Неминучий рок

Усі персонажі та події являються абсолютно реальними. Зі зрозумілих причин імена персонажів були змінені, а також була порушена хронологія подій. Прочитавши це, ви можете не повірити в реальність того, що відбувалося: “не може цього бути” скажете ви? Може, просто спробуйте поглянути на світ іншими очима.

Народження Дуремара

Над лісами Швейцарії стрімголов летів Джокер Міллер. Він дуже поспішав, адже дія чарівного зілля мала закінчитися на заході сонця, а він ще так хотів насолодитися цим прекрасним почуттям вільного польоту. Він летів не як людина, осідлавши чарівного Пегаса, або талановитий винахідник на своєму дирижаблі, але й не летів він як птах, розмахуючи своїми крилами. Уявіть собі бога, який летить, розмахуючи руками.Смішно. Він летів сам по собі, без будь-якої допомоги, хіба що зілля трохи йому в цьому допомогло. Його руки були випрямлені вздовж тіла, плащ-накидка розвивався на вітрі, а дзвіночки на химерному капелюсі видавали нестихаючий, але ледве чутний дзвін. Під його ногами виднілися чудові зелені ліси, блакитні ріки, до яких він іноді опускався, що б помацати водну гладь. Безсумнівно, все це було чудово: політ і краса внизу, але було щось ще, і, мабуть, це не могло зрівнятися з усіма тими емоціями, що накопичилися під час польоту.

Вже зовсім почало темніти, і Джокер змушений був зупинити свій політ і приземлитися в лісі. У сутінках ліс просто зачаровував: він ніби на мить заснув і одразу ж прокинувся. Останні сонячні промені пробивалися крізь крони дерев лісу, а Джокер вже стрімко йшов по його м’якій землі. Пройшовши трохи, він увійшов в маленьке селище. Селище це було тимчасовим: тимчасові будиночки, що зібралися біля багать, натовпи співаючих і випиваючих магічних створінь з усього світу прибули сюди, щоб взяти участь у двадцять третьому щорічному святі під назвою Дурус. Але, напевно, мало хто з них знав, що засновником цього дійства була саме та людина, яка так сюди поспішала.

Ним був Джокер Міллер, кілька століть тому вигнаний Зевсом з Олімпу напівбог, який повинен був очолити одну з його армій, але так і не виправдав надій великого бога. Напівбоги, відправлені жити на Землю, позбавлялися будь-яких розваг, і завжди знаходилися під палким поглядом Вищої Ради Богів. З часом, вигнанці організовувалися в клани, і час від часу отримували вказівки від старійшин. Але, було також і одне виключення. Кожен напівбог, який очолював клан, мав право раз на рік прилітати на Олімп і що небудь просити для своїх побратимів. Вища Рада вирішувала, відповідати на прохання чи ні. Звичайно ж, кожен вигнанець мріяв повернутися назад на Олімп, але їм завжди відмовляли в цьому проханні, і тому, напівбоги завжди прагнули покращити якість свого перебування на Землі. У випадку Джокера все виглядало саме так: кілька століть поспіль рік у рік він прилітав на Олімп в один і той же день, просив одне й те саме – повернення до Вищого світу, і завжди отримував одну і ту ж відповідь – НІ! З часом прагнення повернутися назад змінилося смиренням і відчаєм. Ніяких шансів на повернення, це те, що змусило мислити його по-іншому. Він вирішив: якщо немає можливості повернутися на Олімп, значить потрібно створювати олімпійські умови проживання на Землі. І він почав просити, спочатку одне, потім інше. Відповідь Ради не завжди була ствердною, але у Джокера завжди залишався ще рік на те, щоб зі своїми друзями придумати «план щодо поліпшення» і необхідну до цього аргументацію. Останньою його перемогою двадцяти трьох річної давності і було свято Дурус. Він, та його друзі знали, що на більше їм і не варто розраховувати, тому, це і був його останній візит на зворотній бік місяця, але, лише до сьогоднішнього дня.

Джокер увійшов в один з будиночків на невеличкій галявині і голосно привітав  друзів, що знаходилися вньому.
– Гой -! Крикнув він.
У відповідь він почув таке ж привітання, і, по голосам відразу визначив їх число. П’ять напівбогів сиділи за круглим столом і про  щось дуже голосно сперечалися.
– Що за рух, друзі? -Поцікавився Джокер.
– Ми обговорюємо причину нашого сьогоднішнього прибуття на цю галявину, – негайно відповів Вінтеріус Зім.
– Ну, і до якого висновку ви дійшли?
– Ні до якого! Ксеній каже, що ми тут для того, щоб гарненько гульнути. Брати Балконії стверджують, що ми повертаємося на Олімп. Руфусу взагалі плювати.
– А як на рахунок тебе, друже?
– А я взагалі заплутався, і хочу, щоб ти сам все нам пояснив.
– Добре, не буду вас томити довгими очікуваннями.Всі ви прекрасно знаєте, що кожен рік нам надається можливість побувати на Горі Богів і просити для себе якесь благо. І ви прекрасно пам’ятаєте, що сьогодні один з таких днів. Всі ви також знаєте про те, що я вже багато років там не був і нічого не просив. Але все змінилося сьогодні вночі. Я дуже довго думав про те, яку місію ми несемо на цій землі, і знаєте що? Я не знайшов відповіді.
Всі ці роки, живучи тут, я так і не зрозумів, яку користь ми несемо людям, і самим собі в тому числі.
– Ми насолоджуємося життям,-вимовив Ксенія Гарт.
– Саме так, – продовжував Джокер .- Ми раз у раз насолоджуємося життям, якщо це взагалі можна назвати життям. З ранку до ночі ми п’ємо вино і пиво, гуляємо, займаємось сексом із земними жінками …
– А це і є саме прекрасне, – перебив Вінтеріус.
– Ми просто морально розкладаємося!
– І що ж? – Поцікавився Балкон Боров.
– Хіба ви забули нашого великого вчителя, який був готовий життя віддати за нас і за ті знання, котрі він в нас вклав?

Мабуть, ці слова справили дуже велике враження, на тих, що сиділи  в кімнаті. Кожен з них пам’ятав того, про кого зараз говорив Джокер. Ним був колись один з найбільших Верховних богів, великий майстер і неперевершений веселун Сальвадор Далі. Саме за його ініціативою і були покликані на Олімп шестеро відважних воїнів, яким він сам дав імена, і взяв на себе відповідальність за їхнє виховання. Він щодня проводив з ними і навчав їх чогось нового. Але в один з цих днів він просто зник, і більше ніколи не повернувся. Його шукала вся Рада Богів і його учні, але всі спроби були марні. Він просто зник, ніби його ніколи й не існувало.
Мабуть це і вплинуло на його учнів, але не так, як він би хотів. Вони стали страшними нехлюями і гуляками – вічно питущими і забійкуватими напівбогами. Всі на Олімпі знали про них, і, щоб якось виділити цю шістку серед інших напівбогів, почали називати їх на честь свого вчителя Даліанцями. Згодом їх було вигнано з Олімпу, і відправлено у нижчий світ – на Землю. Їм довелося освоїтися і почати жити, як звичайним людям, і це подобалося їм найменше. Рік за роком Джокер літав на Раду, щоб добитися повернення на Гору Богів, і все безрезультатно. Він, мабуть, був єдиним, хто виявляв таку наполегливість. Внаслідок щорічного вживання левітаційного зілля навіть райдужка його правого ока забарвилася в червоний колір.

І одного разу він здався. Йому більше не хотілося на Олімп. Він розумів свою безпорадність, і нездатність повернути все як було, як в ті світлі часи під керівництвом їхнього вчителя. Прохання до Ради перетворилися на гру, з якої Даліанци завжди виходили переможцями. Так і з’явився Дурус.
І ось зараз, через 23 роки з останнього візиту на Гору Богів, Джокер стояв у самому серці свого творіння, і тримав в руках капсулу з левітаційні рідиною.
– Ось, – промовив він, показуючи іншим капсулу.
– Це воно … зілля, – ледве виразно промовив Балкон Лівер.
– Саме воно, – підтвердив Міллер.
– Навіщо це? – Дивуючись, запитав Зім.
– Я хочу продовжити шлях нашого вчителя, і передати свої знання наступним поколінням, нашим майбутнім дітям.
– Це звичайно добре, Джокер, але хіба ти забув, що вигнанці не можуть мати дітей? – Висловився Зім.
– Саме тому я вас тут і зібрав, – сказав Джокер, кладучи капсулу на стіл, – ми створимо того, кому зможемо передати свої знання.
– І як, по-твоєму, ми зможемо це зробити? – З усмішкою, і підозрійливим тоном промовив Боров.

По будиночку відразу прокотилася хвиля гучного реготу. Навіть Джокер, який до цього зберігав нестерпну серйозність, засміявся разом з ними. Коли сміх затих, він продовжив.

– Так от, – промовив він, все ще стримуючи сміх, – за допомогою цього зілля ми можемо створити людину.
– Але навіщо це нам потрібно?-Запитав Боров
– Де ти був весь цей час,- почув він не менш дурне питання услід?.

У кімнаті стало дуже шумно.Вперемішку з лайками всі щось вигукували, намагаючись пояснити досить недалекому Борову, що ж все-таки тільки що сталося. Коли до нього, нарешті, дійшло, Джокер знову продовжив.

– Отже, друзі, за допомогою цього зілля ми створимо ще одного даліанця, і я хочу, щоб кожен з вас  брав у цьому участь. Ви повинні поділитися з ним своїм талантом, тією індивідуальною особливістю, яка притаманна кожному з вас.
-Добре, я згоден, – встаючи зі свого стільця, вимовив Зим, – але у мене виникло одне маленьке питання: ти хочеш, щоб основою цього нового створіння було це зілля – він вказав на капсулу, що лежала на столі?.
-Так, ти правий.
– А чи не означає це, що ми, і зокрема ти, більше ніколи не потрапимо на Олімп?
-Ти знову правий, Вінтеріус, але іншого способу немає.
-Тоді, я думаю, нам потрібно ще раз гарненько все обговорити.
-Добре, уважно вас вислухаю.

Реакція Зима була зрозумілою.Каждому ватажкові племені, раз на рік, Верховні Боги давали капсулу із зіллям. Той, у свою чергу, чекав після цього ще рік, випивав зілля, летів на Олімп, що-небудь просив, отримував нову капсулу, і повертався назад. Використати капсулу Джокера, означало, назавжди закрити собі шлях на Гору Богів.

-Джокер, ти прийняв рішення, яке повністю міняє наше майбутнє, – нарешті висловився Руфус Фейрі, зо досі тихо сидів у кутку – ти хочеш створити даліанця, замість того, щоб знову спробувати потрапити на Олімп …
-Я вже двісті років намагаюся туди потрапити!-не витримав Джокер,- Щороку я літаю на цю довбану гору і все безрезультатно! Скільки століть ще ти хочеш прочекати в надії на це гіпотетичне повернення? Минулий раз я був там близько двадцяти років тому, і з тих пір нічого не змінилося. Якщо тобі не подобається моє рішення, то можеш взяти на себе всі обов’язки лідера в цій групі, і поморочити їм голову ще двісті років.

Всі затихли і переглянулися між собою.Відповідь була очевидною. Джокер всі ці довгі роки був їх незмінним наставником, і ті рішення, які він приймав, завжди були виправдані. І, мабуть, усі розуміли, що і цього разу він був безперечно правий. Тішити себе ілюзіями про довгоочікуване повернення було марно.

– Це не легко, друзі,-трохи втихомирившись, промовив Джокер, – але потрібно дивитися правді в очі. Ми ніколи не повернемося на Олімп, а з цим треба щось робити, – з цими словами він узяв зі столу капсулу .- Я змушений запитати вас в останній раз: ви допоможете мені створити цього даліанця?