Як Комета космосом подорожувала

Серед пилу та льоду, десь дуже-дуже далеко, між жовтих, червоних і білих зірок народилась Комета.

Цікавість відразу ж відправила її вперед, у велику подорож по Всесвіту.

Комета мала загнутий хвостик, що тягнувся за нею. Такий довгий-довгий, сяючий.

Вона навіть спершу дивилась не вперед, куди летить, а на свій хвіст.

— Обережно! — попередив Комету Астероїд. Їх тут зібралось дуже багато.

Більших і менших, схожих на кульку, плоских, поломаних…

Комета трішки сповільнила свій рух, подивилась на зустрічних і спитала зацікавлено:

— Ви хто?

— Ми астероїди.

— Вас так багато. І що ви робите?

— Ми танцюємо. Приєднуйся!

І астероїди поспішили й далі водити хоровод. От тільки час від часу хтось з менших або не сильно поворотких налітав на сусіда, але скоро всі астероїди повертались на місця, продовжуючи танок.

Аж ось один з астероїдів від зіткнення похитнувся, закрутився і вилетів з кільця. Він спочатку здивовано спостерігав за своїми друзями-танцюристами, а тоді розвернувся і полетів геть.

Комета спочатку летіла поруч з танцюючими. Вона зробила одне коло, а тоді облетіла астероїди.

Десь в далині сяяла зірка. Велика-велика, яскрава-яскрава. Звідти віяло теплом.

І цікава подорожня попрямувала в той бік.

Аж тут вона помітила блакитну планету. Не жовту, не червону, а блакитну-блакитну.

Цікавість взяла знову верх, і Комета полетіла до велетенської кулі огорнутої чимось прозорим.

Вже підлітаючи ближче, вона помітила на планеті й інші кольори: зелені ліси, жовті піщані пустелі і білі шпилі гір, таких високих, ніби ось-ось і до Комети дістануть.

Та що за диво, чим ближче підлітала Комета, тим тепліше їй ставало. І лід всередині почав танути.

Тому вона спробувала розвернутися. Але це було так важко. Блакитна Планета ніби тягнула гостю до себе.

І тут вона помітила меншу кулю. Темно-сіру.

Місяць побачив старання їхньої гості.

— Не розвертайся відразу сильно. Поволеньки.

Кометі відразу стало легше.

— Ось так! Молодець! Земля просто має свою силу тяжіння. А ти не така велика, щоб їй упиратися.

І поки гостя летіла поруч, розповідав їй про людей, рослини і тварини, що є на Землі.

Аж раптом планети не стало видно. Сірі хмари сховали її. І почалась справжня літня буря внизу, з проливним дощем, громом і блискавками.

Комета теж бачила спалахи і чула рокотання грому.

Якось на мить здалося, що вся Земля задрижала від сильного грому, і Комета злякалась. Та тут ще яскравіше засяяла жовтогаряча Зоря, розвісивши над землею коромисло веселки. Сім кольорів цього диво-мостика стали останнім, що помітила Комета, рухаючись вперед.

Зірка була все ближче.

Та раптом вона сховалась за іншу планету. Лише вогняне кільце лишилося в небі. Це тривало не довго, і вже через кілька хвилин Зірка знову яскраво сяяла.

Хвостата подорожня рухалась в її бік. Але чим ближче підлітала до зорі, чим більша ставала жовта куля, тим спекотніше робилось довкола.

—Ні, не підлечу ближче!— загасила свою цікавість Комета і знову звернула.

Пройшов якийсь час, дуже довгий, чи не дуже, поки цікава Комета пролетіла попри таку велику планету, що, здавалось, облетіти її не вийде.
Вона вже приготувалась впасти…

І тут біля неї пролетіла схожа на неї комета. Тільки трішки менша. З прямим хвостом. У напрямку жовтої Зорі.

— Не лети туди! — закричала перелякана подорожня.

Її бажання допомогти зробило неможливе. Комета різко розвернулась і полетіла до нової знайомої.

Хоча наздогнати її було важко.

Та обидві вони пригальмували.

Довкола однієї з планет кружляли в танку супутники. Мандрывниці вирушили поруч з останнім Супутником. Але, коли вони пролетіли два кола, їхній рух сповільнився. Планета забирала їх силу.

Тому Комета і її нова подруга зібрали всю свою спритність, і полетіли геть.

Назад до Сонця.

— Зоря гаряча! Ти згориш!

Комета з прямим хвостом розвернулась і полетіла в інший бік.

А наша подорожня знову залишилась сама.

Далекі зірки, що здавались лише крихітними мерехкотливими цятками манили.

Але їх було так багато з усіх боків, що Комета розгубилась, куди ж летіти.

Вона вибрала найяскравішу цяточку і полетіла до неї.

Вже довго летіла. Сонце з його планетами-супутниками лишилось позаду. То з одного боку, то з іншого зірки ставали все більшими, але подорожня не змінювала маршруту.

Аж ось вона розгледіла кілька зірок справа і зліва, вгорі, внизу, яскравих і не настільки, але всі разом вони нагадували собаку.

— Ми сузір’я! — проблимали зірочки. — Ми Великий Пес!

І зацікавлена Комета все намагалась знайти інші сузір’я, почути їхні назви, побачити ще дещо цікаве.

Хтозна, скільки наша подорожня пролетіла.

Вона бачила і жовті, і білі, і червоні зірки.

Аж раптом не дуже далеко від Комети, там, де щойно світилась крихітна біла зірочка, щось засвітилось, запалало і різко згасло. На місці зірки залишилась лише чорна діра. І вона намагалась дістати аж до Комети, спробувала її засмоктати, але не вийшло.

Хвостата мандрівниця спокійно летіла собі далі.

Попри галактику, що більше нагадувала звивисту доріжку, Чумацький Шлях.

До найяскравішої Зірки — своєї мети.

А коли та була вже поруч, червоне світло Гіганта так сліпило, що Комета зажмурилась, розвернулась, і хотіла було вже летіти геть, але замітила малесеньку планету, що крутилась довкола зірки. І вирішила залишитися з нею, стати її супутником. І розповідати Планеті про свої мандри.