Новорічна вечірка у діда Івана

Ранок передноворічний почався у хатині діда Івана зі стукоту у вікно: Стук-тук-тук!

— А хто там? – запитав дід, розплющуючи очі.

— Стук-тук-тук, – почулося знову.

— Хто ж цей нежданний гість? – тихенько пробурмотів собі дід.

— СТУК-ТУК-ТУК, – постукали так сильно, що аж шибки задрижали.

Дід пішов відчиняти, аж тут пес як загавкав під дверима і тільки почулося швидке тупотіння. Вийшов дід на двір – нікого немає. Він на всі боки пороззирався. Бачить його задоволений песик біжить на подвір’я. А попід самими вікнами велетенські сліди видніють темними ямками на білому снігові.

— Кого це так рано до нас занесло? – запитав дід себе.

А пес вже побіг за інший бік хатини, і завзято гавкотів аж йому у носі закрутило від свіжого повітря. У Карпатах воно чисте і кожен подих відчувається. Тому люди й  люблять у Карпати їхати – хто на відпочинок, а хто у подорожі на природу.

Повернувся дід у хатину і почав готувати сніданок. Треба сказати, що кулінарію дід Іван полюбляє – такі смачні страви готує, що гості завжди все з’їдають, так їм смакує. Вміє він і м’ясце, і овочі пекти-варити так, що як в народі кажуть, “пальчики оближеш”. А коронною стравою в діда Івана є ріплянка – супер-каша за його власним авторським рецептом, котрий дід тримає у таємниці.

Закортіло йому цього ранку ріплянки поїсти. Зазвичай, дід готує її на свята, коли гості збираються. Але тут варто наголосити, що дід Іван не дуже любить відзначати Новий рік. От Різдво, всі наступні зимові свята – то вже для діда радість! Як заколядують або пощедрують – аж за селом чути. Якось так виходило, що завжди як не всі, то хоч хтось у компанії голосистий трапляється.

Почав дід готувати ріплянку і а сам дивується: мугикає собі під ніс пісеньки, біля пічки мало не пританцьовує – такий файний настрій, хоч уже гостей кликати. І тільки дід додав усі спеції і задоволено накрив готову страву, у вікно знову тихенько стукнули: тук-тук.

— Заходьте, – голосно промовив дід і зацікавлено чекав на гостя.

У дверях з’явилися двоє – дівчина та хлопець у в’язаних кольорових шапках. Вони ще нічого не сказали, але у їхні усміхнені очі так приємно було дивитися, що дід запросив їх до столу.

— Доброго дня! Ми мандрівники і оце закінчилися в нас харчі, а дорогу до села ніяк знайти не можемо, – промовив хлопець.

— А у вас так пахне гарно, що ноги самі несуть до ваших дверей, – несміливо сказала дівчина.

— Ну тоді ходімо снідати, – по-гостинному запропонував господар і додав. – Я Іван, а як вас звати?

— Мене – Тарас, а зі мною – сестра Оленка.

— Діду, а навчите мене готувати таку смакоту? – попросила дівчина після першої ж ложки каші.

— Ох, навіть не знаю, що сказати. Це дуже давній рецепт ріплянки.

— А давайте, ми вам вечірку новорічну організуємо, а ви мені відкриєте секрет ріплянки, – запропонувала дівчина, заряджаючи своїм веселим настроєм усіх присутніх.

— Вечірку? – трошки здивовано перепитав дід. – Та якось я не знаю, як то її робити, – розгублено признався він.

 В цей час до хатини у вікна заглядали вже чи не всі звірята з двору. Вони почали подавати голоси і дід зрозумів, що його звірята хочуть на вечірку)

 — Погоджуйтеся, – усміхнувся й хлопець, дивлячись на те, як вагається господар.

— Ну добре, готуємо вечірку, в мене й настрій такий вже від ранечку, – у відповідь усміхнувся дід.

 — Ну тоді ми приберемо кімнату, зготуємо смачних страв і ще можна маленькі подарунки придумати, – запропонувала Оленка.

— А от і наші гості на вечірку, – промовив дід, впускаючи до хати з двору своїх звірят.

Тепер здивувалися мандрівники, але як тільки вони подружилися із курми, песиком та вівцями і почали їх добре розуміти, то ця ідея їм видалася дуже навіть вдалою.

 Хлопець з песиком прикрашали кімнату. Кури вирізали сніжинки та чіпляли їх на вікна. На підвіконні розставили маленькі ароматичні яблучні свічки з натурального воску, які хлопець дістав з свого заплечника.

 — Пізніше їх запалимо і буде дуже гарна святкова атмосфера, – сказав Тарас.

— А може, ми покличемо на вечірку нашого друга Миколу, він нам на свята діткам подарунки приносив? – запропонував дід Іван.

— Так, добрих людей ми завжди раді вітати на святі, – підтакнув хлопець а звірята тільки похитували головами в знак згоди.

— Ну от і добре, – усміхнувся в вуса дід Іван і відрядив коника Орлика за Миколою.

— Час готувати нову порцію ріплянки, бо я й не думав, що нас збереться тут так багато, – звернувся дід до Оленки.

— А нам ще потрібна гілочка ялинки для прикрашання, – мовив Тарас.

— А ялинка у нас за вікном росте. Хто бажає її трохи прикрасити, гайда на вулицю), – дав настанову дід.

— Добре, що ви дерев не вирубуєте, щоб ставити у хаті на кілька тижнів, – похвалила дівчина діда.

— Та як вже виросла під самим вікном, то нащо кожного разу нову ялинку рубати? – роздумував дід.

— Так ви бережете ліс, – промовила дівчина.

— Пригадую, як ми ставили ялинку кожного року в домі, коли я ще малим був, то була дуже гарна сімейна традиція. А батько мій завжди йшов у ліс і вибирав, де два чи більше дерева ростуть і заважають одне одному. Тому все залежить від того, хто і де вирубує дерево, – поділився дід.

— А ми вже штучні ялинки з друзями у будинках ставимо, – сказав Тарас.

— Часи змінюються, – промовив дід і витягнув пакунок з різними ялинковими прикрасами та подав їх співрозмовникові.

— Картопля уже кипить, – гукнула дівчина з кухні, де вона спостерігала за новою порцією ріплянки.

— Ну ви тут вбирайте хату, а ми все на стіл зготуємо, – сказав дід і пішов до пічки.

— А що тут у нас, картопелька готова? – мовив дід, куштуючи страву.

— Що далі? – заглянула в велику чавунну каструлю Оленка.

— Робимо ріденьке картопляне пюре і додаємо кукурудзяної крупи. А далі – солимо, можна ще трішки манної крупи, і все це вимішуємо дерев’яним токаняником, – приказував все це роблячи наш дід.

Дівчина тільки встигала за усім цим спостерігати і запам’ятовувала, щоб не пропустити нічого.

— Я ще додаю смачні приправи і тепер каша на повільному вогні може досмажуватися, – накриваючи кришкою кастрюлю сказав дід Іван.

— Оце й усе? – здивувалася Оленка.

— Так, – весело сказав дідусь, – до ріплянки у мене ще є грибна приправа або м’ясце зготоване. От і будемо мати святкову страву.

— Гарно, – радо сказала дівчина, пригадуючи смакоту, яку вона вже куштувала.

— І солоденьке маємо, – витягнув дід Іван з полиці печиво, мед, джем та яблука.

— Побачимо, чи справилися інші, – порадила Оленка.

— Але краса! – почув дід її захоплений вигук.

Він також зайшов у кімнату і побачив цукеркове дерево, котре стояло посеред хати.

— Яке чудове, я ще ніколи не бачила таких, – дівчина зняла одну цукерку і від несподіванки зойкнула – на цій же гілочці виросла нова цукерка.

Відразу такий галас почався! Всі кинулись перевіряти, чи будуть виростати нові на місці старих. І ніхто не міг відірватися від дерева, бо на місці забраної цукерки в одну мить з’являлася нова.

— Чудасія, – прошепотів дід Іван.

— Авжеж, чудо! – підтвердив Микола, який вже чекав у кімнаті й усміхався, дивлячись, як усі прикипіли до деревця, яке він привіз із собою.

— Ой, Миколо, радий тебе бачити! – усміхнувся дід Іван, – звідки ти нам таке диво привіз?

— Це цукерничка від Святого Миколая, – відповів він. – Цілий вечір деревце буде давати цукерки, – сказав Микола.

— Ой, як гарно! – заплескала в долоні Оленка.

— Супер! – підтвердив Тарас.

В цей час за вікном на ялинці заблищали прикраси, які овечки встигли порозвішувати.

— Час починати новорічну вечірку!

— Я ще ніколи не був на вечірках, – признався Микола.

— І я, – сказав дід.

— Та тут все просто: куштуємо смакоту, балакаємо, і просто гарно проводимо вечір, – сказав хлопець.

— Хто бажає, може куштувати смачну ріплянку та солодощі, – запросила до столу гостей Оленка.

 Після того, як усі вдосталь наїлися, посідали півколом і почали ділитися спогадами про минулий рік. Кожному пригадалися приємні та радісні моменти.

Овечки мирно тулилися одна до одної, кури вже й позасинали під лавкою. Тільки у песика був найенергійніший настрій та бажання бігати кругом усіх.

Коник час від часу зазирав у віконце до хатини і залишав на вікні смішні фігурки – сліди теплого подиху. Потім він йшов назад у своє тепле стійло.

 Теплий затишний вечір у хатині діда Івана вже заколисував усіх сонною атмосферою, і сніг, який почав падати, додавав гармонійного вигляду усьому навколо. Звірята й люди дивились у вікно і бачили великі пухнасті сніжинки, котрі підсвічувалися біля ялинкових прикрас надворі.

 — А ходімо у сніжки бавитися! – запропонував Тарас.

— Ну ви побавтеся, а ми свіжим повітрям подихаємо, – розважливо мовив дід Іван.

Вийшли вони усі на вулицю, а там – усе біле-біле. Ясно світить місяць, зорі з неба, а земля у снігу вся аж іскриться. Просто дивишся на цей простір і ніби сам очищаєшся.

— Яка краса! – захоплено мовила Оленка.

— Лови! – кинув у неї першу сніжку Тарас.

А тут в нього полетіли сніжки з боку песика та овечок.

— Ваші вівці у сніжки грають? – вигукнув хлопець.

Дід усміхнувся у вуса, а Микола зацікавлено спостерігав, як перекидаються сніжками хлопець з дівчиною та звірята.

Новий рік починався з усмішок, гри, радісного сміху на карпатських просторах.

— Хто у горах? – вигукнула Оленка на весь голос.

— Хто у горах? – почулося у відповідь.

— Хто у горах? – пролунало ехо…

Казка за мотивами гри “Хто у горах?” (App Store, Google Play, Windows Phone, Аmazon, грати онлайн)