Дід Іван та його звірята

У високих горах Карпатах, поміж густих лісів жив собі дід Іван. Добряк такий, що ще світ не бачив. Ніхто не міг і слова поганого сказати про нього. Подорожньому підкаже дорогу, втомленому дасть прихисток для відпочинку, спраглому подасть горня джерельної води, голодного пригостить смачною кашею. Добра слава про діда прокотилася по усіх усюдах.

Якось повз дідову хатинку проїжджали два розбійники. Вже вечоріло і вони втомлені після довгої цілоденної дороги захотіли знайти собі місце для ночівлі. І вони вже не раз чули про доброго діда. То й зайшли самі до хати, сіли за стіл і старший гукнув: “Ану, діду, насип нам каші, і швидко, бо здалека ми їдемо!”

“А звідки ж ви будете?”, ­ запитав дід уважно роздивляючись непроханих гостей. “Ох, діду, ти там і не бував, звідки ми приїхали”, ­ хихикнув молодший розбійник. “А чому ж ви вирішили, що я буду вас годувати?”, ­ запитав дід, здивувавши розбишак, які чекали від доброго дідка покори і негайного виконання наказів. Розізлились вони не на жарт: “Та ти не зрозумів, діду, з ким маєш справу! Ми ­ найсильніші розбійники у Карпатах!”

Помовчав дід хвилинку і каже: “То в чому ж ваша сила? Прийшли у мій дім і вимагаєте пошани? А що ж ви дорого зробили для людей? І мене ­ господаря ­ не хочете шанувати!”

У молодого розбійника терпець урвався, бо він був дуже сварливим і злісним. “Ех, діду, викладай свої скарби і погодуй нас, то ми тоді тобі нічого поганого не зробимо!”, ­ голосно крикнув він. “Е, ні, хлопці”, ­ спокійненько так дід промовив, ­ “Ви будете першими гістьми, яких я попрошу покинути мою хатину. Дуже ви нечемні”.

І перш, ніж встигли розбійники підскочити, наш дідусь однією рукою одного, а іншою другого схопив і викинув на подвір’я. Ох і втікали розбійники, аж курява за ними стелилася. Ніколи розбишаки ще не зустрічали такого сильного чоловіка, яким виявився наш дід.

Ще замолоду він мав незвичайну силу і добре тренувався, часто ходив у гори. Як дрова закінчувалися, то закидав сокиру на плече і йшов сухе дерево рубати. Як грибна пора наставала, то він першим повертався з повним кошиком грибів. Але ніколи цим не хизувався, що має велику силу і навіть може однією рукою молоду смереку пригинати до землі.

Від того, що дід любив свіже повітря, купався у річці, робив короткі пробіжки та зарядку, він ніколи не хворів і мав силу, як 10 звичайних чоловіків.

Але після цього несподіваного візиту, якось засумував дід Іван. Подивився на свою гарну, чистеньку і затишну хатину. Обійшов подвір’я. Гарно так, але якось пусто. Бо жив дід Іван сам. Замолоду він подався у довгу мандрівку і лише рік тому повернувся на батьківську землю.

“Хоч би зранку мене хто розбудив”, ­ подумав він собі, ­ “Треба півника на господарці завести”. Пішов на базар наш дід і вибрав найкращого півника­когутика. Вже хотів
повертатися, але подивився на півня, а він так схилив голову і все у бік інших курей поглядає. “Ех, давайте мені ще й курочку гарну!”, ­ попросив у продавчині. І вона радо зловила для нього найкращу курку. Так приніс дід на своє подвір’я пару птахів.

А що пам’ятав дід Іван, як розбійники можуть їздити, де і коли їм захочеться, то вирішив знайти доброго охоронця. Поки дід у гори чи в гості до кого піде, треба, щоб подвір’я було під наглядом.

Отак собі дідусь думав, поки йшов сільською дорогою, аж побачив, як з подвір’я біля великого добротного будинку вибігає собака з своїми дітками. Пухнасті клубочки
дзявкотіли і котилися по траві слідом за мамою. І тут раптом одне собачатко підбігло до діда Івана і почало гратися з ним. Воно присідало до землі, потім підбігало до дідуся і легенько покусувало його палку, яку дідусь носив з собою у далекі відстані. А далі собачатко заливалося дзявкотом, відбігало і знову поверталося до старого. Дідусь так заусміхався, що навіть його вуса цього не могли приховати.

“О, я бачу, ви вже встили подружилися, ­ почув дід з­за плеча радісний голос. Це у саду біля хати, на яблуні сидів хлопчик і весело поглядав на песика й діда Івана. Вони дійсно виглядали разом досить кумедно, бо песик був як копичка сіна, а дід височів, як величезна гора.

“А у вас є вдома пес?”, ­ поцікавився хлопчик? Дід Іван похитав головою, мовляв, не до того мені раніше було. “О, то можете собі взяти!”, ­ щедро запропонував малий.
Дід Іван нахилився і песик стрибнув йому на руки. Він був такий маленький, що вміщався на дідовій руці. Додому дід ніс песика за пазухою, щоб йому було тепло. А далі маленький клубок швидко почав рости. І так як дід нічого для малюка не жалів, то й виріс він за кілька місяців і став гарним, відважним захисником.

А далі дідусеві передав далекий родич у подарунок кілька овечок. І вже на обійсті в діда чулося кукурікання, кудкудахкання, гавкіт та бекання. Не було часу дідусеві сумувати тепер ­ поки за усіма доглянеш, нагодуєш, то не одна година промайне. Але дід розумів, що добре би було мати підмогу, щоб вантажі перевозити, сіна привезти з поля.

Нелегко йому жилося без коня. Доводилося самому носити сухі дрівця з лісу, а як потрібно було щось перевезти, то дідусь ходив позичати коня. А так хотілося мати свого власного, щоб у гори поїхати, як потрібно далеку відстань здолати.

“Як же вибрати коня, щоб і витривалий, і надійний, і до роботи охочий був?”, ­ розпитував дід Іван у людей. Тут йому в нагоді став сусідський хлопець­ пастух, який наглядав за його вівцями під час випасу на полонині. “Я поки пас отару, пригледів у горах трьох коней, діду”, розповідав хлопчик, ­ “Гарні такі коники, кожного обіду приходять до джерела”.

Одного погожого дня подалися дід з пастушком у гори, якраз до обіду дісталися до джерела на високій, порослій лісом горі. А з іншого боку підходять до води коні. Дід як побачив їх, відразу ж сподобав собі усіх трьох…

Коні зовсім не боялися людей, хоча видно було, що живуть вони у лісі, делеко від людських помешкань. Двоє коней відразу ж підійшли до нашого дідуся і почали крутити головами. Дід дістав з торбини хліба і погодував їх. Але після того, як коники з’їли смаколика, відразу ж розвернулися і заховалися в густих гірських зарослях…

Тоді дід Іван попрямував до гривастого коника, що стояв біля води і пив маленькими ковтками. Дід погладив його по шиї. На диво, коник радісно заіржав і притулив голову до дідової руки.

“Ходи зі мною, будеш жити на моєму обійсті і допомагати мені, а я тебе годуватиму і доглядатиму”, ­ сказав дід. Коник мовчазно виразив свою згоду і попрямував за дідом до нового дому.

І жодного разу дід не пожалів про свій вибір. “Дуже швидко мій коник бігає, ­ думав дідусь, ­“Ніби справжній орел шугає, тільки по землі, а не у небі”. Так відважний коник сміливо возив діда по найнебезпечніших стежках біля крутих гірських схилів. Але вдача у коника спокійна та покірна, як в кошенятка. То ж і став називати його дід так, як кажуть на молоде відважне пташеня ­ Орлик.

А восени пригнав з полонини хлопчик ­пастух овець і всі звірята зимували у доброго діда Івана разом, а навесні вилупилося у курки троє курчат. Додалося дідові ще турботи, але не надовго, бо курка дуже піклувалася про своїх діток. То ж зажили вони усі разом у діда Івана щасливо і радісно…

А побачити їх усіх можна у дитячій розвиваючій грі “Хто у горах?”