Козеня, яке всього боялося
Маленьке сіре козенятко усього в світі боялося.
– Пішли з нами стрибати! – гукали ягнятко, лоша та інші звірятка.
– Боюся колінце забити, – відповідало сіре козеня.
– Дивися, яку барвисту веселку привів літній дощик! – раділи квіти у лузі.
– Боюся ніжки замочити…
– Травичку щипати будеш? – питала сестричка-коза.
– Боюся равликів рогатих, що в траві ховаються.
– А нашого гарного півника бачив? – квоктали заклопотані курочки.
– Боюся… Півник голосно кукурікає.
– А метеликів ловив? – щебетали жваві горобчики.
– Боюся не впіймати…
– А казку читав? – питала маленька Ганнуся.
– Боюся дочитати!
– А морозиво любиш? – цікавився Іванко.
– Боюся, що розтане…
– А спати підеш? – кликала козенятка мама.
– Боюся того, що насниться…
Ніч настала, посходили зорі. Козенятко не боялося, що вони впадуть з неба, бо навіть їх не помітило. Цілісіньку ніч плакало з розпачу. До ранку чимала калюжка сліз утворилася.
На ранок визирнуло сонечко, усе навкруги ніжно полоскотало. Оченята козеняті висушило. Бачить козеня – з калюжки рослинка проростає, до сонечка тягнеться.
– Ти хто? – питає боязке козеня.
– Соняшник!
– Такий маленький, сам-один. Не лячно тобі? – дивувався боягуз.
– Боятимусь – то біля калюжі смутку зостануся. А ростиму – побачу дивовижний світ.
– Де ти сили береш, соняшнику? – допитувався малий.
– З бажання жити! Ти теж мені допоміг – я чекав бодай на якусь краплинку вологи, а ти ось скільки нарюмсав!
– То я маю таку силу до життя?
– Звісно! Подивися на себе!
Глянуло на себе козеня в останню краплю смутку мов у дзеркало.
– Ніжки прудкі, ріжки міцні, хвостик веселий! То я тепер можу не боятися?
– Ще б пак! Будеш сміливим – виростеш струнким і високим мов я! Матимеш до осені тисячу насінинок, засієш великий лан соняхів…- лагідно усміхався згори соняшник.
– Е, ні! – каже козеня. – Краще я буду козенятком! Веселим і сміливим!
З того часу козеня з півниками стрибає, з равликами буцається, метеликів наздоганяє. Зорі зустрічає. Сонечку радіє. А ще – морозиво любить. Якщо ти пригостиш, звісно!
