Вiчнiсть i 10 хвилин
Якщо ти є — то ти маєш світитися.
Одного весняного ранку біля берега моря у високій-високій траві народився Світлячок. Відкрив свої оченята та привітався із сонечком, із морем, і з легеньким вітерцем. Він знав, що він Світлячок, але ще не розумів, чому він Світлячок.
Одного разу маленький комаха запитав у старого та трошки глухуватого світляка:
— Діііду, а, дііду, а чом ми — світлячки?
— Бо світимося, он поглянь, бачиш оте бурштинове намисто з вогників? Ото твоя родина, світляки, такі ж, як і ти.
— А чом я не можу світитися?
— Бо малий дуже, що тут казати. Не спіши попередь батька в пекло.
— А я правда навчуся світитися? — Світлячок забрався на високу травинку и мрійливо поглянув угору своїми темно-карими очами, туди, де показував дід. За обрієм інші світлячки вже здавались зорями, а зорі — небесними світлячками.
— Та де ти дінешся! — старого світляка вже трошки втомили питання, але не кожен день до нього молодь приходить та не усі таке питають. «Яка допитлива малеча», — подумав дід.
— А чому ми світитися можемо? — маленький Світлячок все діставав старого питаннями.
— Тому що не можемо не світитися. Ну все. Ходи спати. Зранку вийде Сонце, а ти подивися на нього уважно, як воно світить, та нікого не обділяє, усім однаково дарує свої промені. Отак і ти будеш світитися. Головне, — це знайти у собі те, що викличе у тобі те сяйво, цим сяйвом і променітиме твоя душа. Завжди.
Світлячок засинав із цією думкою, про сяйво душі, і йому наснилося море, повне сонячних променів, а ще у сні маленький комашиний розум подумав, що Сонце — то, мабуть, найбільший та найяскравіший у світі Світлячок.
Минали дні та ночі, всі брати і сестри Світлячка вже почали випромінювати сяйво, уночі вони були як зорі посеред ясного неба, зорі, що літають, кружляють та застигають у найнеймовірніші сузір’я. А наш маленький друг усе дивився на себе та не розумів: чому ж він ще не навчився світитись. Кожного дня Світлячок мало помалу пізнавав цей світ, літав разом із іншими деінде. Літати йому подобалося, та сородичі казали спішити додому до заходу Сонця, бо коли починає смеркатися на беззахисних світляків може чекати небезпека.
Так, одного разу не послухався Світлячок родичів, та загрався, задивився на захід Світлосонечка та його барвисті промені, і незчувся, як почалась ніч. Не знаючи, де його дім, побрів він куди бачили його темні очі.
Довго плутав Світлячок серед стежинок лісових, і раптом забрів у якусь печеру, а невдовзі зрозумів: то була мишача нора.
— Ти хто тут такий є? — промовив високий, противний голос i з темряви виринула мишина постать.
— Я, я , я — С-с-світлячок. — сказав малий, затинаючись.
— О, тебе-то мені і треба. Сонце сіло, а я не бачу, де зернятка загубила, поки несла до сховища, ану підсвіти мені, малечо!
— Але я, я не вмію світитися. Ще не вмію. — дуже обережно сказав маленький комаха.
— То навчися. Будеш зі мною жити, допомагати мені на хазяйстві.
— Але ж я не вмію цього, не вмію! — майже плачучи промовив Світлячок і почав задкувати до виходу.
— Нічо-оого, навчися! Їсти захочеш — навчися!
Миша схопила малого та штовхнула углиб нори.
Світлячку стало страшно, що йому доведеться вік жити у сирій норі з Сiрою Мишею, та він не побачить більше моря та сонечка, а головне — своїх братів, сестер та старого дідуся.
Пройшов день, а Світлячок так і не засвітився. Ввечері Сіра Миша дала йому половину пшоничного зернятка та промовила:
— Якщо завтра не станеш світитися, побачиш в мене, де краби пустують. Не стану я своє дорогоцінне зерно пеерводити на такого дурня.
Світлячку стало страшно. Але й одразу промайнула у нього думка, як обдурити Мишу та втекти з нори.
Іншого дня, коли Сіра Миша поралася по своїм справам, — складала зернятко до зернятка, — Світлячок сказав, що є у нього ідея, як йому навчитися світитися. Можливо, коли б він посидів під променями Сонця якийсь час, воно б зарядило його крихітне тіло на сяйво. І вночі дбайлива хазяйка могла б при його світінні і надалі вести облік власних зерняток.
— Хее-хе-хе-ех. А ти мене не обманюєш, малий?
— Аж ніяк! Що ти, тьотю, от подивишся, як я світитимусь!
— Ну добре, але я тебе накрию пластиковою пляшкою, аби не чкурнув далеко.
Вибору у Світлячка не було, тому на тому і домовились.
Миша відгризла пластикову пляшечку разом із кришечкою та вкопала у землю разом із Світлячком усередині. Кришка намертво була прикручена до пляшки, а повітря поступало через декілька крихітних отворів у пластиковому куполі.
Світлячок і не думав, що його ідея зі втечею так обернеться. Він сидів під гарячим травневим сонцем і усе міркував, як йому вибратися з цієї власноруч збудованої пастки. Може вдасться зробити підкоп? А може швидко влетіти у стіну, щоб пляшка перевернулася?
Раптом низько-низько пролетіла ластівка, та побачила цю чудернацьку пластмасову в’язницю.
— Хей, малий, ти чому тут сидиш? — Ластівка підлетіла ближче та присіла на краєчок пляшки.
— Рятуй, рятуй мене, Ластівочко! Зла Миша посадила мене сюди, щоб я навчився світитися!
— А чому ти повинен світитися?
— Бо я Світлячок. Але я не навчився світитися. Ще не навчився. А Миша хоче, щоб я їй світив ночами, коли вона крадене зерно рахуватиме.
— То не діло, не мала вона права нікого поневолювати! Ще й такого малого, як ти. А ти маєш світитися лише з власного бажання. Ану, тримайся, літати вмієш?
— Ще й як!
Після цих слів Ластівка вчепилася у пляшку та вирвала пластиковий купол з коренем. Світлячок злетів так високо як міг, та полетів світ за очі, далеко від мишачої нори, викрикуючи Ластівці слова подяки.
Чи довго, чи ні летів Світлячок, не розуміючи у якій стороні його дім та родичі, (а чи шукають, а чи шукатимуть вони його?),але йому знову стало сумно і страшно. Починало смеркатися.
Так, вирвавшись з нори тітки Миші, наш крихітний комаха прилетів на подвір’я якогось будинку та побачив рудого хлопчика, що грався у садку з саморобним сачком. Він розмахував ним неначе мечем, підскакуючи, як на коні.
Світлячок дуже втомився від такого довгого перельоту та присів на краєчок старої дерев’яної діжки.
— Володька, а ти колись бачив світлячків? — Запитав свого сина батько.
— Нєєєє.
Ось іди-но сюди. Дивись, оце світлячок. — І показав на нашого маленького друга.
— А чому він не світиться?
— Бо зараз ще не час, а може він ще надто малий, аби світитися.
— Я хочу, щоб він засвітився. Я хочу-хочу-хочу!
На подвір’я вийшла молода жінка та покликала чоловіка.
— Миколо, підійди до мене, будь ласка, мені треба твоя поміч.
— Добре, зараз.
Батько провів рукою по рудій маківці сина та сказав:
— Грайся тут, дивись на Світлячка, може й засвітиться, а за 15 хвилин вечеря, не забудь помити руки.
— Так, тату.
Хлопак не довго думаючи, зловив Світлячка сачком і посадив у залізну банку з-під кави, що ще колись виконувала роль попільнички.
— Ой-йой, випусти мене, випусти! — Кавовий та тютюновий аромат були надто сильними і світлячку стало так противно всередині, бо ані світла, ані повітря у тій жорстянці.
Принісши додому свою здобич, конопатий хлопчик витрусив Світлячка у скляну банку та зав’язав зверху якоюсь ганчіркою «Не задихнешся!». А потім вимкнув світло у кімнаті та почав скиглити та розтрясати банкою, наче солонкою «Ну, світися, ну чого ж ти не світися, світися, світися я тобі кажу!».
Світлячок не розумів, що хлопчисько вимагає від нього. Адже він не знав, як то воно — світитися. Учепився собі лапками за край ганчiрки у банці та тихенько заплакав, бо таким безпомічним він себе ще ніколи не відчував.
Через якийсь час хлопчика покликали вечеряти, та він залишив свого полоненого на підвіконні, схопив свій сачок-меч та гучно гримнув дверима дитячої кімнати.
— А хтооу ти у нас такииииуй? — великий чорно-білий Кіт плигнув на підвіконня та понюхав банку зі Світлячком.
— Я , я — Світлячок — втомлений голос Світлячка тремтів, та він трохи опанував себе, бо побачив у коті свого можливого рятівника.
— Котику, котику, рятуй мене. Я втрапив у пастку до злого хлопчика!
— Знаю, знаю, цього хлопчика. Колись уін і у мене камінням жбурляу. Той ще мяучитель. Але колись і коубасою пригощав, уін ще не уизначиуся, яким бути. Малий ще. Шкода його. Батьки розлучилися, а матір не схотіла забирати його з собою та уіддала сина колишньому чоловікові.
— Але ж чому, чому він такий?
— Тому що йому мало уваги приділяли. Та приділяють. А тобуі я допоможу. Я сам бачиу, як Уолодька жукіу та метеликіу до себе в кімнату приносиу. Бозна, що з тобою зробить. Ті ж у нас літаєш? Ану, заплющ очі!
— Літаю, так, літаю звісно! — Світлячок закрив очі та заховався за край ганчірки а кіт, дивлячись у сторону, як і усі коти, що скидають різні речі з поверхонь, зі всього маху скинув скляну банку на бетонну доріжку. Банка розбилась вщент. А Світлячок кричав Коту слова подяки, щосили вимахуючи крилами геть звідти. Але куди він летів, він і гадки не мав.
Сонце зайшло повністю. З останнім світлом травневих сутінків Світлячку неначе примарився солоний вітерець з моря, адже він так сумував за ним, неначе вже рік його не бачив. Та раптом, маленьких комаха і правда почув як морські хвилі шумлять. І зрадів, що долетів до берега моря. Настала ніч, не чорна, а срібна: сповнена місячного світла. Світлячок приліг просто на пісок, загорнувшись неначе у ковдру у вербовий листочок, та вперше за 3 дні заснув безтурботно і міцно, як маля.
Зранку Світлячок побачив інших світляків, що пролітали повз його, вони турбувались і питали, де він був ці три дні, а Світлячок розказував про злу мишу і хлопчика, про кота і ластівку, що рятували його, а всі уважно слухали. Світлячок вирішив, раз він не може світитися, то має жити окремо, та запевнив родичів, що не треба про нього турбуватись, тому що він вже дорослий, адже йому виповнивнився аж місяць!
Більше Світлячок не відлітав від берега моря далеко, а якось гуляючи, знайшов старезний равликовий панцир і подумав, що то буде затишне житло та сховище для такого маленького та беззахисного комахи, як він.
Минали дні, червень вже відцвів акацією та липою, а Світлячок так і жив у своїй хатинці зі старого равликового панцира і вже навіть не мріяв навчитися світитися.
Якось під вечір на берег моря прийшли двоє — хлопець і дівчина. Вона була така гарна: її свiтла сукня торкалася піску, а довге волосся, скуйовджене вітром, текло по оголеним плечам неначе кавовий водоспад. Хлопець йшов поряд, тяжко ступаючи, але не відривав очей від своєї супутниці. Він теж був статний та аж занадто молодий, а у руках тримав пілотський кашкет. Ці двоє про щось балакали, але були невеселі.
— То що, це станеться завтра о-котрій-там?
— Зранку. Я завжди ставлю зранку найтяжчі справи, ти ж знаєш мене.
— Ну то добре, нехай так. Мені ж треба піти з тобою?
— Треба? Не знаю, а ти хочеш? Це буде тяжко. Я навіть не можу тебе просити про це. Бо, може, не хочу щоб ти бачив мене ані до, ані після цього, — голос темнокосої дівчини почав трошки термтіти.
— Але я хочу тебе підтримати, можливо зі мною тобі не буде так страшно!
Світлячок підлетів ще ближче і побачив, що у дівчини очі кольору суму.
«Про що вони говорили?» Комаха хотів дізнатися, що то за важка справа чекала на таку гарну дівчину.
— Я й досі не розумію, на що підписуюсь. Але я вирішила, вже вирішила. Ми вирішили. Адже вирішили…Так?
Світлячок не розумів, що ж трапилось у цих хлопця та дівчини, та йому стало гірко і боляче, від того, що ці молоді люди були такі сумні. Він підлетів іще ближче, та присів на край дерев’яної огорожі.
Пара людей стояли, дивлячись на стурбоване море. Вона занурила голі ноги у пісок, а він якийсь час тримав у руках її сандалі, а потім жбурнув взуття десь у траву та припав до ніг дівчини:
— А може не треба цього робити? Ми здолаємо усе, усе розрулимо, бо я ж так кохаю тебе та кохатиму вічність!, — сльозинка скотилася по його тиждень неголеній щоці.
Дівчина опустила обличчя до коханого і промовила ледь чутно:
— Вічність і ще 10 хвилин? — тінь блідої посмішки проскочила повз її лице.
— Вічність і ще 10 хвилин, але не більше! — з упевненістю солдата відповів хлопець та спромігся посміхнутись, — Бо на більше ми не домовлялись!
— Але ти ж знаєш, це так важко. Це буде так важно. А як же моє навчання, я шість років віддала науці, лишився рік, а я ж найкраща на курсі! А ти, як ти думаєш приділяти увагу сім’ї? Ти ж мотаєшся у рейси, бачу тебе раз на тиждень, а того й рідше.
Світлячок підлетів та присів на плече дівчини, щоб ще краще чути її слова та роздивитися обличчя.
Хлопець глянув у лице коханої і почав пошепки заспокоювати її. Слова, що він казав, відлунювали у спалахах далекої блискавки, у шумі морського вітру та шелесті темних хвиль. Так сумно та одночасно радiсно стало маленькому комасi, що раптом вiн побачив, побачив, як умить засвітилися очі молодого пілота, як з’явилися у них бурштинові вогники “Отак-так, його очі світяться, неначе два закоханих світляка, а чи хіба свiтяться людськi очi?” А потім Світлячок глянув на себе та збагнув: то він, він світився, бо відчув те палаюче кохання, турботу та дотик вічності у розмові цих молодих людей.
— Що це в тебе на плечі таке?
Дівчина повернула голову та посміхнулася крізь сльози:
— Ухти! Це світлячок! Світлячок, я їх ще ніколи-ніколи в житті не бачила! Думала, вони й не живуть у наших широтах. Який крихітній і так променіє, неначе лампочка.
Вона обережно зняла комаху з плеча, посадила на відкриту долоню та з милуванням промовила до хлопця:
— Це гарний знак, я думаю, це і є знак. Японці вважали світляків добрим знаком. А я пам’ятаю, пам’ятаю хокку якогось Рьокку чи Рьоне, здається, там було якось так:
Де ж світлячки?
Від людської гонитви
Сховались на Місяці!
Місяць і правда зійшов та залив море та лиця закоханих срібним блиском.
Дівчина підняла долоню високо-високо і сказала:
— І чому вони світяться? Так чарівно-пречарівно! Давай так, якщо зараз же полетить, то моє бажання збудеться.
— Ну, дурненька, це ж не божа корівка! — Хлопець підставив свою долоню під її, ту що тримала Світлячка.
— То й що. Це моє бажання і Світлячок на мене сів, тому я і вигадую правила.
А радісний Світлячок здійнявся, і полетів додому, до родичів, аби розказати братам, сестрам та старенькому дідусеві, як він навчився світитись.
— От бачиш! Моє бажання збудеться. Наше — збудеться. Ходімо додому, я так зголодніла.
— Ходімо, звичайно! — Хлопець обійняв дівчину та притиснув із усією силою до себе.
— У нас усе буде добре. Буде, бо не може не бути.
Тіло Світлячка горіло неначе крихітне Сонце. Він нарешті зрозумів, що то за сяйво запалює душі, що розпалює жагу до життя і щастя, — то любов. Отак і серця людські: горять ті, що сповнені любові. І море їм по коліно, коли є любов. Любов — то паливо для душ, а очі закоханих так яскраво світяться, тому що не можуть не світитись. Не можуть не.
P. S. Якщо ви дочитали до кінця — ви стали на 10 хвилин старшими.
