Жив колись у дрімучому лісі південної провінції Гуаньдун величезний тигр. А в болоті, в тому самому лісі знайшла собі притулок жаба. У пошуках здобичі тигрові нерідко доводилося пробиратися ночами через зарості очерету повз житло жаби. Та довго терпіла його нічні шастання, але нарешті терпець їй урвався. Якось, дочекавшись иочі, коли тигр, як завжди, пробігав повз її купину, жаба висунула голову і сказала: — Скільки ж можна терпіти? Час уже взятись за тебе. Май на увазі, що я не якась там проста жаба, а тварина видатна, бо вже дев’яносто дев’ять років...
Казки для дітей
У повіті Чжуці провінції Чжецзян гора, яка зветься Хуан Туншань, тобто Мідна гора. Міді там, правда, ніхто не бачив, а от чому гору так назвали, про це ви довідаєтесь із цієї казки. Кажуть, що колись жив під тією горою поміщик. Було у нього вдосталь і землі, й добра всякого, та йому було все мало. Тож одного разу, коли він сидів у вітальні, з подвір’я долинуло цокотіння чоток, і слідом за цим до вітальні зайшов чернець. — Милосердний добродію, пожертвуйте на свічки та на оливу для лампадок. Хай бог захистить численних...
З першими променями сонця наше трійко курчат-пригодошукачів вирушили у гори. Їм пощастило, що не було роси і м’яка сухенька трава слухняно стелилась під їх ніжками. Головне курча, яке несло зернятка чарівного проса у своїх крильцях, погодувало братика та сестричку і усі відчували неабияку силу в своїх ніжках, крилах і усьому тілі. Навіть їхні голоси стали дзвінкіші та веселіші. Йдуть курчатка, йдуть, аж тут назустріч вистрибнув полохливий зайчик. – Ви хто такі? – прошепотів зайчик. – Ми мандрівники, – голосно гуртом вигукнули щасливі курчата. – Та тихо ви!...
Жила на світі бідна вдова, було в неї двоє діток: хлопчик і дівчинка. Дівчинку звали Спритниця, а хлопчика — Пагінчик. Спритниця вдома прибирає, мамі допомагає, а Пагінчик з криниці воду носить та хмиз у лісі збирає. Спритниця в печі топить та обід готує, а Пагінчик ягоди та гриби збирає. Спритниця шиє та пряде, а Пагінчик личаки плете. Коли увечері мати зі поля повертається втомлена й голодна, то двір уже чисто підметений, у хаті скрізь лад, посуд помитий, усе прибрано, стіл накритий і вечеря готова. Одного разу Спритниця й Пагінчик пішли...
У далекому гірському селищі жила колись удова з дочкою. Донька дуже любила одягатись у все червоне, тому її й прозвали Хун Мей — Червона Сестричка. Пішли вони якось з матір’ю в долину. А тут несподівано налетів вихор. Над їхніми головами закружляв злий дракон. Спустив він униз свої кігтисті лани, схопив дівчину й поніс її на захід. Крізь пориви вітру мати ледве почула, що сказала їй дочка на прощання: — Врятувати мене може лише братик. Мамочко, дорогенька, не забувайте мене! «Звідки той братик візьметься, коли в мене лише донька?» — подумала...
Один проворний щурик полюбляв стягувати в свою нірку різні речі. І то не так, щоб десь попросив, купив чи виміняв. Здобував щурик свій скарб злодійкувато. То там щось тишком-нишком поцупить, то звідтіля притягне. Мама щурикові сто разів казала: – Не роби так! Не можна! Схаменися! Сусіди теж йому говорили: – Не слід такому гарному щурику бути злодієм! Ти псуєш звання щурячого роду! Слухав їх щурик в одне вухо, а другим дослухався, що де без догляду залишилося і радів: – Я вже велику купу добра маю – геть до самісінької стелі...
Лютий і жорстокий тигр попався якось у пастку. Він ревів і метався в клітці, ламав залізне пруття — та все було марно. І коли він уже втратив останню надію вирватися, на його щастя, саме проходив один чоловік. Тигр, побачивши його, стрепенувся, жалібно завуркотів і мовив: — Чоловіче добрий, змилуйся наді мною, врятуй мене! Випусти з цієї клятої клітки! — Еге ж,— озвався той,— випусти тебе, то ти ще, чого доброго, з’їси мене. — Схаменися, чоловіче! Чим хочеш присягну, що ніколи більше не скривджу бодай комашки. Віднині й довіку я віддано...
Подалося якось Життя у світ мандрувати. Йшло воно та й прийшло до хатини чоловіка з таким роздутим тілом, що сердешний уже насилу ворушиться. — Хто ти? — пита чоловік. Воно відповідає: — Я — Життя. — Як ти справді Життя, вилікуй мене… — Добре,— каже Життя,— але знаю, що ти про мене геть забудеш, як і про свою хворобу, коли одужаєш. — Як я можу забути? — обурився чоловік. — Гаразд. Я повернуся сюди через сім років, от тоді й побачимо,— погодилося Життя. Відтак посипало воно трохи пилом зі шляху...
Були собі три купці. Одного звали Білобородий, другого — Безбородий, а третього — Лисий. Вони й були такі. Купці як купці — скупуваті, хитруваті, до грошей охочі. І мали купці комору, де зберігали крам — килими, шовки, сарі, дготі й таке інше. І дуже вони боялися злодіїв, понад усе на світі. Через це й найняли в комору сторожа, якого звали Ані. Та купців підстерігала зовсім інша біда. В коморі завелися миші й почали їсти крам. Тоді Білобородий, Безбородий і Лисий сказали сторожеві: — Іди на базар і купи доброго кота!...
Пролітав якось над річкою соловейко. Бачить — на березі росте кущ. — Ой, який зелений кущ, який гарний кущ!— захоплено вигукнув соловейко.— Яка краса! Таких кущів я зроду не бачив! І соловейко на радощах затьохкав-заспівав. А що ж він мав робити? На те він і соловейко, щоб на радощах витьохкувати та виспівувати. Наспівався соловейко досхочу й знов підлетів до куща. Дивиться — а на ньому ще й плід невеличкий висить. — Ой, який плід, який плід! — захоплено вигукнув соловейко.— Який зелененький, який гарненький плід! Я зроду такого не бачив....
