Казка про хлопчика, що збирав зорі

Жив собі у далекому селі хлопчик, на ім’я Тарас. Він був не таким, як інші діти: не любив гасати галявинами чи гойдатися на гілках дерев. Натомість Тарас любив сидіти вночі біля свого вікна й дивитися на зорі. Він уявляв, що вони — це маленькі світлячки, які літають високо в небі, або ж чарівні ліхтарики, які освітлюють шлях загубленим мандрівникам.

Але одного разу хлопчик почув розмову старших людей у селі.

— Ці зорі — далекі й холодні, — сказав дідусь сусідки. — Вони сяють, але нікому не допомагають. Лише дивляться зверху, та й усе.

Тарасові стало сумно. Він не хотів вірити, що зорі просто існують без сенсу. Тому вирішив зробити неможливе — зібрати зорі та принести їх на землю, щоб довести, що вони можуть приносити добро.

Наступної ночі хлопчик узяв велику торбу та пішов на пагорб, звідки було добре видно небо.

— Зорі, любі, спустіться до мене! — попросив Тарас, простягаючи руки.

Але зорі залишалися на своїх місцях, мерехтячи, ніби сміялися з його задуму.

Проте хлопчик не здавався. Він пробував дістатися до них палицею, стрибав, намагався зробити велике вудлище з мотузки та гачка — та все дарма.

Зрештою, Тарас так стомився, що сів на траву і заплакав.

— Може, дідусь мав рацію… Може, зорі справді далекі й не приносять ніякої користі…

Раптом він почув тихий голос:

— Чому ти сумуєш, хлопчику?

Перед ним стояла постать у сріблястому вбранні, з очима, які світилися, наче самі зорі. Це була Зоряна Панна, покровителька нічного неба.

— Я хотів зібрати зорі, щоб вони світили тут, на землі, — пояснив Тарас.

Панна усміхнулася.

— Ти не зможеш зняти зорі з неба, бо вони мають своє місце, — сказала вона. — Але ти можеш зробити так, щоб їхнє світло жило серед людей.

— Як? — здивувався хлопчик.

— Будь сам такою зорею, — відповіла вона. — Стань тим, хто приносить світло у серця інших: добрим словом, допомогою, щирою посмішкою. Адже справжні зорі — це ті, хто дарує радість навіть у найтемніші часи.

Тарас замислився. Він не міг зібрати зорі у торбу, але міг сам стати для когось світлом.

І відтоді він почав робити маленькі добрі справи: допомагав бабусям носити воду, лагодив паркани сусідам, читав казки меншим дітям. І кожного разу, коли хтось усміхався завдяки йому, він відчував, що на землі запалюється ще одна маленька зірочка.

Так хлопчик, що мріяв зібрати зорі, зрозумів, що найяскравіші з них — це не ті, що сяють у небі, а ті, що живуть у серцях людей.