Чому у ластівки два хвостики

Колись давно, коли День і Ніч гуляли на Землі і гралися майже як маленькі діти, ластівки були білими, як хмари у небі. Вони були такі білесенькі, що навіть могли у тих хмарах заховатися, ніби в солодкій ваті. Коли йшов дощ, ластівки куталися у хмарах. Але не у всіх – бо грозові, сірі хмари були дуже холодними, і навіть трохи колючими. Так от, ті білі хмари, які плавають по небу в сонячні дні, та перетворюються то на зайця, то на яблуко, то на квітку – були для ластівок майже як каруселі. Пташки дуже любили там відпочивати.

Особливо любили хмари маленькі ластовенята (а вони теж були білі, як і їхні батьки). Адже ластовенята вчились літати, і на великій висоті їхні крильця дуже втомлювались. Справа в тім, що якщо довго (або й ніколи) чогось не робити, то спочатку така справа здається дуже важкою. Але згодом до неї можна легко звикнути. Тож коли ластовенята стомлювались, хмари дружньо пропонували їм відпочити на своїх м’яких кучугурах, аби потім пташенята могли летіти далі.

Коли ластовенята дорослішали, їхні крильця звикали до довгого польоту, і вони могли літати довго-довго без жодного перепочинку. Але все одно дорослі ластівки завжди були раді присісти на хмару перепочити, та поцвірінькати їй про своє пташине життя.

Одного дня, коли Ластівка щебетала собі на хмарі, з неба її побачили Сонце і Місяць. (Ви мабуть здивувались – як це вони могли побачити Ластівку одночасно. Але таке іноді буває – адже Сонцю буває дуже сумно самому на небі, тому іноді воно затримується, щоб привітатись із Місяцем, коли він якраз випливає в небо на свою нічну роботу). І ось, одного такого вечора, коли Сонце із Місяцем зустрілись, вони обоє побачили Ластівку, яка відпочивала на хмарі.

«Дивись, яка чудова біла пташка, – сказав Місяць Сонцю. Вона щебече так гарно і ніжно, що заколише усе навколо. З такою піснею природі спатиметься солодко, ніби в колисці, яку розгойдує мама».

«Авжеж, співає ця пташка дуже гарно. Та от тільки виспівує вона так, що розбудила б навіть найбільш заспані квіти – сказало Сонце. (Ви ж знаєте, різні квіти люблять спати по-різному. Одні прокидаються рано-вранці, а деякі квіти сопуть пелюстками аж до обіду, і лише тоді розкривають своє листя назустріч небу).

«Аж ніяк – засперечався Місяць, – послухай, як стрекоче ця пташка наприкінці своєї пісні – це так схоже на спів цвіркуна. Вона напевно його добра знайома, а ти ж знаєш, що цвіркуни найбільше люблять цвіркотіти саме вночі. Це нічна пташка!»

Сонце аж почервоніло, так розсердилось: «Місяцю! Чи ж ти не чуєш? Ця пташка заливається як горобець! А всім відомо, що горобці співають вранці, коли будять своїх діточок і вмиваються росою!»

Почали Сонце із Місяцем сперечатись не на жарт. Дуже вже їм сподобалась ця пташка, і кожен хотів, щоб вона співала саме йому, допомагаючи оберігати природу та все живе. Довго вони сварились, аж раптом рвонули до хмари, на якій безтурботно співала біла Ластівка, та побігли так швидко, що в небі аж буря здійнялась.

Підбігли вони до пташки, вхопили її обоє за хвоста, та й почали тягнути в різні сторони. «Моя!!!!», – кричало Сонце, тягнучи Ластівку у свій бік. «Ні, моя!!!», – горланив Місяць та тягнув до себе розкішний, білий-пребілий пташиний хвіст. Перелякана Ластівка аж співати перестала та тільки жалібно цвірінькала (все-таки не дуже приємно, коли тебе тягнуть за хвостика якісь два незнайомці). Аж раптом хвостик, який тягнули в різні боки, тріснув та розколовся на дві частинки. Той тріск був дуже тихесеньким, але все миттю затихло. Місяць та Сонце завмерли, з переляку відпустивши Ластівку. Вони лише винувато переглядались між собою, опустивши голови.

Ластівка, яка увесь цей час мовчала від переляку, заплакала білими ластів’ячими сльозами: «Був у мене чудовий білий хвіст А зараз що? Якесь півняче віяло! От мені лихо, розкололи мені хвостика!». Вона почала так журитись, що навіть співати перестала. А Сонце з Місяцем не знали, як вже й спокутувати свою провину. Сонце почало дуже старанно гріти Ластівку своїм теплом, щоб висушити її сльози та розвеселити, а Місяць з усіх сил почав світитись так, як не світився ніколи раніше – дуже вже йому хотілось розрадити ластівку своїм приємним світлом. Та пташка все одно сумувала, і навіть намагалась сховати свого розколотого хвостика у хмаринчиних кучугурах.

Схлипувала Ластівка, журилась, аж раптом побачила її Ніч, яка тільки-тільки попрощалась із Днем, відправила його на відпочинок, та почала покривати своєю темною хусткою усю живе, готуючи землю до сну. Ніч підійшла ближче, подивилась на Місяць із Сонцем, та відразу зрозуміла, що накоїли ці два бешкетники. «Як вам не соромно – ображати маленьких?» – запитала Ніч у них, – адже ця пташка така тендітна, вона не може захиститись від таких розбишак!». Двоє винуватців тільки зітхнули, та аж зуби зціпили, щоб не розплакатись від сорому за свій вчинок.

Ніч підійшла до Ластівки, пригорнула її своїми прохолодними руками та почала гладити по білій спинці. «Не плач, Ластівко. Твій хвостик тепер буде не схожим на жоден хвіст у світі, та й літати з ним зручніше – адже він як маленьке кермо допомагатиме тобі в польоті, навіть у найлютіші вітри», – заспокоювала зажурену пташечку Ніч, – а щоб ти не сумувала, я навчу тебе відчувати дощ. Ти завжди знатимеш, коли мають прийти темні сині хмари, та зможеш попередити усіх своїх ластів’ячих родичів, щоб вони встигли сховатись у свої хатинки та не змокнули під грозою. Ти будеш особливою пташкою».

Слухала-слухала Ластівка Нічку, та й поволі перестала схлипувати. «Гаразд, – мовила вона, – навчи мене, Нічко, дощ передбачати. А я спробую політати зі своїм новим хвостом», – на цих словах Ластівка сердито глипнула на Місяць із Сонцем, але вона вже й не ображалась на них зовсім.

Ніч посадила пташину на долоню, щоб та злетіла високо у небо, поглянула на неї – а у Ластівки вся спинка стала темною, як Ніччина хустка. Це від того, що Нічка її спинку гладила, залишився на ній такий гарний темно-синій слід. Засміялась Ластівка: «Ото вже я вилетіла на прогулянку. Та мене й мама з татом не впізнають: з новим хвостом, ще й таку кольорову». Тут Місяць знову винувато засяяв, та так яскраво, що став наче дзеркалом, аж Ластівка глянула на нього, і побачила своє відображення. «Отакої», – скрикнула вона, – та я ж тепер така гарна стала, наче й не я зовсім!». «Авжеж, – мовила до неї Ніч, – ти тепер особлива Ластівка. Ти тепер і дощ вмієш передчувати, ще й пір’ячко двох кольорів маєш». «І два хвостики», – невпевнено промимрили Сонце з Місяцем. «І два чудові хвостики», – підтвердила Ластівка, весело моргнувши двом товаришам, – тільки ви тепер не сваріться. Я сама обиратиму, коли мені співати, та кому із вас двох допомагати. Я доросла вільна пташка, і співаю тоді, коли мені потрібно діток своїх заколисати, або й розвеселити. І взагалі, негоже вам пташок ділити між собою, та змушувати їх співати тільки для себе», – докоряла Ластівка Сонцю та Місяцю.

«Більше ніколи-ніколи не будемо такими жаднюгами», – пообіцяли Сонце й Місяць Ластівці. А Нічка мудро всміхнулась, легенько дмухнула, і все раптом стемніло. Біла хмара скрутилась на небі клубочком, майже як котеня, а квіти на землі стали позіхати та складати свої пелюстки як маленькі дитячі долоні, які малюки складають собі під щоки, коли лягають спати. Ластівка цвірінькнула наостанок, та випурхнула із Ніччиних долонь додому, до своїх діток.

Відтоді Сонце й Місяць більше ніколи не сварились, коли разом виходили на прогулянку. Ніч і далі щовечора вкладала спати кожну травинку та квітку, а в Ластівки з тих пір так і залишились синя спинка та два хвостики.