Добре Серце

Серед лісу, на долині
У малесенькій хатині,
На незвіданій землі
Жив юнак в однім селі.

Змалку був він сиротою.
Мав три гроші за душою,
Тож пішов юнак по світу
В дивних пошуках просвіту.

Йшов чи мало, чи багато
В вечорі дійшов до хати.
Стукнув в двері рази три,
Враз з’явилися вітри.

Всі чотири прилетіли,
Хлопця в хату запросили:
— Ну розповідай, юначе,
Де, що чув, кого де бачив?

Жити далі як міркуєш?
Йти куди тепер плануєш?
І сказав юнак сміливо:
— Якщо вам це так важливо,

Йду, куди веде дорога.
Не планую я нічого.
Перших вас оце зустрів, —
Юнак вітру відповів.

— Бачу, ти душею добрий.
Ще й завзятий, і хоробрий.
Що ж, послухай нашу раду.
Ми дамо тобі пораду.

Маєш ти піти на схід,
Там у скелях є прохід.
Він веде у світ чарівний.
Стрінеш там ти друзів дивних.

Чарівних наук навчися.
Тільки треба стерегтися!
Є в тім світі чарівному
Феї і маленькі гноми.

Ельфи, велетні, жар-птиці…
Ти ж бо, стережись цариці.
Має дівка лиху вдачу.
Загада тобі задачу

Мушлі три дістати з моря.
Стережись, бо буде горе!
В мушлях тих її три брати,
Їх не треба випускати.

Бо біди вони накоять,
Їх ніхто не заспокоїть.
Час вже розповідь скінчити,
Треба трохи відпочити.

Зранку стали на причілку.
Східний вітер дав сопілку:
— Ця сопілочка — чарівна,
Нас прикличе безсумнівно.

Тож з вітрами попрощався,
Йти на схід юнак зібрався.
Цілий день хлопчина йшов,
Тож надвечір аж знайшов

Той прохід у світ чудес,
І стежинку до небес.
Аж на зустріч чоловічки,
Щось збирали біля річки.

— Хто такий? І звідки взявся? —
З них найстарший обізвався.
Хлопець зразу відповів,
Що мандрує від вітрів.

Як вітри дали пораду
Йти на схід, шукати раду,
Чарівних наук навчатись,
В чужі справи не втручатись.

Чоловічок посміхнувся,
До братів своїх звернувся:
— Допоможем юнакові
Знайти книги загадкові?

Щоб наук навчитись зміг,
Нам у справах допоміг.
Чоловічки закивали,
Хлопця щиро привітали.

— Добре! Що ж, ходім, юначе,
Бачу доброї ти вдачі.
Ельфи й феї їх зустріли.
Хлопця в гості запросили.

— Що ж, спочинь, юначе, трішки,
Завтра візьмеш ці дві книжки,
Підеш в сад – оранжерею
Там тебе чекають феї.

Зранку хлопець встав, зібрався
І навчатися подався.
Всі йому допомагали.
Так роки собі й минали.

Ельфи юнака навчали.
Якось в хлопця запитали:
— Чи готовий ти, юначе,
Відшукати свою вдачу?

Вже всьому ти в нас навчився.
Час навчання твій скінчився.
Та дамо тобі пораду,
Ти піди до Цареграду.

Там на службу ти наймися,
Може, ще чого навчися.
Та дивись же бережися!
Від цариці стережися!

Хлопець низько поклонився:
— З вами, друзі, я зріднився.
Щиро вдячний за науку,
Та настав вже час розлуки.

Тож із друзями простився,
Знову в подорож пустився.
Рушив він до Цареграду,
Пошукать собі розраду.

Йшов не довго, під обід
Він дістався до воріт.
І постукавши у браму,
Річ повів з вартівниками:

— Добрий день! Шановні люди,
Чи робота у вас буде?
Попрацюю вам сумлінно, —
Попросив юнак уклінно.

Вартові таке сказали:
— Лиш тебе не вистачало.
Можеш ти піти у хлів,
Як роботу ти хотів.

Хлопцю вслід зареготали,
Але шлях усе ж вказали.
Тож пішов юнак у хлів,
Так як вартовий звелів.

З скотарем почав розмову.
Попросив роботу знову.
Та скотар сказав хлопчині:
— В тім не бачу я причини,

Щоб тебе на службу взяти.
Та піди-но ти до хати,
Де живе старий коваль.
Він навчить кувати сталь.

В учні попросись до нього,
Буде діду допомога.
Тобі стане це в нагоді,
Допоможеш у господі.

Скотарю юнак вклонився,
На ночівлю попросився.
Зранку хлопець збадьорився,
Із господарем простився,

І пішов до коваля.
Дід уздрів його здаля.
Хлопець чемно привітався,
Та про справи запитався.

Попросив його навчати,
Як у кузні працювати.
Дід поглянув на хлопчину:
— Добре, тільки знай, дитино,

В цьому ділі хист потрібний.
Викуй ти троянду срібну.
Я вже майже сил не маю,
Та цариця все ж чекає.

Хлопець швидко взявсь за діло
І робота закипіла.
Тож п’ять днів юнак трудився,
А на шостий похвалився:

— Ось, дідусю, все готово.
— Ця троянда пречудова!
Що ж, швиденько все збирай,
До палацу вирушай.

Ти віддай цариці квітку,
Та й додому рушай швидко.
Хутко парубок зібрався.
До цариці він подався.

Так палат юнак дістався,
З знаттю чемно привітався.
Та коли ввійшла цариця,
Враз засяяла світлиця.

Підійшов юнак, вклонився,
Біля трону зупинився:
-Я приніс, величність, квітку,
Що замовили ви влітку.

— Добре, дай-но я погляну.
Так, ця квітка бездоганна!
Та тебе я вперше бачу.
Звідки ти, скажи, юначе?

— О, моя велична панно,
Працю виконав старанно.
З малку став я сиротою.
Жив, не мав собі покою.

Тож я вирушив по світу,
В дивних пошуках просвіту.
В дідуся на службу став,
І навчатися почав.

— Що ж, гаразд, ходи за мною, —
Повернулася спиною.
— То ж за працю я віддячу,
Але пам’ятай, юначе,

Що мені ти до вподоби.
На, візьми оці оздоби,
Віднеси їх ковалеві.
Хочу лати я, сталеві.

Ще прошу про допомогу-
Треба вирушить в дорогу,
Мушлі три з води дістати.
Тільки треба поспішати!

Ти, напевно, допоможеш,
І зарадить лиху зможеш.
Так шкода хлопчині стало,
Як цариця сумувала.

Тож як повернувсь до діда,
Враз усе йому повідав.
Розказав дід про братів,
Розповів про тих катів:

— Ті брати, то Голод й Спрага.
Ти чекай від них зневаги.
А молодший, то Жадоба,
Ним керує тільки злоба.

Якщо пустиш їх на волю,
То чекай лихої долі.
Їх сестриця Віра зветься,
Врятувать братів все рветься.

Ледь здолали люди їх.
Їх у світ впускати гріх!
— Що робить, скажи, дідусю!
На царицю як дивлюся,

Серце враз мені стискає,
І печаль не відпускає!
— Дам тобі таку пораду,
Як питаєш в мене ради.

Щоби хлопців повернути,
Їх нам треба обернути —
Голод то, мабуть, в Достаток.
Спрагу — в Пристрасть слід вертати.

А Жадобу — в Щедрість треба,
В тім найбільша є потреба.
Але як це все зробити,
Щоби лиха не зчинити?

— Добре, все я зрозумів.
Я прикличу всіх вітрів,
І спитаю в них поради.
Чи підкажуть мені раду?

Тож присівши на причілку,
Наш юнак дістав сопілку.
Заревіло, засвистіло
Враз вітри всі прилетіли.

— Добрий день, вітри шановні.
Прошу, будьте не відмовні.
Маю в вас спитати раду,
Чи дасте мені пораду?

Ви мандруєте усюди.
Може десь, щось кажуть люди?
Як нам лихо відвернути?
І як хлопців обернути?

— Гей, хлопчино, ти забувся? —
Вітер західний звернувся.
— Ми ж тебе застерігали,
Буде горя всім чимало.

— Друзі! Все я пам’ятаю!
Але все ж ще раз спитаю,
Допоможете чи ні
Ви у справі цій мені?

Східний вітер так сказав:
— Ось що в світі я пізнав,
Там, під небом, десь у горах
Чув я про струмок прозорий.

В нім вода тече чарівна.
Та дістатися все рівно,
Якщо й зможеш ти туди,
Лиш прикличеш ти біди.

— Чув і я ту таємницю,
Про цілющую водицю.
Та невідомо що там,
Навіть чотирьом вітрам!

— Щоб дістатися до гір,
Люд не був там до сих пір!
Вітер вимовив південний:
— Це, юначе, нездійсненно!

— Добре, вдячний за пораду.
Далі сам знайду я раду.
Радий був зустрітись з вами, —
Попрощавсь юнак з вітрами.

І пішов по Цареграду,
Запитать в людей пораду.
Люд хлопчині розповів,
Як дістатись островів,

На яких гора висока,
І струмок тече глибокий.
— Ще, — промовила цариця,
— Слід скувати блискавиці,

Щоб віддати їх взамін,
Мов «Цариця шле уклін.
Просить чарівну водицю
Помінять на блискавиці».

Тож часу спливло чимало,
Врешті блискавки скували.
Обійняв юнак старого,
Торбу взяв, пішов в дорогу.

Йшов чи мало, чи багато,
Холод став його проймати.
Пригадав знання чарівні,
Що навчився в світі дивнім.

Лиш промовив кілька слів,
Вмить зігрітися зумів!
Враз тепло пішло довкола,
І зібралися у коло

Безліч звірів лісових.
— Як сюди дістатись зміг? —
В юнака ведмідь спитався.
Але хлопець не злякався

Відповів ведмедю чемно:
— Познайомитись приємно.
Я іду до гір високих,
Де тече струмок глибокий.

— Добре, лізь мені на спину.
Бачу, добра ти людина.
Я тобі допоможу,
І дорогу покажу.

Хутко парубок забрався,
І ведмідь чимдуж помчався.
Крізь ліси, і крізь діброви
Прямо в землі загадкові.

Зупинивсь в підніжжі гір.
— Ось, на місці, — мовив звір.
— Далі мусиш сам піти
І струмочок віднайти.

— Ти іди, а я спочину, —
Підштовхнув ведмідь хлопчину.
Тож пішов хлопчина вгору,
На незвідані простори.

З сил вже вибився юнак,
Краю все нема ніяк.
Аж на зустріч білий кіт:
— Скільки зим, і скільки літ!

Я тебе вже зачекався!
Хлопець з звіром привітався.
— Чом на мене ти чекаєш?
Може не мене шукаєш?

— Ти , хлопчино, сирота…
Юнак глянув на кота.
— Ти навчавсь в чарівників,
Потім рушив до царів.

В коваля навчатись став,
Срібні блискавки скував.
Я про тебе все дізнався,
Тож на зустріч і помчався.

Я тобі в пригоді стану,
І допоможу старанно.
Тож пішли,часу не гаймо!
Швидко в гору вирушаймо!

В цих краях панує цар.
Він володар усіх хмар.
Та хтось викрав блискавиці
З його царської світлиці.

Цар віддав такий наказ:
«Хто скує мені нараз
Срібні блискавки, хай знає,
Просить все що забажає!»

Від таких чудових слів
Наш юнак аж збадьорів.
За котом хутчіш подався,
Згодом і край гір дістався.

І пішов він до палат:
— Цар! Вітати я вас рад.
Шле уклін моя цариця.
Я приніс вам блискавиці.

— Що ж, вітаю, любий друже.
Вдячний тобі щиро дуже!
Слово я своє тримаю,
То ж скажи чого бажаєш?

— Я прийшов до вас сюди,
Взять цілющої води.
Інших побажань не маю.
— Добре, йди до небокраю.

Набери собі водиці,
Віднеси своїй цариці.
Парубок не гаяв часу,
До струмка пішов одразу.

Хутко пляшечку набрав,
І в зворотній путь помчав.
Білий кіт із ним подався,
До хлопчини прив’язався.

Все підказував йому
І повчав його всьому.
Як спустилися із гір,
Ведмідь кинув на них зір.

— Ну то як? Чи все вдалося?
Тож хлопчині довелося
Розказати всю пригоду,
І як котик став в нагоді.

— Добре, час вже повертатись.
Треба звідси вибиратись.
Повернулись в рідний край,
— Що ж ведмедю, прощавай.

Вік тебе я не забуду.
Лиш поклич, я враз прибуду!
Вдячний я за допомогу,
Та вже час нам йти в дорогу.

Взяв кота, подавсь до моря,
І на березі – просторі
Мушлі стали діставати.
Із них вирвались три брати.

Хлопець дав чарівну воду.
Голод враз відчув свободу.
Тільки воду став ковтати —
Обернувся на Достаток.

Тут і Спрага вхопив воду,
І також відчув свободу.
Лиш навколо озирнувся —
Враз на Пристрасть обернувся.

А Жадоба як уздрів
Зміну двох своїх братів,
Враз допив він всю водицю,
— Ще, хутчіше, дай напиться!

Юнак знітився,злякався,
— Ось біди я й дочекався.
Більш не маю я води.
Вибач, що не догодив.

Юнаку на серці важко.
Раптом кіт: — Візьми цю пляшку!
Пляшечка ця чарівна,
Хоч мала, не має дна.

Тож Жадоба як припав,
Пив, а дна все ж не дістав.
І на Щедрість обернувся,
До хлопчини він звернувся:

— Тобі вдячні, любий друже!
Твоє серце — небайдуже!
І коли у всіх зневіра,
Тільки ти у нас повірив.

Як віддячити тобі?
Допоміг сестрі в журбі.
— Нам вже час до Цареграду,
Віра буде дуже рада.

Лише Віра не здавалась,
Врятувать вас намагалась.
Тож пішли гуртом в палати.
Віра вибігла стрічати.

І в обіймах у своїх
Привітала їх усіх.
Підійшла до юнака:
— Мабуть доля в нас така.

І все ж є на світі чудо!
Я тобі дружина буду!
Все нам браття до снаги,
Не здолали вороги!

Тільки вірить завжди треба!
В тім найбільша є потреба.
Щоби правду відшукати,
Треба добре серце мати!