Котомушельки

Рибки повільно плавали серед водоростей великого акваріуму, що стояв навпроти Юркового ліжка. Хлопчик хворів вже кілька днів. Він тихо лежав і дивився на рибок. Акваріум нагадував йому море, де вони з батьками були минулого літа. Поряд з акваріумом лежала велика, красива мушля, яку хлопчик знайшов, коли пірнав. Юрко узяв її і притулив до вуха, щоб «послухати море».

Він слухав море,  спостерігав, як повільно піднімаються кульки кисню від водоростей на поверхню води у акваріумі,  і ось вже очі Юрка почали самі заплющуватися і він не міг цьому опиратися. Здавалося, що його повільно затягує кудись у невідому глибину, все нижче і нижче.

Нарешті, він м’яко опустився на дно. Тут майже не було світла, не було кольорів, не було ані риб, ані медуз, ані якихось інших морських мешканців. Тільки довгі темно-зелені водорості повільно хиталися у прозорій невідчутній воді. Листя водоростей було дуже знайоме, воно нагадувало квітку-ліану, що росла у горщику на підвіконні Юрка. Мама називала її якось дивно – стен..сцин…да…сциндапсус.

Навколо панувала гнітюча тиша, тільки іноді від листів водоростей угору підіймалися великі сріблясті кульки. Юрко спіймав одну таку кульку і обережно у долоньках підніс її ближче до очей. Несподівано кулька луснула  і Юркові стало легше дихати. – Так це кисневі кульки, як у акваріумі!, – здогадався хлопець.

Але ж і дивна була ця місцина! Юрко ніяк не міг зрозуміти, як він тут взагалі може дихати і ходити. Він кілька разів спробував підстрибнути, відштовхнутися від дна, щоб виплисти на поверхню, як він робив на морі, але це йому не вдалося. Тоді він вирішив просто йти вперед.

Він пройшов кілька важких кроків, як йому почулося, наче хтось схлипує. Юрко зупинився і прислухався. Схлипування лунало з-за великого куща  тутешнього сциндапсуса. Юрко підійшов до нього, обережно відсунув великий лист і побачив дивне створіння, що висіло у воді, наче поплавець. З мушлі-котушки стирчала велика голова, яка мала котячі вуса, великі  очі і  дивні вуха. Вуха нагадували крила кажанів, з перетинками, що вихлялися, як риб’ячі плавці. Вони були дуже рухливі –  підіймалися, опускалися, крутилися у різні боки, мов локатори.

Юрко був дуже здивований. Він знав, що у мушлях живуть молюски, а ще раки-самітники, але ніколи не бачив і не чув про ось таких тваринок!  Істота тихенько плакала. Хлопчик спробував наблизитися до неї, але тваринка сіпнулася, розвернула свою мушлю і спробувала втекти. Але мушля була зламана і тому вона пересувалася дуже повільно.

– Почекай, я тебе не скривджу! – намагався прокричати Юрко, але  його голос геть не звучав, виходило якесь булькотіння.

І тут Юрчик згадав, що у нього в кишені є дуже схожа мушля, він дістав її.

– Ось, візьми, може підійде замість твоєї! – Але створіння опустило вушка і злякано спробувало заховатися в уламки своєї мушлі. Тільки великі перелякані очі трохи виглядали з поламаного отвору і пильно дивилися за Юрком. Тоді хлопець просто поклав свою мушлю на видне місце і пішов далі.

Важко сказати, скільки він пройшов, але добряче втомився і сів відпочити під товстим, як дерево, стовбуром водорості. Раптом хтось легенько торкнувся його плеча. Юрко озирнувся і побачив ту саму істотку, яку зустрів раніше, але вона вже не сумувала і в неї була нова, Юркова мушля. Істотка пропливла вперед і назад, зробила кілька переворотів у воді, майстерно занурюючись у мушлю і тоді мушля починала крутитися як колесо. Юрко засміявся. І істотка, виринувши із мушлі, теж тоненько засміялася, кумедно примружуючи свої великі очиська.

Вона, вже не боячись, підпливла ближче і дозволила Юркові доторкнутися до неї. Хлопчик погладив її по голові, почухав за вушком, як кошеня, а вона щось задоволено промуркотіла і він назвав її – Котомушелька.

Раптом, наче, щось згадавши, Котомушелька стривожилася і почала щось дуже швидко говорити, але Юрко не розумів її. Тоді вона попливла уперед і почала кликати Юрка за собою. Спочатку вони йшли, але Котомушелька, вочевидь, дуже поспішала. Вона розганяла свій новий човник-мушлю і ось уже Юрчик майже біг за нею.

Нарешті вони дісталися до якоїсь гущавини. Водоростей тут було дуже багато, як у справжньому лісі. Щоб пройти, доводилося продиратися крізь них, мов у джунглях.

І ось перед Юрчиком відкрилася велика галявина, майже без водоростей, але її дно було всіяне великим шаром поламаних мушель. Котомушелька припливла на середину галявини і щось тоненько пропищала. І тут з усіх боків, наче нізвідки, почали збиратися точнісінько такі ж істоти – великі і маленькі, вони були  схожі між собою і дуже налякані. Вони обережно торкалися Юрка, зазирали йому у очі і злякано відпливали, як тільки він починав рухатися.

Зненацька почувся якийсь шум, і всі істотки миттю поховалися у мушлі і зібралися докупи. На галявину насувалося щось страшне. Це радше відчувалося, бо темрява густішала і видно було дуже погано. Але  Юрчик зміг розгледіти  якусь тінь, чи невідому істоту, що  стояла на протилежному боці галявини, і яку так злякалися маленькі істотки. Потвора, здавалося не помічала Юрчика, вона почала тягнути свої лапи до маленьких котомушельок.

 – Ах ти ж!…, – скрикнув Юрчик. Потвора миттю повернула у бік хлопця і  почала насуватися.

Юрчик почав копирсатися у своїх кишеньках, намагаючись знайти щось, чим можна було захищатися. В його кишеньках завжди було чимало речей – камінці, кульки, маленькі іграшки чи їх уламки, мама завжди його за це сварила. Але, зараз, коли б так міг статися у нагоді хоч маленький  камінчик, його кишені були порожні.

Тим часом потвора наближалася ближче. І тут Юрчик схопив кисневу кульку, що пропливала повз нього і, від злості і безсилля, жбурнув її у потвору. Кулька луснула і потвора почала чхати, фиркати, терти свій ніс.

 – Ах, так тобі кисень не подобається! – зрозумів Юрчик і пригадав, що є такі істоти, які живуть на самому дні і не дихають киснем.

Це зрозуміли і котомушельки. Вони почали метушитися, збирати кульки і підганяти їх до Юрчика, а Юрчик дуже влучно жбурляв їх у ворога, як любив жбурляти камінчики у море. Потвора потроху почала відходити назад, але Юрчик і ціле військо безстрашних котомушельок переслідувало її.

Котомушельки швидко оберталися навколо потвори жбурляючи  у неї кисневі кульки. І ось до Юрчика підкотили велику кисневу кулю, яку зробили з малих. Обережно узявши її, щоб не луснула,  Юрчик підійшов майже впритул до потвори і розбив кулю о голову чудовиська. Чудовисько заклякло і вже більше не ворушилося. Воно повільно відпливало у темряву, і невдовзі зовсім зникло.

Миттєво стало набагато світліше, мушлі Юркових нових друзів почали яскраво світитися різними кольорами. Тільки зараз Юрко зміг зауважити, що великі очі у них були блакитні, а перетинки вушок – рожеві. Мушельки оберталися навколо Юрчика, торкалися його, щось радісно верещали, сміялися, кумедно примружуючи очі і складаючи свої перетинчасті вушка.

Юрко теж був радий, але раптом йому стало зле, адже майже весь кисень вони витратили на боротьбу із потворою, і Юрко почав задихатися. Яскраві мушлі закрутилися перед його очима, дзвінкі голоси почали віддалятися і йому здалося, що водорості обплутують його ноги, руки і все тіло.

Котомушельки все зрозуміли. Вони  підпливли  до Юрчика, одностайно запрацювали своїми перетинчастими вухами-плавцями і повільно почали підіймати Юрчика нагору.

Мама Юрчика всю ніч просиділа біля його ліжечка. Юрчик погано спав, весь час здригався, важко дихав, щось кричав уві сні. Тільки над ранок мама трохи задрімала і прокинулася від того, що уся кімната була залита ранковим сонцем. На ліжечку сидів абсолютно здоровий Юрчик і усміхався.

Хлопчик підійшов до акваріуму, погодував рибок, подивився на кульки кисню, що підіймалися на поверхню води, згадав свій дивний сон і звично потягнувся за мушлею, щоб трохи послухати море. Але її там не було.