Ніжно-Лілова Квіточка

У пані Клумби було багато донечок – панянок Квіточок, і всі яскравого кольору: червоні, жовті, сині. Але одного разу розквітла незвичайна квітка — блідо-лілова, як літнє небо в той час, коли гроза збиралася загриміти, але передумала і пішла собі геть. 

— Подивіться на неї! — промовила Червона Квітка. — Вона зовсім не схожа на нас. Вона така бліда і неяскрава… Я не буду навіть розмовляти з нею! — і вона гордовито відвернулася від нової сестрички.

— Так, так, — загомоніли всі Квіточки, киваючи голівками, — вона інша, зовсім інша. Вона не така, як ми. Не будемо говорити з нею, не будемо дружити…

Пані Клумба саме тоді відволіклася — вона вчила Травичку, як правильно рости — і не чула, про що говорять її діти. А нова Квіточка засумувала. Ніхто не хотів спілкуватися з нею, ніхто не хотів дружити. Лише Вітерець, прохолодний, ласкавий і лагідний до всіх, гладив її по блідих щічках і шепотів: «Заспокойся. Все буде гаразд… Ніколи, ніколи не змінюй свій колір. Ти така гарна».

Минув цілісінький день, і ніч, а наступного ранку  над Фермою побігли чарівні різнобарвні Хмаринки.

— Дощик! Дощик! — гукали вони до Квіточок. — Ми несемо вам дощик!

— Дощик! — зраділи Квіточки й весело загойдали голівками. А блідо-лілова Квіточка навіть не підвела сумно схиленої голови. 

— Що з тобою? — здивувалися Хмаринки. — Ти не любиш дощу?

— Не розмовляйте з нею. — сказала Червона Квітка. — Вона з’явилася вчора, і ми з нею не розмовляємо. 

— Чому? — здивувалися Хмаринки. — Це ж ваша сестричка.

— Вона зовсім не схожа на нас, вона бліда і негарна… а до того ще й лілова…

А нова квіточка не промовила ні слова — лише зітхнула.

— Як вам не соромно? — почувся обурений голос пані Клумби. — Ні, це мені дуже соромно за вас, бо я погано вас виховала! Хіба я не люблю вас усіх однаково, незалежно від кольору? Хіба моя земля – не для всіх вас?

— І моя тінь захищає всіх вас однаково в спекотний полудень, — промовила згори пані Вишня (а її любили та поважали всі-всі на Фермі, бо вона була найстарша і наймудріша). 

— І ми даруємо свій дощик всім рослинам, квітам, травам, деревам і кущам, якого б кольору вони не були! — сказали Хмаринки. — До того ж серед нас є хмаринки білі,  сірі, блакитні — і навіть одна ніжно-лілова, точнісінько такого ж кольору, як ваша сестричка. Ми всі її дуже любимо, бо вона ж наша.

І насправді… Квіточки підвели голівки й побачили серед зграйки Хмаринок одну таку ж,  як їхня сестричка — блідо-лілову. Ось тоді їм стало не тільки соромно, а ще й страшно. Вони перелякалися, що Хмаринки підуть геть і не проллються дощиком. А господар поїхав з Ферми, і нікому їх полити.

— Ми… Ми більше… Ми не будемо… — забелькотали Квіточки одна поперед одної, а Червона Квіточка від сорому почервоніла так, що стала майже кольору Бурячка.

— Не сумуй, Лілова Квіточко, — озвалася Лілова Хмарка. – У мене для тебе є дарунок: якщо хочеш, я поллю тебе кольоровим дощиком. В ньому будуть крапельки різного кольору, сині й жовті, червоні й білі. Випий крапельку, яка тобі сподобається — і твій колір зміниться. Якого кольору ти бажаєш бути?

— Я бажаю залишитися такою, як є. — сказала Лілова Квіточка. Всі здивувалися, який у неї гарний, спокійний та впевнений голос. — Для мене честь бути схожою на вас, пані Лілова Хмарка. Мені подобається мій колір.

— І нам, і нам подобається! — зашуміли Квіточки. Вони не обманювали, вони зрозуміли, що ліловий колір теж дуже гарний, що у квітів не буває негарних кольорів. – Пробач нам, будь ласка!

— І мені пробач, — нахилилася до сестрички Червона Квітка. На пелюстки Лілової Квіточки впали крапельки води, проте то був не дощ – то Червона Квіточка плакала від сорому і жалю, що так образила рідну сестрицю. Але на Фермі не заведено було дорікати й вичитувати тим, хто зрозумів свої помилки. І довго ображатися теж не було заведено. Та й ніколи ображатися – почався дощик, чарівний, різноколірний, як і обіцяла Лілова Хмарка.

— Дощик! Дощик! — співали Квіточки, ловили краплі й танцювали. І Травичка співала, і кущі Аґрусу, а пані Клумба і пані Вишня підспівували й теж ловили крапельки. 

— Спати не даєте, – бурчав пан Паркан, але насправді й він радів, що його сусідки, маленькі Квіточки, облишили сварки.

«От бачиш, все гаразд, — шепотів на вушко Ліловій Квіточці її найкращий друг Вітерець, — ти не бліда, ти — ніжна, запам’ятай це».

А потім дощик закінчився, Хмаринки попливли собі до інших квітів і дерев, Вітерець полетів перевірити, як там у полі Соняшник, Сонечко сідало за обрій. Прийшов Вечір. Квіточки стуляли пелюсточки й готувалися спати. 

— На добраніч. — казали вони. — На добраніч, Синя сестричко! На добраніч, Лілова сестричко! На добраніч, Червона сестричко! На добраніч, Жовта сестричко! На добраніч, матусенько Клумба!

Вони засинали, посміхаючись, і Лілова Квіточка посміхалася теж. Це дуже гарно — засинати, посміхаючися — і не тільки для квітів.