Чарівна сукня

Наближався Новий рік, а справи були кепські. Мама втратила роботу, і в кінці року знайти її було важко. А потім ще свята затягнуться на два тижні… Грошей в сім’ї обмаль, та мама в борги не хотіла залазити перед Новим роком (потім весь рік будеш в боргах)… Ці всі обставини пригнічували Оленку, і настрій у неї був зовсім не святковий…

Оленка була ученицею 5-го класу. Вона мала хвилясте біляве волосся, великі сірі очі і довгі вії. Навчалася Оленка добре, була старанною ученицею, співала в шкільному хорі. Дзвінкий, ніжний, наче срібний дзвіночок, її голосок помітно виділявся із загалу. Її, як мишку з відомого діснеївського мультику, так називали “Срібним горлечком”. Ну, кому, як не їй, можна було доручити роль феї у шкільній музичній виставі?

Ця роль їй дуже подобалась, грала вона її проникливо і чуттєво. Та тільки одне її бентежило — костюмів у акторів не було, і кожний повинен був  зробити його разом із батьками. Мама Оленки була програмістом і зовсім не вміла шити. До втрати роботи вона сподівалась взяти сукню для вистави напрокат або купити, та все у неї руки не доходили. Коли мама кинулася купити сукню, то залишилися найдорожчі. І на прокаті не було що вибрати. Та треба було йти і щось купляти…

Останнього дня перед виставою, після того, як вони обійшли всі магазини і нічого не придбали, на шляху їм трапилася невелика крамничка секонд-хенду. На ганку змітала сніг віником старенька бабуся, вона мурмотіла щось під ніс і сама собі наче посміхалась. Від неї віяло якимось теплом і затишком. Коли вони підійшли ближче, вона привітно посміхнулась і запитала: “Ви щось шукаєте, мабуть, незвичайне? Заходьте до мене, це в мене точно є…” Вони обидві безнадійно подивилися на бабцю, та вирішили зайти. Оленка з мамою від довгого ходіння замерзли і тепер хотіли хоча б трохи зігрітися.

Крамничка була дуже маленька, одяг висів стосами, стояло багато коробок, від цього в ній було темно… Але не дивлячись на велику кількість товару, тут зовсім не було чутно, специфічного для таких магазинів, запаху, і пахло якимось травами.

— Нам потрібна сукня для цієї феї… — сказала розгублено мама.

— Авжеж, зрозуміло. — старенька посміхнулась до дівчинки. — Така сукня в мене є! Зараз я вам її дістану! — і вона нахилилась до однієї з коробок. Покопирсавшись в ній деякий час, вона дістала якийсь жмут з димчастої фати. Бабця підняла руку зі жмутом догори і струсонула. І тут мама з Оленкою побачили прозору сукню з маленькими іскорками. Вона була така тонка і невагома (хоча в неї була багатошарова спідниця), що вони не насмілилися надягати на Оленку через тисняву та захаращеність крамнички. Тільки приклали до спини. Схоже, це був її розмір.

Ціна сукні була надто смішною, і вони вирішили її купити, хоча Оленку дещо бентежив її сірувато-димчастий колір. Та часу купити щось інше вже не було.

Коли сукню принесли додому, то у вечірній темряві вона здалася Оленці зовсім непривабливою, і вона не захотіла її приміряти. Дівчинка уявила, як буде стояти на сцені в цій сірій сукні і співати, а всі потім почнуть її називати не Срібним, а Мишачим горлечком.

Та ось в кімнату зайшла мама і включила світло.

— Оленко, а чому ти не хочеш приміряти сукенку? Може, в ній щось, десь підшити потрібно…

— Якось вона виглядає непривітно, похмуро… Неначе зроблена з павутиння… Я, мабуть, буду виглядати в ній жахливо, як миша… — розпачливо промовила дівчинка.

— А ми приколемо тобі бабусину брошку, зав’ємо волосся, зробимо гарну зачіску… Всі будуть слухати, як ти співаєш, розглядатимуть брошечку, зачіску… і не зважатимуть на сукню — заспокоїла мама доньку.

Оленка зітхнула. Завтра вже потрібно виступати, інших варантів не передбачається. І вона вирішила все ж таки приміряти вбрання.

Коли дівчинка одягла сукню, вона вже не виглядала такою непоказною, як спочатку. Малесенькі кришталики від найменшого дотику спалахували, мерехтіли та іскрилися, надаючи вбранню чарівності. Оленка крутнулася кругом себе, легенькі спіднички, яких було так багато у сукні, здійнялися догори, і одна з них зачепилася за волосся на голові. Вона весело засміялася, а сукня…  сукня почала змінювати свій колір з димчастого на ліловий, потім — на ніжнобузковий…

— Мамо, мамо! Дивись! Сукня змінює колір! — вигукнула здивовано дівчинка.

— Ну, що ти, Оленко! Вона і спочатку була кольору ранкової зорі. – відповіла мама.

— А-ха-ха-ха! — продовжувала сміятись дзвінко дівчинка, а сукня ставала то ніжно-рожевою, то небесно-блакитною, то ніжнобузковою …

— Мамо, мамо! Ця сукня чарівна! — Оленка все кружляла та кружляла перед дзеркалом. — Правда, я в ній як справжня фея?

— Так, ти дійсно будеш на виставі, як справжня фея… — відповіла мама, милуючись донькою.

Потім, під час вистави, тільки-но Оленка з’явилася на сцени, як темрява у глядацькому залі розтанула від сяяння чарівної сукні. Зал від захвату заплескав у долоні. Це підбадьорило дівчинку, і свою роль вона виконала бездоганно.

Та це була не просто вистава шкільного театру. На ній було присутнє журі, яке відбирало дитячі колективи на обласний конкурс. Ще Оленка отримала заохочувальну премію за гарне виконання своєї ролі. Виставу декілька раз під час зимових канікул показували в міському палаці культури, Оленку знало майже все місто. Скоро мама знайшла роботу, і справи у них пішли на краще. Згодом і Оленка пішла навчатися співу в музичну школу.

А сукня? Вона висить у шафі і чекає своєї чергової зіркової години. Річ у тому, що вона не змінюється і завжди гарно виглядає на дівчинці, хоча та стає з кожним роком вищою. Мабуть, вона росте разом з Оленкою…

Вірте в дива, і вони обов’язково збудуться…