Святий Миколай приходить з миром

Десь поблизу безпомічного села шипіла вогняним голосом війна. Гуманітарна поміч розліталася військовими наметами оборонців. Про тих, хто не зумів залишити свої любі землі, ніхто не подбав. Не до того було – і люди в тилу це добре розуміли. Самі ж солдатики заходили з блок-постів, часом і поранені. Вони просили лише помитися та й перевдягнутися в щось чистіше. А за це, щиро винагороджували людей, коли рибними консервами, а коли й консервованим м’ясом.

Наближалася зима. Восени, коли було ще тихо, Микола встиг викопати бульбу, та запасся городиною. Вони залишилися. Тоді була якась можливість виїхати, тепер її немає. Та вже й не хочуть з дідівської рідної землі кудись у невідомість. Микола був з дитинства з покрученими ногами, тож куди на передову? Хоч мав і хворобу, та сильним був чоловіком та ґаздовитим. Жінка в нього розумницею була: і Миколу любила і дитятко від нього надбала. Петриком назвали: з пелюшок упертий, все кулачки свої тиснув. Тож лише на радість Миколі та Оленці хлопчик був. Коли тільки почалися події на Майдані, Петрик закріпив на аграфку до піджака свого жовто-блакитну стрічку і сказав: «Мамо, я не дозволю кривдити українців! Ось ще трохи – і я виросту, тоді поквитаються з усіма тими, хто ненавидить Україну!» Було й таке у небезпечний час, що доводилося і знімати ту стрічку. Бо що поробиш – Донецьк, де аж кишіли колоради та інша нечисть. Сім’ю Шевчуків і так бандерівцями називали, бо Оленка родом із Самбора, що на Львівщині. А коли розгорнула свої кістляві крила війна їх перестали ображати, навіть поважати стали. Люди почали розуміти, що це вони відчували біль країни з самого початку…

Коли почали у селі з’являтися напівголодні оборонці, Микола вирізав усю худобу. Шкода було дивитися в перелякані й водночас рішучі очі 19-літніх хлопчиків, одягнутих у хакі, в’єтнамки й з подобою зброї. Тож більшу частину власної провізії їм віддавав. Люди в селі теж почали усвідомлювати, що відбувається. Коли було телебачення, розповідалося таке брехливе, що й ні на йоту не порівняти з тим, що відбувалося насправді. Тож і люди почали збирати, хто що мав, для солдатиків. Хто зручні – навіть часом не ношені – чобітки давав, хто одяг, хто провізію. Старенькі люди плакали й хрестили їх у дорогу: «Соколики, повертайтеся живими…»

Майстровитим був Микола – за що не візьметься, все в лад. Якось сконструював землянку — думав сушарку робити, розводити кроликів, та хутро вичиняти. А над сушаркою спорудив теплицю для городини, тож і взимку можна було чимось вітамінним і свіжим поласувати. Будівлі вийшли добротними, та ось із планами не вийшло. Коли почали бомбити місто – окупантський снаряд влучив у теплицю. Немає її більше, хоч сушарка збереглася. Максим переладнав її трохи – все ж таки від обстрілів схрон.

На вулиці повільно падав лапатий чорний сніг. З міста чулися моторошні вибухи. Сім’я ховалась у сушарці, ще й літніх сусідів запросили. Бабця Петрика була далеко. А ось діда він і не пам’ятав. Тож сусіди стали йому за рідних діда з бабою. Якось отак за вечерею спитався Петрик маму: «Мамо, а війна що, навіть Різдво нам спалить?»

– Ну чому ти так вирішив, синку? Прийде Святий Миколай, він мир нам усім принесе. Вже недовго, – сказала Оленка і відійшла до стіни, щоб дитина сліз маминих не бачила. Скільки дітей загинуло, які ні в чому невинні? Чому я не наполягла, щоб ми виїхали звідси до наступу окупантів? – закривши лице долонями, думала Оленка. Її материнське серце починало здаватися, але що вона могла вдіяти? Але мир прийде, треба вірити в це. Обов’язково прийде, бо як інакше жити? Як діти виживатимуть у війні?.. Її сліз ніхто не бачив, але за столом запанувала тиша. Петрик, згадавши про Різдво, не наважився згадувати про Святого Миколая і бажати собі дарунка – він виріс зарано став дорослим…

Які візерунки малював мороз, мешканці землянки не бачили, але дрова потріскували щедро. До холодної хати не хотілося перебиратися. Тим паче мешканців схову додалося – до них привезли чотирьох поранених і дівчинку-санітарку. Вояки потім розкладачки занесли, матраци та ковдри. Микола шкодував, що не зробив свого часу на весь город сховку, бо більше немає місця. А солдатів поранених, кажуть багато. Підступили морози – і везти їх в більш небезпечні місця було небажано. Тож так і порозміщували поранених серед тих, у кого грубка диміла. Гуртом, як мовиться, і жити легше.

Грудень щедро сипав снігом сполохану землю, залишаючи половину бідосійного місяця позаду. Вибухи притишились і лунали рідше. Микола вже знав, що міць окупанта зламано в Україні й про те, що на Батьківщині загарбників почалася ще лютіша громадянська війна. Кажуть, там президента снайпер зняв. Саме на день Святого Миколая. Пророцтво Оленки справдилося. Петрик так ще ніколи не радів жодному дарункові. Раділа вся Україна! Під мелодію вітру на сільраді співав гімн України жовто-блакитний прапор…