Штопальна голка

Жила собі на світі штопальна голка. Вона вважала себе надзвичайно тонкою і була про себе настільки високої думки, що удавала із себе справжню швацьку голку.

— Обережніше! — сказала вона пальцям, коли вони виймали її із шухлядки.— Не впустіть мене! Якщо я впаду на підлогу, може статися, що мене ніколи вже не знайдуть — я надто тонка!

— Хіба що! — відповіли пальці й міцно обхопили її за стан. — От бачите, я йду із цілим почтом! — сказала штопальна голка і потягла за собою довгу нитку, тільки без вузлика. Пальці штрикнули голкою прямо у куховарчину туфлю — шкіра на ній тріснула, і треба було зашити дірку.

— Фі, яка чорна робота! — скривилася штопальна голка.— Я не витримаю! Я зламаюся! І справді зламалася.

— Хіба я не попереджала? — обурювалася вона.— Я надто тонка!

«Тепер вона нікуди не годиться»,— подумали пальці, однак їм все ж довелося тримати її: куховарка накапала на зламаний кінець голки сургуч і заколола нею шийну хусточку.

— Бачите, зараз я — брошка! — запишалася штопальна голка.— Я завжди знала, що обійматиму високу посаду: хто має голову, той не пропаде.

Вона сиділа й гордо позирала на всі боки.

— Дозвольте запитати, ви зроблені із золота? — звернулася вона до сусідки-булавки.— Ви дуже милі і маєте власну голівку. Тільки занадто маленьку! Спробуйте її відростити — адже не кожному дістається справжня сургучна голівка!

При цьому штопальна голка так гордовито випросталася, що вилетіла із хустки прямо в канаву, куди куховарка якраз виливала помиї.

— Я вирушаю в мандри! — вирішила штопальна голка.— Аби тільки мені не втонути.

І вона пішла на дно.

— Я надто тонка, я не створена для цього світу! — сказала вона, лежачи у вуличній канаві.— Але я знаю собі ціну, а це завжди приємно.

Над нею пропливала всяка всячина: тріски, соломинки, шматки старих газет.

— Ти ба, як пливуть! — зневажливо казала штопальна голка.— Вони навіть не здогадуються, хто лежить тут, під водою. А тут лежу я! Справжня брошка! Ось пливе трісочка. Ну, пливи, пливи, тріскою ти була, тріскою навіки й залишишся! Он соломинка несеться. Ач, як крутиться! Не задавайся, голубонько. Дивись, аби не наштовхнутися на каменюку! А ось пливе шматок газети. Вже всі й позабули, що на ньому надруковано, а він он як пишається!.. Я лежу тихо, спокійно. Я добре знаю собі ціну.

Одного разу коло неї щось зблиснуло, і штопальна голка подумала, що це діамант. Це був осколок від пляшки, та він блищав, і тому голка заговорила до нього.

— Я брошка. А ви, я гадаю, діамант?

— Так, до певної міри,— відповів осколок. І обидва думали одне про одного, що вони справжні коштовності, і говорили між собою про те, як багато на світі пихи та бундючності.

— Я жила в шухлядці в однієї жінки,— поважно розповідала штопальна голка.— Жінка ця була куховаркою. У неї на кожній руці було по п’ять пальців, і ви уявити не можете, до чого доходила їхня пихатість! А вони ж існували лише для того, щоб виймати мене з шухлядки і класти назад!

— То чим же вони так пишалися? Своїм блиском? — спитав осколок від пляшки.

— Блиском? — перепитала голка.— Ні, блиску в них не було, зате скільки зарозумілості! їх було п’ятеро братів, і вони завжди трималися разом, хоча були зовсім різними. Лише крайній — Товстун — стирчав завжди убік. Він був дуже короткий, тому, вклоняючись, згинався тільки один раз. Зате він хвалився тим, що якщо його відрубають, то людина буде непридатна для військової служби. Другий — Ласун — тицяв свого носа всюди: і в солодке, і в кисле; тицяв і в небо, і в землю; він же натискував на перо, коли треба було писати. Третій палець звався Довготелесий, він чомусь дивився на всіх зверхньо. Четвертий — на прізвисько Золотоперст — носив довкола пояса золоту обручку. І, нарешті, останній, найменший — Пустунчик — нічого не робив і дуже цим пишався. Так, вони тільки й робили, що хвалилися.

— Але ж тепер ми лежимо тут і виблискуємо,— гордо мовив осколок від пляшки.

Саме цієї хвилини хтось вилив у канаву відро води. Вона ринула через край і понесла за собою осколок.

— Він покинув мене! — зітхнула штопальна голка.— А я лишилася сама. Я надто тонка, надто гостра, однак я пишаюся цим, і це благородна гордість! Я, напевно, народилася від сонячного променя — настільки я тонка! Мені здається, наче сонце шукає мене в цій каламутній воді. Ах, я настільки тонка, що мій бідний батько не може мене знайти!

Одного ранку прибігли хлопчики і почали копатися в канаві, вишукуючи старі цвяхи, монетки та інші скарби.

— Ай! — зойкнув раптом один із них. Він наколовся на штопальну голку.— Дивись, яка штука!

— Я не штука, я — панночка! — заявила штопальна голка, проте її ніхто не почув. Сургучна голівка в неї відвалилася, вона вся почорніла. У чорному завжди виглядаєш стрункішим, і голка, дуже подобаючись сама собі, зазнавалася ще більше.

— Дивись, он пливе яєчна шкаралупка! — закричав один з хлопчиків.

Вони втикнули голку в шкаралупку і кинули в калюжу.

— Чорне на білому — це дуже красиво! — гордо озирнулася штопальна голка.— Тепер мене всім добре видно! Тільки б мене обминула морська хвороба, бо я її не витримаю: я така тендітна!

Проте вона витримала

— Коли в тебе сталевий шлунок, морська хвороба — це дрібниця. Завжди треба пам’ятати, що ти зовсім не те, що прості смертні! Тепер я зовсім одужала. Чим ти благородніший, тим більше можеш перенести!

— Крак! — сказала яєчна шкаралупка: її переїхав ломовий віз. — Ой, як давить! — заволала штопальна голка.— Тепер вже я не витримаю. Зламаюся!

Та вона витримала. Вона лежала на бруківці, ніби нічого й не сталося.

Ну і хай собі лежить!