Карамелькіно

Андрійко дуже любив солодощі, а найбільш всього цукерки. Він міг з’їсти штук десять за раз, навіть забувши поділитися з іншими.

— Цукерки — це добре, Андрійко, але ж, потрібно їсти і супчик, і котлетки, і овочі, і фрукти, і, звичайно, кашку. Саме вони надають тобі здоров’я і багато сил, — говорила мама.

Андрійко їв не досить добре, в тарілці завжди залишалася половина їжі.

— Я більше не можу… Нічого не лізе… — промовляв зі стогоном Андрійко.

Та тільки вставав зі стола біг за цукеркою. Вазочку з ними вже почали ховати по різних шафах, але для Андрія це було навіть цікавіше — він вигадав, що грає в пошук скарбів.

А ще, він просив бабусю та дідуся, щоб вони завжди привозили солодощі. Та вони вже боялися приходити до внука без гостинців!

Та на вулиці у друзів можна випросити цукерки… Так і знаходила мама Андрія у нього під подушкою та в шафі обгортки від солодощів.

— Звідки ж вони беруться! — охала вона.

Одного разу, Андрійко знайшов на верхній полці маминої шафи величезну коробку з шоколадними цукерками. Вона була новенька, мама її купила для святкового столу на Новий рік. Андрійко дивився на коробку, і тримався цілих 10 хвилин! Але потім рука сама потягнула целофанову обгортку…

— Ай-яй-яй! Як не соромно! — почув хлопчик якийсь тонкий голосок.

— Хто це? — злякався він.

— Я житель країни Карамелькіно! Навіщо тобі цей шоколад? Ми його взагалі не їмо. У нас все із карамелі.

— Ого! Я ж найбільш всього люблю карамель! — Андрійко озирнувся по сторонам і примітив на комоді малесенького чоловічка в жовтому костюмі з блискучими карамельними ґудзиками.

— Якщо бажаєш, я покажу тобі свою країну. До речі, звати мене Льодяником, — маленький чоловік зробив ввічливий уклон.

— А я Андрій! Ну давай же скоріше до твоєї країни!!! — голосно промовив хлопчик.

— Може спочатку покладеш коробку на місце? А то мама засмутиться.

— Ну добре, добре, — нетерпляче промовив Андрійко.

Тут він відчув як стає все меншим, раптом все закрутилося і через мить він опинився посеред вулиці незнайомого міста. Все навколо — і будинки, і рослини, і навіть люди з тваринами, були злегка прозорими.

— Так, тут все з карамелі. Спробуй, — льодяник підвів хлопчика до величезного дерева.

Андрій відламав маленьку гілочку з трьома листочками.

— Смачно!

— А ось там клумба з квіточками різноманітних кольорів. Всі різного смаку. І лимонні, і апельсинові, і м’ятні, абрикосові, вишневі… Всього двадцять п’ять варіантів.

— Хочу скуштувати всі!

— Ну, залишайся з нами. Тут є пустий будиночок недалеко. В нас стільки карамелі, що ми робимо з неї будинки, дитячі майданчики, навіть автомобілі у нас карамельні.

— Мені подобається! Я залишаюсь, покажи мені мій будинок, — скомандував хлопчик. Він так зрадів, що, навіть, забув подякувати Льодянику.

Перший день пройшов швидко та дуже цікаво. Андрійко їв карамель та гуляв по місту, катався в карамельних ковзанах по карамельному катку, грав на карамельному дитячому майданчику, залазив на карамельні дерева.

Проте вже через три дні Андрію стало дуже сумно, та ще й животик почав боліти. Він пригадував мамин супчик, гречану кашку і картопляне пюре… Хлопчику дуже захотілося додому та він почав плакати сидячі біля фонтану, з повільно текучою карамеллю.

— Що трапилося? Чого ревеш? Я йду кататися на карамельному катері, пішли разом? — почув Андрій Льодяника.

— Не хочу ні катера, ні карамелі, додому хочу…

— А хочеш я полечу на карамельному літаку з тобою в країну шоколаднію ?

— Ні хочу більше нічого солодкого… Я тепер хочу інших смаків…

— Інших смаків? — Льодяник скривився. — Як цього взагалі можна бажати? Я зараз же відправлю тебе додому, раз тобі не подобається більше у нас! — Льодяник ображено насупився.

Хлопчик почав збільшуватися, а все навколо крутитися, доки не злилось в усі кольори веселки. Андрійко стояв біля шафи у себе дома. Він почув голоси батьків на кухні.

— Мама я хочу їсти! — хлопчик прибіг до мами. — Що у нас сьогодні на обід?

— Червоний борщ та вареники з картоплею.

— Як смачно пахне! Я піду мити руки та буду через мить. З’їм усе, що ти мені покладеш. Це правда, от побачиш!

— Це точно наш син? — посміхнувся батько.

— Цікаво, як він обіцянку виконає, — недовірливо відповіла мати.

— А от зараз і побачимо, ти йому побільше поклади, — веселився тато.

Андрій швидко з’їв все, що йому дали, та ще й подякував мамі. З того разу він полюбив їсти корисну їжу, помітно зріс і став сильнішим.