалку сам вигадав.) Вона сказала, що в них вдома «подушка-валик довга» є. І тепер в домі мир та затишок, тому що на таку подушку  вся сім’я вмоститися і ніколи не будуть сваритися.

— А як вона виглядає? — непосидюча  Христя вмостилася на диван до брата.

— Інтернет, — підняв вказівний палець Юрась, — і вони пірнули на пів години у віртуальний світ. Довше гаяти час сенсу не було, бо необхідний аксесуар спальної кімнати було знайдено.

— Шиємо, — крикнула дівчина.

— А ми впораємось?

— Руки, — на цей раз вказівний палець вгору підняла Христинка, трохи глузуючи з занадто комп’ютеризованого брата, — інколи їх також треба використовувати.

Засміялись, а потім відрізали шматок старого червоного простирадла, поклали туди дві батьківські подушки й зашили. По краях прив’язали носові хусточки

— Виглядає так собі, але спати, думаю можна, — заспокоювала себе і Юрасика Христя.

— Кричали між собою, а тепер на нас перекинуться, — пробурмотів Юрась.

— А ми спати ляжемо раніше.

— Добре, давай.

З роботи батьки прийшли пізно і побачили, що діти вже в ліжечках (але ці хитруни тільки вдали вигляду, що сплять), тож батьки швидко попили чаю з кашею і ковбасою, похлюпали водою і почапали спати. Трохи понурі та засмучені.

Але вже через дві хвилини до дитячої  кімнати донісся мамин крик, потім батьків регіт.

— Мила, заспокойся, я певен, діти хотіли як краще.

— І тому вони перетворили мою улюблену подушку на ковбасу?

— А я і гадаю, чого в неї таки й кумедний вигляд, так і хочеться сміятися.

— Ковбаса так ковбаса, — заспокоїлась мама, зрозумівши, що це такий чохол.

— Йди до мене дорогенька.

Через хвилину  вже сміялись обоє.

— Вдалося! — сказали діти, як герої їх улюбленого мультика про «Леді Баг і Супер-Кота»,  задоволено доторкнувшись один до одного  кулачками.