Дівчина з яблука
Був Іван Царевич і не міг собі по всіх государствах пари найти. Їде знов у своє государство. Їде через ліс, а напроти йде бабка з басагами. Та й каже: — Не гордись, що ти царя син і по всіх государствах пари не міг найти. Ось на тобі цих три яблука. В них тобі й пара є.
Узяв він ті яблука та й думає: «Невже пара може бути в яблуках?» Проїхав з версту, тоді взяв та й розкраяв їдно яблуко. А відти вийшла така гарна дівчина! Вийшла та й каже:
— Води! Води!
А води не було, і вона зразу пропала. Проїхав він ще версту і думає: «Може, це лиш в їдному яблуці була дівчина?» Та й крає друге. А відти вийшла дівчина, ще краща тої.
— Води! — попросила вона. А води нема. І вона пропала, як і не було її.
Іван Царевич думає: «Це третє розкраю там, де вода буде». Дивиться — долина, верба велика росте. Поїхав до тої верби, а коло неї — керниця.
Прив’язав він коня до верби, набрав з керниці води, А за горбом — стина з вівцями, з другого боку за вербами шатрові цигани свої шатра розбили. Бере він рубає яблуко. І вийшла з того яблука така дівчина, що в світі такої нема. «Ото пара мені буде!» — подумав Іван Царевич. Дівчина попросила:
— Води! Води!
Він раз! — подав води, і вона попила. Поцілувалися вони, а вона каже:
— Я — твоя жона. А ти мій муж. Він каже їй:
— Я б узяв тебе на коня, але молода кость може розтруситися, а йти пішоходом — сонце пече. Вилазь на вербу і жди мене, а я поїду і вернуся за тобою з каретою.
Він поїхав, а до керниці приходи циганка шатрова. Та циганка була віщунка. Побачила дівчину на вербі та й каже:
— Злазьте з верби та поськайте мене, бо цигани мають воші.
Та злізла, почала її ськати. Циганка розпитує, відки вона, а вона все й розказала. Циганка каже:
— Ану, я подивлюся в голову вам.
Дівчина підставила голову, а циганка всадила їй в голову голку, і вона зразу померла. Циганка зняла з неї одежу, взяла на себе, а дівчину кинула в керницю. Та й вилізла сама на вербу. Приїхає з гостями Іван Царевич та й каже:
— Що з тобою, що ти так почорніла? Ти ж така гарна була.
— Сонце погріло, вітер повіяв, і я згоріла.
Сідають вони в карету і їдуть. Їдуть просто до церкви вінчатися. Звінчалися, приїхали з церкви. А в той час чабани здоїли вівці, і посилає старший чабан їдного:
— Іди, мой, до керници, принеси води.
Пішов той хлопець до води, дивиться — голуб золотий у керниці плине. Поліз він у керницю за тим голубом. Чекає, чекає старший чабан, а той води не несе. Посилає він другого, а той з керниці подає йому голуба. Набрав води в ґіля. Та й кожен хоче мати того голуба. І почали хлопці битися над ним. Старший чабан іде до керници сам. Дивиться — а в них щось у руках золоте. І б’ються. Біжить старший чабан до них.
— Хлопці, дайте цего голуба сюди, я віднесу його до царя. Він нам заплатить, і ми поділимося грішми.
Дали йому хлопці голуба. Несе його старший чабан, а хлопці несуть за ним ґіля води. Чабан каже кожному з них:
— Ти виганяй вівці, а ти помий ґіля, почепи його, щоб сохло. Возьмеш ґирлиґ і теж підеш до овець.
А той хлопець, що кладе в стину ґіля сушити, питає:
— А ви куди йдете?
— Я, — каже, — йду до царя, несу голуба. Прийшов він до царського двору та й каже:
— Мені треба до государині. Пішов слуга до царя та й каже:
— Тут прийшов чабан, голуба золотого приніс. Дозвольте йому зайти?
Цар дозволив. Чабан зайшов, привітався.
— Хлопці піймали в керниці цего голуба. То ми, три чабани, даруєм його вам на весілля.
Цар каже:
— Сідайте з нами за стіл.
Він сів. Налляв йому цар чарочку. Випив він та й каже:
— Спасибі. Ще маю йти вівці доїти. Жінка теж наливає йому чарочку:
— Випийте й від мене, щоб ми в парі гарно жили, як голуби.
Він випив ще й другу чарочку, закусив, подякував. А цар каже слузі:
— Ану, внеси там ковшун грошей. Внесли гроші.
— В що ви возьмете?
— В кучму.
А ковшун був великий, і в кучму всі гроші не поміщалися.
— Заберіть в кишені, — каже цар. Чабан узяв гроші, подякував і вийшов.
Приходи він до стигни. Вже вечір. Їден хлопець доїть вівці, а другий жене на струнґу. Здоїли хлопці вівці, старший чабан розпалив вогонь, варить мамалиґу і каже:
— Йдіть, хлопці, сюди. А далі:
— Хлопці, оця купа грошей — то ваше. Діліться. Хлопці зраділи, діляться.
— А це, — каже, — що в кишенях, — мої гроші. Хлопці кажуть:
— Та ми вам ще вділим, щоб у вас було більше. А старший чабан їм:
— Нє, мені більше не треба.
Закінчилося весілля, молодий цар Іван іде спати і дає золотого голуба наймичці.
— На, будеш його доглядати. А цариця встає рано та й каже:
— Мужу дорогий, ти знаєш, який мені сон приснився? Як ти цего голуба не зарубаєш і я з него не поїм м’яса, то вмру.
«Шкода, — думає він, — голуба. Але шкода й жінки. Прийдеться рубати голуба». Приходи до наймички та й каже:
— Зарубай цего голуба.
Наймичка хоче рубати, а той голуб заговорив до неї людським голосом:
— Як будеш мене рубати, то вимикни їдно перо з правого крила, а їдно — з лівого. Перо з правого крила поклади з правого боку брами, а перо з лівого крила — з лівого боку.
Наймичка зарубала голуба, обскубла, подала хазяйці. А жінка другого голуба сказала зарубати, а цего — в сміття. З’їли голуба і лягають спати.
Рано цар виходи надвір, дивиться — по один бік брами виросла золота тополя, а по другий — срібна. З радістю в серці увійшов цар до хати та й каже жінці:
— Вийди подивися, яка в нас радість.
Подивилася вона і подумала: «Це щось не то». А цар посилає слуг до панів, щоб приїхали подивитися, які дерева виросли в него. Поз’їхалися пани, подивилися — красота! Цар посадив гостей за стіл, поїли вони, випили і поїхали. Закрив цар за ними браму, а тополі колишуться.
Лягають вони знов з жінкою спати. Вночі пробудилися, а вона каже:
— Мужу дорогий, мені приснився сон. Я маю родити хлопця. Але якщо ти ці тополі не зрубаєш і не спалиш їх на попіл, щоб зробити луг і щоб я в ньому помилася, то я вмру.
Шкода цареви й тополь, шкода й жінки. Дав він команду зрубати ті тополі, спалити й зробити для жінки луг. Наймичка вчула це, приходи до тополь та й каже:
— Тополі, тополі, рубати вас будуть. А тополі заговорили:
— Візьмеш з правої тополі трісочку і кинеш на став.
Як кинула наймичка на став ту трісочку, зробилася з тої тріски золота качка. Цар вийшов раненько надвір, а на ставі щось блискає. Підійшов, дивиться — качка золота! Як би її піймати? Він до неї: «Дузь-дузь-дузь! Дузь-дузь-дузь!» А вона: «Так-так-так! Так-так-так!» Підкотив він штани вище колін, зайшов у воду і піймав ЇЇ. «Занесу, — думає, — цю качку наймичці, щоб жінка не знала».
А в них була бабка, яка обслуговувала ще старого царя, його батька. Дали їй кімнату і харчування. Цар каже наймичці:
— Ти живи в тої бабки, і хай качка буде коло тебе.
Найшли якусь травку, наносили в неї води і пустили туди качку.
— Годуйте її, щоб жінка моя не знала, бо вона ще й качку захоче знищити, як голуба й тополі.
Стара бабка вийде надвір, а з качки така гарна дівчина робиться. І всю роботу в хаті пороби. Приходи бабка і думає: «Хто ж це все роби? Нікого в хаті не було, а все зроблено». Та й думає: «Вийду надвір та й подивлюся у вікно». Дивиться бабка — а з качки зробилася така гарна дівка, тільки що гола. Стукнула бабка дверми, і вона знов зробилася качкою. Баба зайшла і каже:
— Ти будеш бабина внучка.
Зробилася вона знов дівчиною, одягла на неї баба сорочку, і вона була вже бабина онука.
А до царя йдуть генерали, йдуть офіцери. Дивляться, а надвір виходи така гарна дівчина — бабина внучка. Зупиняються генерали, говорять з нею і кажуть:
— Такої красивої ми ще в світі не виділи.
Вона каже їм, що живе в свої бабки. Заходять генерали до царя, говорять з ним. А їден полковник каже царю:
— Така в цеї бабки є внучка, що якби вона пішла за мене, я б її взяв. А цар каже, що не видів тої внучки.
— Ходім подивимся.
Ідуть, а бабка глип у вікно — іде цар і ще якийсь офіцер. Дівчина скинула з себе шмаття, скочила у воду і зробилася качкою. Цар показав гостеви качку й питає бабку:
— А де ваша внучка?
— Десь вийшла. Вона прийде. А полковник:
— Я ще прийду.
— Як побачиш її, то скажеш і мені, — каже цар.
А царська жінка роди сина. До царя йдуть офіцери. І котрий прийде, все каже:
— От у цеї бабки внучка! В світі такої красивої нема.
А хлопець, царський син, не годами й не місяцями ріс, а днями й годинами. І вже самого царя доганяє ростом. Цар подумав: «Треба зібрати клаку, щоб усі разом пряли. Там і виберем йому дівчину». Навезли прядива, поробили ленії, солдати роз’їхалися по селах, навезли жінок, дівчат. Цар думає: «Як усі зберуться, то й та внучка буде».
Посходилися, по дві, по три прядуть з їдного кужеля. І та дівчина прийшла. А її тьма офіцерів обступила. Підходи й цар з жінкою та з хлопцем. Подивився цар: «Красива, я такої ще не бачив». А дівчина каже:
— Государю, можна вам казочку розказати?
— Розказуй.
А жінка царева смикнула, що тут щось не те, і каже:
— Мужу дорогий, нащо тобі казка? Ходім спати.
— Нє, най розказує.
Всі перестали прясти, всім хочеться почути ту казку.
— Государю, я буду казати. А як хто скаже, що неправда, то ви, государю, кладете рубля.
— Добре, — каже цар, і вона почала розказувати.
— Був у царя син. І не міг він собі пари найти. Приїхав назад у своє царство, переїхав ліс, а напроти него йде бабка…
А жінка царева каже:
— Мужу дорогий, та пішли спати.
— Нє, хай розказує.
— …Каже бабка: «Не гордись, Іване Царевичу, що не можеш собі пари найти. На тобі три яблука. Розкраєш їх там, де вода є, і буде тобі пара». А він думає: «Що та бабка нагинає?» Від’їхав версту, розкраяв яблуко, а звідти така дівка вийшла, що в світі такої нема. Та дівка сказала: «Води!» А води не було, і вона пропала… А клака сидить і слухає. Царева жінка каже:
— Мужу дорогий, підем.
— Нє, — каже, — треба послухати.
— …Проїхав він ще з версту, розкраяв друге яблуко — ще краща дівка вийшла. «Води, води!» А води нема. І та пропала. Їде він далі, дивиться — долина, а на долині верба велика росте. Думає він: «Тут має бути вода». Приїхав, прив’язав коня до верби. Подивився — за вербами цигани шатрові. А по другий бік — горбок і на ньому стина і чабани з вівцями. Він бере крає яблуко, а відти вийшла дівка, така, що в світі такої нема. «Води! Води!» Він дав води, вона випила, поцілувала його. «Я твій муж, а ти моя жена». Він каже їй: «Я б узяв тебе на коня, але молода кость може розтруситися. А йти пішоходом — сонце пече. Вилазь на вербу і жди мене, а я поїду додому і вернуся за тобою з каретою». Сидить дівчина на вербі, а до керниці приходи циганка шатрова води…
А царева жінка каже:
— Неправда!
— Як вона каже, що неправда, то кладіть, государю, рубля. Цар кладе рубля, всі сміються, а жінка знов:
— Мужу дорогий, ходім спати.
— Хай розказує.
— …Приходи циганка шатрова і каже: «Злазь з верби та поськай мені в голові. Ти знаєш, що цигани воші мають».
— Неправда! — крикнула царська жінка.
— Государю, кладіть рубля. Цар дав ще рубля.
— …Злізла дівчина з верби, розказала все про себе: «…царевич поїхав за каретою, щоб мої молоді кості не розтрусилися…»
— Неправда!
— Кладіть, государю, рубля.
Цар кладе рубля і слухає далі, бо бачить, що все це за него розказується. А жінка йому одно й одно:
— Ходім спати.
— …А циганка каже: «Дай я тобі подивлюся в голову…»
— Неправда!
— Кладіть, государю, рубля. Цар поклав ще рубля.
— …Та й всадила дівчині голку в голову, і дівчина вмерла…
— Неправда! Ходім спати, мужу дорогий. А офіцери просять царя:
— Государю, дайте їй доказати, бо й ми хочем послухати.
— …Кидає циганка ту дівку в керницю, а сама вбрала шмаття з неї і на вербу. Приїхав царевич, дивиться — а на вербі сидить чорна, як ворона, циганка.
— Неправда!
— Кладіть, государю, рубля. Цар поклав рубля.
— …А вона каже: «Сонце пригріло, вітер повіяв, і я загоріла…» А жінка:
— Неправда!
— Неправда? Як неправда, то я скажу, що ти — циганка, а я — його жона. Я не доказала всього, щоб довго не мучити клаку без сну.
У царя був такий кінь, що сім років стояв у ґражді і світу не видів. Дав цар команду прив’язати циганку косима до хвоста. Та й де тягнув її кінь, там рівчак зробився, а де вдарилась задом, — там горб.
І я там був, горівку пив, по бороді текло, а в роті не було.