Про Принца, Принцесу, Чарівний Ліс та віковічне кохання
Принцеса стояла на самому краєчку свого королівства і зачудовано споглядала безмежну пустелю, що ширилася перед нею ген до самого небокраю. Вона вперше бачила цю мертву землю, без жодної, навіть висохлої билинки, лише тріщини, що розповзлися у різні боки, наче намальовані дитиною.
Король, її батько, розповідав, що колись тут був великий зелений ліс, з галявинами і низинами, всюди росли квіти, співали птахи, безліч тварин ховалося по хащах, а посередині лісу було озеро. Малим, Король дуже любив гуляти стежками цього лісу, лазити по деревах, ловити рибу в озері, збирати насіння квітів. Але щось сталося із лісом. Спочатку висохло озеро. Без води, ліс почав всихати, звірі пішли у пошуках нового місця, а ті, що залишилися померли. А однієї страшної ночі пронісся потужний ураган, що остаточно винищив те, що залишилося від лісу. Королівство вціліло тільки тому, що було захищено великими мурами з усіх боків, та й навіть вони не дуже допомогли, тому що ураган повиривав з коренем усі великі дерева.
Принцеса не уявляла собі життя без рослин. Вона стояла, тримаючи у руках мішечок з насінням, яке її тато збирав усе своє життя для того, щоби одного дня виростити новий ліс. Але розпечена сонцем пустеля лякала її своїм розміром, страшними ранами на які перетворилася земля, що колись була родюча. Принцеса боялася, чи вдасться їй оживити цю пустелю і яким буде новий ліс? Але, батько зазирнув у її очі, що були кольору осіннього неба і всміхнувшись сказав: – Запам’ятай, дитино, очі бояться, а руки роблять!
С початку, вони знайшли крихітне джерельце води, розчистили його від великих каменів і ґрунту, але джерельце все одно було дуже малесеньке. І тоді Король склонився до нього так низько, що вся його королівська борода вкрилася крапельками води, які сяяли на сонці наче діаманти, і щось прошепотів до води. І одразу з джерела хлинув великий потужний потік. Він ставав все більше і більше і, невдовзі, утворилося велике озеро.
Коли земля вже була трохи зволожена, Принцеса почала садити рослини. Все, що вона садила росло дуже швидко. Може то було якесь зачароване насіння, адже батько принцеси був ще й відомим чарівником, а може і сама принцеса мала чарівні руки. Хай там як, але невдовзі колишня пустеля перетворилася у великий зелений ліс. Люди прозвали цей ліс Чарівним, бо він ріс дуже швидко, а після прогулянки в ньому у людей покращувався настрій і переставала боліти голова.
Далеко – далеко, за Чарівним Лісом у великому палаці жив Принц. А що ви думаєте було у палаці Принца? Золото, коштовні камені чи якісь інші скарби? А от і ні! Весь його палац був заставлений клітками з тваринами, птахами та акваріумами з рибами, зміями, жабками та ящірками. Цих тварин він знаходив пораненими, або йому їх приносили інші люди. Принц лікував їх і залишав у себе. А ті скарби, що йому залишили батьки він потроху продавав, щоб годувати і лікувати своїх звірів, купувати чи лагодити клітки. Принц мріяв одного дня випустити усіх своїх тварин у ліс, але у його королівстві такого великого лісу не було. І тоді він вирішив піти у світ на пошуки місця, де б могли жити усі його тварини. Багато хто казав Принцу, що за королівством немає жодного дерева, бо там є суцільна пустеля, але він усе одно пішов подивитися.
І от коли він дійшов до самісінького краю, то всупереч тому, що йому наговорили, він побачив неймовірно прекрасний ліс. Великі дерева, наче росли тут багато століть, смарагдова зелень трав, квіти неймовірних кольорів. Але той Ліс був мовчазний, бо не було там жодної тваринки, жодна пташка не співала пісню, не будувала гніздечка, там навіть комарі не літали! Принц дуже зрадів, що знайшов гарну домівку своїм звірям і потроху почав привозити і випускати їх у ліс.
У той час, як Принц випускав птахів, Принцеса також поралася у Лісі, щось підсаджувала, пересаджувала, проривала. Вони зустрілися в самому серці Чарівного Лісу, у великого мальовничого Озера. Принцеса зазирнула у сині, василькові очі Принца, а він – у її очі, що були кольору осіннього неба і вони одразу закохалися. А хіба могло бути інакше? Вони гуляли лісовими стежками, слухали співи птахів, мріяли бути разом усе життя.
Як звали тих Принца і Принцесу я не знаю, це ж бо було дуже давно, і справжні їх імена забулися і нема вже на землі тих, хто б зберіг їх у пам’яті. Хіба, що деякі старі дерева, чи скелі, але вони мовчать. Тому, будемо називати їх просто Принц і Принцеса.
Так ось, вони були закохані і щасливі. Але.
Але завжди знайдеться хтось, кому не до вподоби чуже щастя. І це була одна неймовірно заздрісна сусідська Відьма. Вона не любила ані тварин, ані рослин, казала, що у неї на них алергія. Натомість Відьма дуже любила свою дочку і мріяла видати її заміж за багатого принца.
Одного дня Відьма пішла до Принца і запропонувала йому одружитися зі своєю дочкою. Але Принц вже зустрів свою єдину кохану, і всі його думки були тільки про неї. Тож, він відмовився. Відьма приходила до Принца ще, і ще, і ще не один раз, але Принц так і не змінив свого рішення. Тоді відьма дуже розлютилася і задумала помститися закоханим. Вона пішла до міської бібліотеки, і у відділі книг з чаклунства і магії почала шукати якесь страшне закляття, щоб прибрати Принцесу зі свого шляху. Вона була настільки розлючена, що хотіла знайти якесь смертельне закляття. Але кілька років тому, Король, батько принцеси і великий чаклун, видав наказ, що забороняє використовувати будь-які смертельні закляття. І їх було вилучено з усіх книг, усього королівства. Тож Відьма змушена була підібрати якесь інше не менш жахливе закляття. І вона його знайшла.
Відьма зачаклувала Принца і Принцесу на те, щоб вони ніколи не зустріли одне одного, щоб жили у різних країнах-королевствах, розмовляли різними мовами, загубилися серед великої кількості людей. А у ті часи з однієї країни у іншу треба було дуже довго добиратися. Тож вони ніколи не мали б зустріти одне одного, а якщо б і зустріли, то не повинні були згадати хто вони є, чи ким були.
Власне, відьма думала, що те закляття тільки збавить її від Принцеси, а Принц залишиться і одружиться з її дочкою, але вона дуже поспішала, читала неуважно, а може просто погано вміла читати. Але сталося так, що зникли і Принц і Принцеса.
Вони опинилися у дуже далеких одна від одної країнах. Мови, на яких вони розмовляли навіть не були схожі між собою, вони забули хто вони і звідки.
Хоч батько принцеси і був великим чарівником, але він не зміг зняти того закляття. Тому, що Відьма після того, як наклала його знищила книгу. І батько навіть оголошував нагороду тому, хто зніміть закляття. І приїздило багато чарівників з усіх усюд, але всі вони виявилися безсилі. І коли вже всі чарівники – невдахи пішли геть, а Король зовсім розгубився і засумував, підійшла до нього дуже стара жінка. Вона поклала йому руку на плече і сказала.
– Не сумуй, Король-Чарівник, не все втрачено назавжди. Хоч заклинання і справді дуже старе і складне, та знай, що прийде день і воно буде зняте.
– Коли це станеться? – спитав король, але жінка не відповіла
– Та, кажи ж! – благав він
– Коли світ зміниться…- нарешті промовила старенька, повернулася і пішла геть
– Стій! – біг за нею Король, але жінка майже розчинилася у повітрі – Стій! Як хоч тебе звати?
– Доля…- долинуло до Короля геть з далеку і старенька остаточно розчинилася у повітрі.
На Відьму Король дуже розлютився, хотів її, навіть стратити, але потім зрозумів, що це не допоможе повернути його дочку. Тому, він перетворив Відьму на велику гору, що була приречена вічно стояти біля Чарівного Лісу, що посадила Принцеса, і в який випустив своїх звірів Принц. Вона могла все бачити, чути, але ані рухатися, ані розмовляти не могла. А щоб від неї була хоч якась користь, Відьмина Гора, як її прозвали люди, закривала Ліс і усе королівство від сильних вітрів.
Усе своє подальше життя Король, батько Принцеси, витратив на те, щоби все ж таки знайти заклинання, що могло би повернути її додому. Він читав багато книжок, які привозили йому зі всіх близьких, далеких, дуже далеких і навіть небезпечних королівств, багато гуляв по Чарівному Лісу, в роздумах і спогадах. Так промайнуло його життя і настав час, коли Король відчув, що Смерть вже йде по нього. Він в останній раз прийшов у Ліс, дійшов до Озера, де зустрілись Принц та Принцеса, подивився на дерева, доторкнувся до стовбура великого дуба і задумливо промовив:
– Як я тобі заздрю, друже! Ти ростимеш навіть тоді, коли всі люди помруть… О…! – раптом вигукнув він, – як я раніше до цього не додумався! – якась шалена думка прийшла Королю в голову і він дуже швидко, як на свій поважний вік, повернувся до палацу. Зупинився він тільки у своїй великій бібліотеці, де зібрав тисячі книг, що були усюди – на полицях, на столах, на стільцях, просто на підлозі, бо їм усім не вистачало місця. Але Королю була потрібна лише одна книга, з найпростішими, майже дитячими заклинаннями.
– Ой лишенько! Як же я її тут знайду! – знівечився він. Але раптом згадав слова – «сподівайся на Долю».
– Доленько моя, допоможи! – і раптом, з верхньої полиці впала на підлогу невеличка тоненька книжечка. Король дуже зрадів, адже то була та сама, потрібна йому книга. Він жадібно почав гортати сторінки, як раптом хтось поклав долоню на його плече
– Час настав! – урочисто промовила Смерть, коли Король озирнувся
– Хвилинку, будь ласка! – попросив він, навіть не злякавшись.
– Людям завжди не вистачає хвилинки, – дратувалася Смерть, – хвилинка нічого вже не змінить!
– Ні, справді, це вкрай важливо, дуже прошу!
Смерть зітхнула але чемно відійшла у бік. Король шалено перелистував сторінки, руки його тремтіли, а якщо це не та книга? Смерть чекати не буде… Хвилинка скінчилася і коли кістлява рука знову вже опускалася на плече Короля, він встиг голосно вимовити – Кверкус Робур! І в ту ж мить Король зник і тільки луна від його вигуку ще якусь мить чулася у великій залі.
– Мааатері твоїй перековинька! – вилаялася Смерть. – От завжди з цими чаклунами все йде шкереберть, навіть померти по-людськи не можуть! Ну, от що я у звіті напишу, що? – вона ходила по кімнаті стукочучи кісточками від обурення. Зупинившись біля клітки з канаркою, що невгамовно співала, роздратована Смерть дмухнула на пташку і та впала замертво. – О, хоч щось – трохи зраділа Смерть і поклала померлу пташку до кишені свого чорного савану. – Все, звільняюсь, піду працювати у «Відділ по роботі з канарками» – сказала Смерть і вилетіла через вікно.
А в ту саму мить, як Король зник зі своєї кімнати, у самому серці Чарівного Лісу, біля Озера, раптом з’явився молодий міцний Дуб. Він був такий самий як і інші дуби, що тут росли, але краєчка його листя мали золотавий відтінок і могли трохи світитися у темряві. Це Король знайшов в останній момент закляття і встиг його виголосити і тепер в нього з’явився шанс, що колись він зможе побачити свою доню, бо дуби, як всі знають, живуть дуже і дуже довго.
Йшли роки, навіть століття, Принц і Принцеса жили, вмирали, народжувалися заново, і все повторювалося. Минуло дуже багато часу, а закляття продовжувало діяти. Але світ, як і казала Королю старенька Доля, дійсно змінився. З’явилися літаки, автомобілі, телефони, комп’ютери. Дістатися з однієї країни до іншої стало набагато легше, а спілкуватися можна було навіть живучи на різких боках Землі.
Наша Принцеса жила своє чергове життя, навіть не підозрюючи про все це. Але вона так само любила рослини. Все, що вона садила завжди дуже добре росло. Навіть її подруги і сусіди приносили до неї свої домашні квіти, коли ті хворіли або погано і повільно росли. Принцеса брала їх у руки, лагідно говорила до них, поливала і навіть співала. І тоді квіти починали рости швидко, випускати безліч нових бутонів, які розкривалися у прекрасні квітки у дуже яскравих кольорах. А ще вона любила гуляти у парку чи у лісі. Іноді, їй здавалося, що вона ніби когось шукає, але, вона вважала це почуття дивним і всміхалася сама собі – та начебто, нікого не загубила!
А на іншому боці Землі жив Принц. Жив він у місті, зараз багато людей живуть у містах, дехто навіть у лісі ніколи не був. Принц дуже любив тварин, але оскільки жив у місті, то мав тільки одного собаку. Якось, на прогулянці, його пес побіг наздоганяти пташку і десь пропав, а Принц пішов його шукати. Шукав він довго і вийшов аж за місто, де потрапив у ліс. Принц гукав свого собаку і раптом, щось його наче штрикнуло у серце. Навколо росли дерева, він дивився на них, торкався їх кори, десь високо співали птахи і у якусь мить йому здалося, що він має от-от щось згадати, щось дуже-дуже важливе.
Його пес давно вже повернувся і біг поряд, але Принц все блукав і блукав лісом, намагаючись щось пригадати, але так і не зміг. Просто з часом закляття почало слабнути, про це, власне, було попередження у чаклунський книзі, написане у кінці сторінки дуже дрібним шрифтом, яке Відьма або не побачила, або не звернула на нього уваги. Але навіть послаблене, закляття все ще було дуже міцним.
З того часу, Принц змінився. Він часто гуляв лісом, замислений, мовчазний. Мандрував у інші країни, де блукав тамтешніми лісами, фотографував дерева, тварин, квіти, все, що здавалося йому цікавим. Потім, він міг годинами роздивлятися фотознімки. Найкращі, він викладав у Інтернет. Це така штука, що її вигадали нещодавно, з її допомогою інші люди також могли побачити все, що бачив він сам. Він шукав. Але не знав і сам що шукає, чи кого…
Одного дня, коли Принцеса увімкнула свій комп’ютер, то серед світлин природи, які вона любила передивлятися, побачила і один з фотознімків Принца. На знімку був великий старий дуб, що ріс біля озера. Коли вона побачила цю світлину, її серце почало шалено битися у грудях. Тому вона вирішила піти прогулятися лісом, подихати свіжим повітрям, подумати.
У лісі, коли Принцеса дійшла до кінця її улюбленої стежки, де майже ніколи ніхто не ходив, вона почула легкі кроки, а озирнувшись, побачила Принца.
Їх погляди зустрілися. Сині, василькові очі Принца дивилися у очі Принцеси, що були кольору осіннього неба. І вони одразу зрозуміли, що давно шукали одне одного. І було не важливо якою мовою кожен з них говорив, бо мова кохання завжди всім зрозуміла.
Звісно, вони не згадали всі свої минулі життя, і те перше, коли вони зустрілися. Але закляття було зняте і ніщо їм тепер не заважало бути разом. Разом вони обрали місце на Землі, де була дуже красива природа і вирішили оселитися там. Коли вони приїхали, їх зустрів великий смарагдовий Ліс, за верхівками дерев якого виднілася холодна вершина гори.
Дерева в лісі були настільки великі, що навіть узявшись за руки, вони не могли обійняти стовбури. Особливо вражав і притягував до себе Великий Дуб, що ріс біля Озера і чиє листя мало незвичний золотавий відтінок. Здавалося, він схиляв свої гілки, намагаючись обійняти Принцесу, а у шелесті його листя чувся якийсь тихий лагідний шепіт.
