Казка про коника та золоту рибку

Жив собі один коник, і був він швидкий, як вітер, а веселий, як сонячний ранок. Одного дня пішов коник у поле пастися. Ось ішов він та йшов, шукаючи найсоковитішу, найсмачнішу травичку, аж незчувся, як забрів так далеко, що й невідомо, де опинився. Озирнувся коник, а його дому та й стежки, якою він ішов, навіть не видно, подивився вперед – аж бачить у долині, між пагорбами, щось блищить. Підійшов коник ближче, та це ж озерце заховалося! Втомлений дорогою і немилосердною спекою, він нахилився, щоб напитися холодної кришталевої води. Аж раптом хтось звідти заговорив до нього.

– Не пий, конику, з мого джерела водички. Сотні діток моїх тут плаває, боюся, проковтнеш ти їх. Послухаєш мене – я тобі за це три бажання виконаю.

Дивився здивований коник на золоту рибку, на красу її сонячну, і шкода йому стало діток її маленьких.

– Хай буде по-твоєму, рибко, – каже коник, – не буду я пити з твого джерела.

– Тоді загадуй перше бажання, конику.

– Нехай у цьому полі забуяють найсоковитіші трави, розквітнуть найпахучіші квіти, щоб ласував я ними, коли буду додому вертатися, – забажав коник, не довго думаючи.

– Добре, – тільки й вимовила рибка, як усе довкола заквітло та запахло. Глянув на це коник і розвеселився.

– Друге бажання – питає рибка.

– Хочу підкови з чистого срібла, – сказав радісно коник. Сказав – а під копитами вже виблискує на сонці срібло. Стукнув копитом об камінь – іскри полетіли.

– А тепер третє твоє бажання, конику.

Замислився коник, усе, чого так хотів, він уже мав, але було ще дещо.

– Хочу мати господаря, – промовив серйозно.

Глянула пильно рибка на нього.

– Дивне бажання, конику, ніколи ще звірі в мене такого не просили, але нехай буде по-твоєму, – сказала рибка, зблиснула золотою лускою на сонці й зникла в темній воді.

Постояв ще трохи коник на березі, а тоді побіг у поле шукати дорогу додому.

Вже й наївся досхочу трави й квітів, вже й підковами срібними намилувався, вже й до стайні своєї підійшов, а господаря все не видно ніхто не зустрічає його, ніхто не кличе. Обманула його, певно, рибка.

Сідало сонце. Зайшов коник до стайні, хотів уже лягти відпочити, аж раптом за ним двері з грюкотом зачинилися, свиснув у сутінках стайні батіг, обпекло враз шкіру вогнем. Кинувся бігти коник, та нема куди бігти – довкола стіни, двері замкнено, похилив він в покорі голову й відчув на шиї руки того, про кого йшлося в третьому бажанні. Та не обійняти його тягнулися ті руки, а щоб мотузку на неї накинути і прив’язати. Ось, конику, господар твій – знайомся. Прив’язав тебе, підкови срібні вирвав, щоб не бігав ти більше, де тобі заманеться, наче ти вільний, наче нікому не належиш.

Відтоді тяжке життя почалося в коника. Ледь не щодня відчував він батіг на своїй спині, до знемоги працював у полі, знав тягав і плуг, і віз, а далекі поля з травами тепер йому могли хіба що снитися.

Та одного разу вдалося конику вирватися зі стайні. Кинувся він до воріт – розвалив ворота. А далі – в поле, чимдуж у поле! Біг коник щосили, не озираючись, нічого довкола себе не бачачи. Швидше б туди, до озера. І ось він уже стоїть на березі, важко дихаючи, у воду вдивляється хоч і чиста вона, та дна не видно, дно надто глибоко.

– Чи ж не мене шукаєш, конику?

Глянув коник, а то рибка, така ж гарна, така ж промениста, як і тоді, до нього посміхається.

– Тебе шукаю, рибко, рятуй мене бідолашного, життя мені від того господаря нема, не те бажання я загадав, – сказав коник і гірко заплакав.

– Не журися і сліз не лий, конику, шкода мені тебе, так і буде – допоможу. Кажи, чого бажаєш цього разу.

Заспокоївся коник і плакати перестав, глянув на рибку і промовив:

– Хочу знову вільним бути, щоб ніхто не бив мене і до роботи не примушував, щоб ніхто не прив’язував і не вказував, куди ходити маю.

– Добре, конику, вертайся додому й не журися нічим, – мовила рибка й канула у воду, як і вперше.

Хотів коник подякувати щиро рибці, та не встиг. Побіг підтюпцем додому. І так радісно йому було, так легко! Прибіг коник додому, ступив на подвір’я добре йому, ніхто не б’є його, ніхто не сварить, підійшов до стайні – стайня ж пусткою стоїть, ні сіна пахучого в яслах, ні відра чистої води. Минуло лише кілька днів, а коник так стужився за турботою господаря, не вистачає йому вівса в теплій господаревій жмені і гребла, щоб хвіст та гриву йому розчесати, тужливо й голодно стало конику самотою жити. Опустив він голову низько й побрів у поле до озерця. Прийшов туди, став на берег, а рибка вже тут як тут:

– Що трапилося, конику?

– Соромно мені знову до тебе звертатися, рибко, але жити не можу без господаря, дуже звик я до нього, поріднився з ним, хочу назад його повернути.

– А чи впевнений ти в цьому, конику?

– Цього разу впевнений.

– Добре, йди додому все буде, як ти хочеш.

Побіг коник додому, прибіг радісний до воріт, та тільки ступив на подвір’я, як господар так шмигонув його батогом, що аж сльози на очах виступили. Підскочив коник від несподіванки і вже ладен був знову тікати, але було пізно. Сидів він у стайні на грубому ланцюгу, а до роботи господар змушував його ще більше, ніж раніше, ще більше землі став обробляти коник, ще тяжчими стали вози, в які його запрягали. Знову бідкався на свою долю коник, але вирватися на волю ніяк не вдавалося. Та все ж одного разу видалася така нагода, коник вискочив з-під самого носа господаря й дременув у поле. Знову побіг він до рибки просити про свободу, а тоді знову починав сумувати за господарем і приходив до озера, щоб повернути все назад. Так продовжувалося багато разів. Осінь змінила літо, а зима – осінь. Прийшли перші холоди, перші морози. Щоразу коник ставав усе сумнішим, а рибка –тьмянішою. Аж поки не прийшов час їхньої останньої зустрічі.

– Це знову ти, конику.

Коник глянув у воду, та не одразу рибку помітив більше не виблискувала вона на сонці, не сліпила очі своєю красою, хвіст її був пошарпаний, а луска такою тьмяною, що зливалася з мутними водами озера.

– Так, це знову я, – відповів утомленим голосом коник.

– Невже знову господаря хочеш повернути?

– Так, рибко, хочу, але боюся, що вже цього разу відмовиш мені.

– Шкода мені тебе, конику, рідним мені ти став за цей час, спробую допомогти тобі, та не знаю, чи вийде так, як ти хочеш, бо сили мої маліють, не довго лишилося мені на цьому світі бути.

– Чому так швидко постаріла ти? Чув я, що до ста літ живуть золоті рибки, – мало не плакав від жалю коник.

– Мала я жити до ста, але не літ, а бажань. Та надто часто ти прибігав до мене, конику, не знаючи чого хочеш. І от сьогодні виконую я твоє і своє соте бажання. Тож іди додому, конику, іди й прощавай. Сказала це рибка й опустилась на дно.

Пішов, гірко плачучи, коник додому. Ступив він на подвір’я вже готовий прийняти перший болісний удар, та, на диво, ніхто не зустрів його. Коник увійшов у стайню, там було холодно й темно, а замість батога свистів вітер. Так, тремтячи від холоду й страху, коник переночував першу ніч, а зранку прийшли незнайомі люди й запрягли його у віз. Не тяжкий зовсім той віз був, бо не дрова на ньому лежали й не мішки із зерном, а його хворий господар, якого він мусив везти до лікарні. І знову нове життя почалося в коника без тяжкої роботи, але й без смачної їжі. Щодня він слухав лише свист вітру  й зойки хворого господаря. Однієї ночі стало ж зовсім тихо, так тихо, як бувало тільки тоді, коли не було господаря. Коник устав, підійшов до хати, засунув голову у вікно й під самим вікном побачив господаря, що лежав на ліжку, такий блідий у місячному сяйві, присипаний трохи снігом з прочиненого вікна. Коник нахилився, довго дивився на нього й видихав на його тіло  теплу пару зі своїх ніздрів аж врешті, сніг розтанув і господар розплющив очі. Тоді обхопив господар шию коника й заплакав, схлипуючи.

– Дорогий мій конику, дякую, що зігрів, не дав замерзнути, думав я, що зовсім самотній, та забув, що в мене є ти. Мій єдиний вірний друже, дякую, що врятував мене. Прости, що бив так безжально тебе, що примушував до тяжкої праці, просто хотів покарати тебе за те, що постійно тікав ти в поле, думав, дикий ти ще, хотів приручити. Але тепер все у нас буде по-іншому. Будемо ми в злагоді жити й у мирі, будемо один одному допомагати.

Заплакав і собі коник, гірко йому стало, що загинула через нього золота рибка, гірко, що так пізно він усе зрозумів.

Казка про коника та золоту рибку

Добре Серце

Казка про коника та золоту рибку

Казка про звіра в лісі

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->