Видимо й невидимо

Був собі пан та лакей. То як були ще вони малими, так укупі грались і все у них зарівно; а як став панич паном, то так зненавидів того лакея, що давай вигадувати та приказувати, щоб він зробив те й те, та все таке, щоб його можна було знищити.

Усе те лакей поробить, живим і вернеться. От раз загадує йому:

— Принеси мені, — каже, — Видимо й Невидимо.

Той іде — плаче та й прийшов десь у ліс, та такий страшенний, що господи! Дивиться — стоїть хатка, він і пішов у ту хату та й заховався під припічок. Коли це був обід, приходить дід та й гукає:

— Видимо й Невидимо, подай стіл!

Тут відразу де не взявся стіл, а на ньому усякі напитки і наїдки. От дід напився, наївся та:

— Видимо й Невидимо, прибери!

Зараз де все оте і поділось.

А той лакей з-під припічка усе те бачить. От як дід пішов, лакей виліз.

— Ану, — каже, — і я зажадаю того собі. Видимо й Невидимо, подай стіл!

Зараз де що і взялось. Він напився, наївся, тоді й питає:

— А що, Видимо й Невидимо, може, тобі у цього хазяїна набридло?

— Та набридло, — каже.

— Так ходім зо мною.

— Ходім.

Ото і пішли. Він що версту відійде — гукає:

— Видимо й Невидимо, чи ти тут?

— Тут, тут, хазяїне, не бійсь, я не останусь.

Коли це ідуть, бачить він, що покої будуються, людей нікого не видно, а один тільки топір: сам і теше, сам і рубає, а що треба підняти, топір устромиться — сам і нагору витягне. Видимо й Невидимо йому і каже:

— Поміняй мене на топір-саморуб, а я у тебе знов буду, як тільки гукнеш.

От то тільки сказано, а тут і дідок іде, він і каже:

— Проміняй мені, діду, цей топір на Видимо й Невидимо.

— Яке ж воно?

Він тоді зараз:

— Видимо й Невидимо, подай стіл!

Де що і вродилось. Дідок напився, наївся.

— Це, — каже, — добра штука! Чому не проміняти?

Та й віддав йому той топір. От він вийшов за кряж та:

— Видимо й Невидимо!

— Тут, тут, хазяїне, коло тебе, — озивається.

От випало йому знов іти лісом. Іде він і бачить, що скаче кругом лісу ломачка, а в лісі ходить дідок.

— Що це, — питає, — діду, у тебе таке?

— Та це ломачка-самобійка, ось дивись.

— Ану, — каже, — дубинко-самобійко, ходи!

Та ломачка як почала скакати! Що не скочить, то дуба ізвалить, то ізвалить. Він тоді до свого:

— Видимо й Невидимо, подай стіл!

Зараз де що і взялось. Дід напився, наївся та й пристав до нього:

— Проміняй мені його на ломачку-самобійку та й проміняй.

А Видимо й Невидимо і каже йому:

— Та й проміняй, бо я знов у тебе, як гукнеш, буду.

Він проміняв, узяв ту ломачку-самобійку, вийшов з лісу та:

— Видимо й Невидимо!

— Тут, тут, хазяїне, коло тебе.

Ось приходять вони у місто. Зайшов він у трактир, зараз як закомандує:

— Видимо й Невидимо, подай стіл!

Відразу де що і взялось. Він напився, наївся та ще коло себе чоловік десять нагодував та тоді:

— Видимо й Невидимо, прибери!

Де що і поділось. А у тому трактирі гуляв вояк, побачив та й каже:

— Це ще не штука, а от штука! Ану, прути, нуте!

Де не взялись прути, як заходились, так коло нього аж свистять.

— Ось проміняй, — каже, — мені на твоє Видимо й Невидимо.

А Видимо й Невидимо:

— Та проміняй, — каже, — я знов у тебе буду.

Він проміняв його на ті прути, та тільки вийшов за місто, та:

— Видимо й Невидимо!

— Я тут, тут, хазяїне, не бійсь, — озивається.

От прийшов він до свого пана, а в нього саме гості були, та сусідів понаїздило такого! Пан як побачив, що він вернувся, кричить:

— Ей, подать канчук.

— Ні, — каже, — підожди! Бий гостей, ломачко-самобійко, та добре бий!

Як почала та ломачка гостей чистити! Що побила, а що повтікали. Він тоді до прутів:

— Прути, нуте!

Як візьмуться ж ті прути коло пана! От як відчистив добре пана, що той йому нічого вже не каже, тоді давай будуватись. Ломачка-самобійка дуби валить, топір-саморуб сам тягає, сам рубає, сам і теше, а він тільки походжає і не приказує.