Іграшка

Мене звати Оленка, мені 5 років і з допомогою батьків, я хочу написати свою історію, що відбулася зі мною недавно.

В одному невеличкому місті, жила невеличка сім’я, яка складалась з тата — Тараса, мами — Тетяни, і їх маленької доньки — мене, також з ними жив сірий котик, якого так і назвали Сірко, але був він не повністю сірий, а мав біленькі як шкарпетки лапки і краватку на шиї, котик дуже полюбляє молочко, особливо умивати свої довгі-предовгі вуса, як і у мого тата. Мама в мене також була гарна, мала довге світле волосся, як сонце і зелені очі. Одного разу, я з батьками ходила гуляти парком і побачила там гарну ляльку, з жовтим платтячком і біленькою хустинкою в одного хлопчика, який грався з нею. Я підійшла до нього і запитала:

— Привіт, а де ти взяв таку ляльку? Я теж хочу собі таку іграшку.

— Я її сам зробив, — відповів хлопчик.

— Мама, мама! Я хочу таку ляльку як в цього хлопчика. На що, вона мені відповіла:

— Підеш до бабусі Ніни і вона тобі допоможе зробити таку ляльку.

— Але ми сьогодні не йдемо до бабусі Ніни. А коли мі підемо до неї ?

— Скоро, завтра вранці ти вже будеш у бабусі Ніни, — відповів тато.

Весь день і ніч я думала про цю іграшку, мені дуже хотілося таку ляльку. Навіть у вісні мені приснилась гарна лялька з якою я гралася. Наступного дня, мене повели в садочок, там за нами дивилася бабуся Ніна ми всі її так називаємо, я поцілувала батьків і вони пішли на роботу.

— Ось і Оленка прийшла, — вона мала щирі очі і невелику сивину, яку прикривала білою хустинкою з червоними маками.

— Доброго ранку бабуся Ніна. Я вчора гуляла в парку і у хлопчика побачила дуже гарну ляльку, я запитала в нього де він її взяв, і хлопчик сказав, що сам зробив, я запитала у мами, що хочу також таку ляльку, а вона сказала що бабуся Ніна мені допоможе.

— Значить сьогодні будемо робити з тобою свою власну ляльку ? Ти точно хочеш зробити таку іграшку.  

— Звичайно так, так, так, — я почала плескати в долоні.

— Тоді чекай мене, зараз я піду за нитками і ми почнемо робити свою власну ляльку. Бабуся Ніна поклала свою в’язанку, вона завжди чимось займалась наша майстриня, і пішла за приладдям. Тим часом до мене підійшла моя найкраща подруга, Анна, вона також мала довге волосся, як у моєї мами і каштанові очі — каштанові це такі коричневі, як у мого татуся.

— Привіт Оленка, а що це тут робиш, пішли зі мною гратися, я тобі таку історію розкажу.

— Привіт, вибач, але я сьогодні не хочу гратися, тому що зараз буду робити свою власну ляльку.

— Та навіщо тобі це, у мене є дуже багато ляльок, я з тобою своєю поділюсь.

— Ні, я хочу зробити свою ляльку. Ти не ображайся, можеш зі мною робити, якщо хочеш.

— Хм… тоді я піду і сама пограюсь. Тим часом, прийшла бабуся і принесла з собою різнокольорові нитки з тканиною. Ми разом почали з нею робити ляльку, я вважала, що це буде легше, а це виявилося і не так то просто. Ось годинник уже співав і це означало, що пора йти на вулицю, гуляти. Ми поклали з бабусею наші недороблені ляльки, всі повдягалися, поставали по двоє, я як завжди з Анною, вона запитала чи зробила я ляльку, на що я відповіла, що ще ні і це не так то й легко, і ми пішли на вулицю. Сонце світило своїми промінчиками і зігріло нас, було дуже тепло, навіть спекотно, але дув прохолодний вітерець, тому ми довго не гралися, щоб не захворіти, і пішли всі разом назад. Я швидко зняла з себе куртку і шапку, поклала все акуратно в шафу і швидко побігла до столу, де лежала моя лялька, але її там не було. Бабуся Ніна також не знала куди поділася моя лялька і почала запитувати у всіх дітей, може це хтось з них взяв, ніхто не знав куди поділася лялька.

— Не засмучуйся Оленка, ми з тобою зробимо ще одну ляльку, ниток і тканини вистачає, вона знову пішла в свою кімнату, де зберігалося все, що тільки можна і в мій ріст тканини, і великі клубки ниток, і дуже багато голок. Щоб не нудьгувати, я пішла до інших запитатися, може хто знає де моя лялька, не могла ж вона так просто взяти і втекти.

— Привіт Яків, як в тебе справи, ти не бачив мою іграшку ?

— Привіт Оленка, ні я не бачив, але чув що щось Юрка говорив про якусь ляльку перед тим як ми пішли на вулицю, ти в нього запитайся.

— Дякую, Яків.   

Юрко сильно оглядався на всі боки і грав зі своїми машинками, він їх мав цілу колекцію, недавно в нього було день народження, тому я не думаю, що йому була потрібна моя лялька, але хто його знає, він був дуже спритний.

— Привіт Юрко, як справи? Я ляльку загубила, ти не бачив випадково її десь ?

— Він тільки привітався і мовчав, продовжуючи бавитись своїми машинами. Але після довгого мовчання, він таки відповів, що бачив цю іграшку в самому низу скриньки, яка стояла біля віконця. Таких скриньок з іграшками ми мали чотири по всій гральній кімнаті.

— А ти не бачив хто це зробив ?

— Це я зробив, — сказав Юрко.

— Дякую, що сказав де лежить іграшка ?

— Вибач мене, — він перестав бавитись машинками і продовжив. — Я просто хотів заховати твою іграшку, тому, що мої батьки також ховають мої іграшки.

— А навіщо вони їх ховають ?

— Я завжди гуляю ввечері, а вони потім приходять і кажуть, що вже потрібно лягати спати і забирають мої іграшки, тому, що я не лягаю спати.

— Тоді скажи їм, що ляжеш, тільки нехай тобі віддадуть всі іграшки і будеш як і я спати вночі з іграшками. Недовго думаючи Юрко відповів:

— Дякую Оленка, я сьогодні так і скажу батькам, — він підійшов і обійняв її.

Я відразу пішла до скриньки і як говорив Юрко, на самому низу знайшла свою ляльку і побігла до бабусі Ніни, щоб про це розповісти.

— Бабуся Ніна, бабуся Ніна! Я знайшла ляльку.

— Її хтось у тебе поцупив?

— Так, але нічого страшного, я пішла до всіх і від Якова дізналася, що Юрко говорив про ляльку, я пішла до нього запитатися і дізналася, що це зробив він, але лише тому, що його батьки також у нього забирають іграшки.

— Тоді добре, я так спочатку і догадувалася, що це міг зробити Юрко він то спокійний, але дуже спритний, коли я запитувала, він нічого не сказав, тому я і не стала допитувати. Добре, тоді давай продовжимо. За короткий період часу ми зробили ручки і прикріпили їх до всього тіла. Після, знову заспівав великий і старовинний годинник, який дістався бабусі Ніни від її дідуся, час обідати. Ми всі разом сіли за довгий стіл і почали їсти. Сьогодні давали щавлевий суп, а на друге — млинці з полуничним варенням і молоком — моя улюблена страва. Як завжди після смачного обіду, ми пішли всі спати, я зиркнула чи на місці лежала лялька, так, на цей раз все було на місці. Сон пройшов дуже швидко, мені навіть нічого не снилося. Я прокинулася останньою, це напевно тому, що дуже довго засинала і побігла до свого столика, і там знову не було моєї ляльки, я запитала у бабусі Ніни, та відповіла, що останній раз коли дивилася на стіл там всі ляльки були на місці. Я знову відправилася до всіх, тут я вирішила довго не ходити, а відразу направитися до Юрка, він то напевно мені допоможе.

— Юрко, ти не бачив моєї ляльки? Вона знову кудись зникла.

— Так я її бачив, тільки ти, т-с-с-с-с, нічого не кажи, що це я тобі розповів. Це зробив Яків, він з нею носився.

— Добре, я нікому не розкажу. “Навіщо було потрібно це Якові, він ніколи нічого не робив, а тут взяв мою ляльку” — подумала я і пішла до нього.

— Привіт Яків, ти ніде не бачив моєї іграшки?

— Ні, а щось трапилося?

— Так, хтось забрав мою іграшку і не признається, але хто це зробив я знаю.

— І хто?

— Ти Якову, ти. Скажи де моя лялька і навіщо ти її забрав?

— Вона… я її порвав.

— Якове, навіщо ти це зробив?

— Вибач, будь ласка, просто вона була така гарна, що я хотів побачити, яка вона усередині, тому і порвав. Вона лежить в скрині біля годинника.

— Нічого Якове, — вона обняла його. — Тобі було цікава, яка вона всередині?

— Так, я хотів побачити з чого вона складається, і думав, що там щось є, я можу допомогти все полагодити.

— Якщо хочеш, ми можемо зробити разом, так буде швидше, ти руки, а я все інше.

— Підемо, — сказав Яків. Я знову взяла зі скрині, що біля годинника ляльку, але то вже була не лялька, а лишень тканина і нитки.

— Баб Ніно, давай продовжимо робити, тепер мені буде допомагати Яків.

— А що це таке трапилося з твоєю лялькою ?

— Та нічого бабуся, Яків хотів дізнатися що там всередині, тому і порвав її, а щоб не бути винним заховав, але тепер все добре, ми двоє будемо робити мені ляльку. Так пройшов час, ми зговорилися з Яковом, він зазвичай дуже мовчазний, я дізналася, що його тато, часто приходить дивний і починає кричати на нього за те, що він розбирає іграшки, тому з того часу він їх ховає, щоб на нього ніхто не сварився.

— Тоді Якове, скажи своєму татові, щоби він разом з тобою розбирав іграшки, а коли він приходить дивний, тоді просто будь з мамою, а як часто він приходить дивним?

— Часто приходить дивним і починає кричати на маму і мене.

— Знай, що ми завжди тобі допоможемо, — сказала йому я і взялась за його плече.

Яків швидко зробив руки і йому сподобалося, тому він вирішив собі зробити також ляльку. Але на жаль, не встиг, я вже закінчувала її наряджати червоним платтячком з чорними крапками і білою хустинкою, як і у бабусі Ніни. Годинник пробив сімнадцяту годинну і це вже значило, що зараз ми будемо вечеряти, і всіх помалу будуть забирати додому. Я поїла швидше всіх, з’їла всю гречану кашу з котлетою і випила весь чай з печивом, яке для нас завжди випікала бабуся і побігла доробляти ляльку, швиденько прикріпила платтячко і хустинку, здається все, я була дуже задоволена, моя лялька виглядала як і у сні.

— Молодець Оленка, ти зробила свою ляльку, — щиро посміхнулась бабуся Ніна. Я залишила ляльку-мотанку під її наглядом, і пішла до своєї подруги.

— Привіт, що в тебе сьогодні нового? — Вона мовчала і бавилася зі своїми принцесами, в неї їх було більше ніж в усіх нас. — Чому ти мовчиш? — Вона навіть не дивилася на мене, але відповіла:

— Тому що, ти зі мною сьогодні не бавилася.

— Я вже зробила ляльку і тепер ми можемо бавитись, скільки завгодно.

— Але я хотіла сьогодні.

— Коли б я тоді зробила ляльку, якщо б з тобою бавилась?

— Потім зробила би свою ляльку.

— Але потім я йду додому, а навчити мене ніхто не зможе. Якби мені не заважали б хлопці, я зробила б все швидше, але і вони мене навчили тому, що ніколи не потрібно здаватися.

— Чесно? Це все…, це все я їх підмовила, щоб в тебе ляльку забрали, думала, якщо вони її заховають, то ти будеш зі мною гратися, вибач мене.

— Не хвилюйся, я рада, що ти зізналася, ти мене також вибач, що не бавилася з тобою.

— Ти не винна, це все я, це все я зробила, — вона почала плакати і сильно обіймати мене. Після цього, ми з нею ніколи більше не ображалися один на одного і жили в дружбі. А наступного дня зробили ляльку і для неї… але це зовсім інша історія.

Дякую татові Тарасу і мамі Тетяні за те, що допомогли мені написати казку. Я вас всіх люблю.

Кінець.