Як Вовк царем звірів хотів стати
Одного разу в Казковому лісі сталася незвичайна подія: захотів Вовчик замість Лева Царем звірів стати. Захотіти то він захотів, а от втілити цей намір у життя, не знав.
Посидів Вовк, посидів, подумав, подумав і вирішив за порадою до Кабанця податися. Сказано – зроблено.
Тож через пів години стояв Вовк перед Кабанцевою оселею, яку кмітливий господар облаштував під корінням дуба. Ще й дзвоника прилаштував, а під ним – табличку: «Дзвонити 2 рази». Вовк на напис не зважив, а щосили загупав лапою по дубу. Аж благенькі двері заторохкотіли:
– Гей, Пацик, відчини! Відчини, чи тобі заклало?
– Ну хто там бешкетує? – почулося сердите рохкання.
– Це я, Вовк.
– А, то це ти?
– Я.
– Точно ти?
– Та я. Відчиняй швидше!
– Ну що ж, заходь, сказав Кабанець й нарешті прочинив двері.
Вовк та Пацик зайшли до просторої кімнати, де стояли стіл, два
зручних крісла та ліжко.
Вовк, не чекаючи, доки Кабанець запросить його хоча б сісти, розвалився на канапі ще й запалив цигарку. Пацик тільки здивовано рохнув.
– Слухай, Кабан, у мене до тебе справа є, – почав Вовк.
– Взагалі то. Можна бути й ввічливішим, – почав було господар.
– Та ти слухай, – перебив його вовк, – захотів я Царем звірів
стати.
– А як же Лев? – запитав Кабанець
– Та що мені Лев? Що мені Лев? Він у мене буде гопака
танцювати, – почав вихвалятися Вовк, – мені головне що? Мені головне – підтримка! Ось я і хочу, щоб ти мене підтримав.
Запанувала мовчанка. Нарешті Кабанчик заговорив:
– Знаєш що, Вовчику, ідея, звісно, непогана, але… То ж все таки
Лев. А ти – Вовк. Ну, то ти б того…краще не втручався в Левові справи.
– Що, що?! Я не зрозумів: ти з ким зараз розмовляєш? Я
запитую: ти з ким зараз розмовляєш?! З майбутнім Царем звірів.
– Ото й воно, що з майбутнім. Ти іди краще, Вовчику, а то я
починаю нервуватися. А ти знаєш, що може статися, коли я нервуюся, – сказав Пацик і показав ікла.
– Теж мені. –процідив крізь зуби Вовк і сплюнув недопалок,
Кабан якийсь. Не хочеш – ну і не потрібно. Я до Лисиці піду.
– Іди собі. Ніхто тебе тут не тримає, – згодився Пацик Вовк
хряснув дверима і почимчикував до Лисиці.
А та саме приміряла розкішні коралі, коли Вовк без запрошення
посунув до її помешкання.
– Хай, сестрице!
– Хтось тут чемність загубив, – промовила Лисиця, – я тобі така сестра, як ти Цар звірів.
– А ось і помиляєшся, – самовпевнено почав Вовк, – я і є справжнісінький Цар звірів.
– Та що ти кажеш? – з іронією сказала Лисиця.
– Так от. Я прийшов, щоб ти мене підтримала, допомогла.
– Як це я тебе буду підтримувати? «Вовк, Вовк» мені на весь ліс волати, чи що?
– Ну, звісно, не задарма, – почав той, – я віддячу.
– Вовку, Вовку! Живу я небідно й допомоги твоєї не потребую. Іди собі своїм шляхом й іншим не заважай. Давай, давай, забирайся звідси. Швидше! – підганяла Лиска.
– А я, а я … , а я зайців зберу, – нарешті здобувся на слово Вовк.
– Швидше. Швидше, – виштурхувала Лисиця.
Зовсім засмучений потяг Сірий до зайців.
– Агов, ви, куці, ану йдіть Царя звірів слухати.
– Хто Цар? Ти Цар? – здивовано запитав Старий Заєць.
– Я.
– А ось і неправда. Лев – Цар звірів. А ти… який ти Цар? Ти
так. І, взагалі, не заважай, Вовче. Кожен займається своєю справою. один ти ходиш.
Повернувся Вовк до свого лігва, махнув лапою і пробурмотів:
«Знав же, що чужими руками добре тільки жар загрібати». Та, певне, забув він, що до чужого черевика не варто ноги сунути.