Таємниця імені
Собака приплентався на край високого урвища над морем. Взагалі він став собакою не так й давно. Пес ще добре пам’ятав себе юнаком — сильним і статним. Юнак цей був принцом свого Королівства, любив бали, полювання та лицарські турніри, доки підступи, змови й чаклунство самозваних претендентів на престол не перетворили його на того, ким принц став тепер.
Коли брудний і голодний пес знаходив затишне містечко, він мріяв про Кільце Справедливості. Це був найголовніший та найлегендарніший артефакт Королівства. Той, хто знайде його, одразу ж поновлював справедливість щодо себе й інших. Тому поводитись з ним потрібно було дуже обережно: ні в якому разі не надівати, якщо ти не впевнений, що справедливість на твоєму боці (але наш принц був впевнений у своєму праві бути людиною). Кільцем принц зміг би заволодіти, якби у нього був Меч. Меч теж був не простим: він давав власнику надзвичайну Силу. Принц дав йому власне ім’я і радився з ним як з другом з важливих питань. Але, де він тепер — його Меч? В чиїх руках? «Де ж це бачено, щоб собака взяв до лап меч? А де бачено, щоб пес надів на кіготь кільце?» — думав пес і вив на місяць.
Принц ніяк не міг згадати власне ім’я, а пес не мав клички. Істота понуро підійшла до краю, заплющила очі та зібралась стрибнути униз. Проте щось його втримало. У хворій пам’яті раптом спалахнула давня картинка: він у королівському звіринці бачить, як такий же собака як от він зараз, гавкає на лева у клітці, а той не зважає. «Так ось воно що: мене звали Лев. Я точно згадав», — прогарчав пес і повернув назад від краю урвища. Той, хто має таке горде ім’я, не може закінчити ось так. Пес побіг у сторону замку, ніби прийняв якесь рішення. Насправді Лев ще не знав, що буде робити, але точно знав, що щось-таки робити буде. А чи усі люди знають своє справжнє ім’я?
