Сніговик

Сашко прокинувся в дуже гарному настрої. Вчора весь день йшов сніг та батько пообіцяв, що вони будуть ліпити сніговика! Хлопчик швидко поснідав та з батьками вийшов на вулицю. Було сонячно та морозно.

Сім’я швидко скатала три кульки та поставила одну на одну. Хлопчик знайшов добрі гілочки для ручок.

— Треба йому зробити обличчя та причепити відерко на голову, — сказав Сашко.

— Пішли додому, виберемо все для прикраси сніговика, — закликала мати.

Дома хлопчик знайшов дитяче відерко, а мати шукала все для обличчя.

— Дивись, які ґудзики великі, — сказала мати. — Це для очей. А за допомогою цих маленьких можна ротик зробити. А ця морковка для носа.

Через двадцять хвилин сім’я Сашка знову була біля сніговика.

— Дивись, яке відерко! А які тобі очі ми зробимо, а який ніс, — хлопчик старанно трудився.

— Дуже дякую, мені подобається. До речі, мене звати Оллі, — раптом роздався чий-то голос.

— Хто це?

— Це я, сніговик. Я не міг говорити, бо не було рота. А зараз можу, дякую ще раз.

Хлопчику було чотири роки та він ще легко вірив у чудеса. А батьки стали озиратися навколо, бігати кругом дерев та шукати, хто говорить. Проте рядом нікого не було.

— Такого не може бути, — похитав головою батько.

— Ми мабуть перемерзли на вулиці, — злякалася мати. — Тільки чому всі чуємо одне й те саме?

— А ви просто повірте мені, будь ласочка… — попросив Оллі.

— Звичайно я тобі вірю, — радісний Сашко кружився коло нового друга. — Може ти ще чогось хочеш? Може тебе якось ще прикрасити?

— Ні, дякую. Я дуже скромний. Не хочу бути занадто яскравим, краще розкажи мені віршика новорічного.

Сашко дуже старався та продекламував цілих три віршика, що вивчив до новорічних свят разом з мамою.

— Який молодець! — радувався сніговик. — А ще я люблю, коли співають пісні та кружляють в хороводах.

— Ми напевно втратили розум, — разом промовили батьки.

Але взявшись за руки вся сім’я стала співати та кружитися навколо Оллі. Раптом роздався скрип дерева поряд та зверху звалився хлопчик.

— Це ж Сергій з третього поверху! Я знаю твоїх батьків, — вимовив батько.

— Вибачте мене будь ласка… Я заліз на дерево, бо не діставав до годівнички для пташок. Я постійно приношу їм насіння, піклуюсь про них взимку… А потім вас побачив… Сніговик такий гарний… Та потім, якось став говорити від нього… Я не хотів вас образити, просто весело було…

— А й справді, я давно так не веселилась! Як у дитинстві побувала, — засміялась мати Сашка.

— Ну добре-добре, ми не сваримося, — голос батька подобрішав. — Ти молодець, що пташкам допомагаєш!

— В мене ще дві годівнички є! Я сам їх зробив.

— А в нас є насіння соняшника та трошки сала для синичок. Вони його взимку смакують.

Батько швидко збігав додому та приніс ласощів для пташок.

— Пішли, показуй де твої годівнички.

— Бувай сніговик! До зустрічі! — промовив Сашко та помахав рукою. На мить йому вдалося, що сніговик посміхнувся.