Фет‐Фрумос із золотим волоссям
Було це тоді, коли про таке ніхто й гадки не мав. Тоді одну ногу блохи підковували дев’яносто дев’ятьма оковами заліза, а п’ятка її лишалася голою, блоха стрибала до небес і їй зовсім не було важко…
Жив собі колись самітник-пустельник. Сусідами його були тільки лісові звірі. І був він такий добрий, що навіть найхижіші з них корилися йому. Пішов якось він до річки, що протікала недалеко від його хатини. Бачить — на хвилях пливе маленька, забита і з усіх боків просмолена труна, а в ній плаче дитина… Пустельник зайшов у воду й довгою жердиною витягнув труну на берег.
Що ж він побачив, відкривши її? Там лежав двомісячний хлопчик. Як тільки пустельник узяв його на руки, він перестав плакати.
Пустельник радий би залишити хлопчика в себе й виростити його, але згадав, що йому нічим годувати немовля, і гірко заплакав…
І раптом сталося диво: в кутку його хатини виросла виноградна лоза, та така велика — аж до самої стелі!
Старий глянув і побачив грона винограду: деякі з них були стиглими, інші дозрівали, а решта — ще зовсім зелені. Він узяв кілька стиглих виноградин і підніс їх до ротика дитини. Немовлятко з’їло.
Так Пустельник і вигодував дитину.
Коли хлопчик трохи підріс, названий батько навчив його читати, збирати коріння на харчі та полювати.
Якось він покликав хлопчика до себе й каже:
— Сину мій, я відчуваю, що з кожним днем сили покидають мене. Старий уже став, днів через три, може, й помру… Коли я засну вічним сном і тіло моє стане холодним, сюди прийде лев. Не лякайся його, синку. Він вириє могилу, а ти поховаєш мене. Скарбу в мене, крім однієї вуздечки, немає… Коли ти залишишся сам, полізь на горище, візьми ту вуздечку й махни нею — до тебе прибіжить кінь, він навчить тебе, як жити далі…
Все сталося так, як говорив пустельник. Третього дня він востаннє попрощавсь з названим сином, ліг і заснув вічним сном. Одразу ж з’явився старий-престарий лев і почав рити яму. В ній хлопчик і поховав небіжчика. Гірко він плакав біля могили три дні й три ночі. Третього дня голод нагадав йому про себе. Підвівся він і з болем у серці пішов до виноградної лози, та вона всохла вже. Пригадав тоді, бідолаха, батькові слова, поліз на горище, знайшов там вуздечку й махнув нею… І ось перед ним з’явився крилатий кінь.
— Що накажеш, володарю?Розповів йому хлопчик про своє горе.
— Тепер я зовсім самотній… Батька мого, який піклувався про мене, вже нема… Будь зі мною, коню, ми підемо далеко-далеко звідси і збудує мо собі нову хатину, бо тут, біля могили, мені весь час хочеться плакати…
Кінь відповів:
— Ні, володарю, ми підемо жити до таких людей, як ти.
— Хіба ще є такі люди, як я і мій батько? — здивувався хлопчик.— Чому ж вони не йдуть до нас?
— Не йдуть,— відповів кінь,— бо вони навіть не знають про нас. Ми підемо до них…
— То ходімо! — радо вигукнув хлопчик.
Коли кінь сказав, що хлопчикові треба одягнутися, бо всі люди одягаються, хлопчик знову здивувався. Тоді кінь звелів йому засунути руку в своє ліве вухо. Хлопчик так і зробив, витяг звідти одяг, але не знав, що з ним робити. Та кінь усьому навчив. Хлопчик, уже вдягнений, сів на коня й вирушив у дорогу.
Коли вони в’їхали до міста, хлопчик побачив там багато людей. Міський шум трохи налякав його.
Через кілька днів, уже звикнувши до міста й до людей, хлопчцк поїхав далі. Незабаром вони прибули в країну фей. Там жило три феї, і він, за порадою коня, найнявся до них слугою.
— В одній кімнаті, де живуть феї, є ванна,— сказав йому якось кінь.— У тій ванні певного дня замість води тече золото. Хто викупається в ньому, в того волосся стане золотим, а сам він буде красенем.
Кінь сказав також, що в одній з віталень феї тримають три пакунки з одягом і той одяг вони дуже оберігають. Хлопчик усе запам’ятав, адже він завжди слухав порад свого коня.
Через кілька днів сестри поїхали в гості до інших фей і звеліли слузі, щоб він, коли почує шум у ванні, негайно тричі вдарив палицею по даху. Це був знак, щоб вони поверталися (у ванні тоді мала текти золота вода).
Коли хлопчик почув, що у ванні шумить, він одразу ж покликав коня.Кінь порадив йому скупатися в золотій воді. Так він і зробив. Потім вийшов з ванни, захопив пакунки з одягом, сів на коня й полетів швидше вітру. Але як тільки він виїхав за ворота, дім, сад і все обійстя так затремтіли й захиталися, що феї почули й чимдуж помчали додому. Вони побачили, що слуга зник, а разом з ним — і одяг. Феї кинулися навздогін. Коли вони були вже поруч, кінь перестрибнув через кордон їхнього царства й зупинився. Феї теж зупинилися і з досади, що не впіймали слуги, гукнули:
— Як же ти обдурив нас! Покажи нам хоч своє волосся! — Хлопчик розпустив по спині своє волосся, і феї захоплено сказали: — Такого гарного волосся ми ще ніколи не бачили! Фет-Фрумос! Гаразд, але поверни нам пакунки з одягом!
Та хлопчик не повернув пакунків, залишив їх собі як плату за службу.
Хлопчик заховав своє золоте волосся під ковпак з волового пузиря, приїхав у місто й найнявся на роботу до царського садівника. Хлопчик мав копати землю, носити воду, поливати квіти. Садівник навчив його, як доглядати за деревами, прополювати грядки від бур’янів.
У царя того було три дочки. Але цар за клопотами забув повидавати їх заміж. Одного разу найстарша дочка сказала сестрам, щоб кожна з них подала до царського столу по кавуну, вибравши його на свій смак. Коли цар сів обідати, дочки поставили перед ним три кавуни.
Цар здивувався й покликав своїх радників — хай вони розгадають поведінку дочок. Зібралися радники, думали-гадали, а потім розрізали кавуни. Розрізавши, побачили, що один з них уже переспів, другий — якраз упору, а третій тільки починає червоніти. Радники сказали:
— Найсвітліший царю, живи багато років: ці кавуни означають вік твоїх дочок. Вже пора їх видавати заміж.
Тоді цар вирішив знайти їм наречених. Він звелів оголосити про своє рішення по всьому царству. І вже наступного дня почали приходити свати від сусідніх царів.
Старша царівна швидко вибрала собі жениха, і зразу ж справили весілля. Після весілля цар разом зі своїми гостями пішов проводжати молоде подружжя до кордону царства.
Наймолодша царівна залишилася вдома.
Фет-Фрумос, слуга царського садівника, побачивши, що і його господар пішов разом з усіма до кордону, вбрався в одяг «Польові квіти», взятий у фей, розпустив по спині своє чарівне волосся, сів на коня й почав гарцювати по всьому царському саду. А з вікна палацу на нього уважно дивилася царівна.
Згодом і середня царівна вийшла заміж. Весілля гуляли так само довго, як і в старшої. А по весіллі знову проводжали всіх аж до кордону. Цього разу наймолодша царівна знову залишилася сама вдома, вдавши, що захворіла. Слуга садівника теж захотів повеселитись як і всі царські слуги. Та веселитися він міг тільки зі своїм конем. Покликав він його, одягнув «Зоряне небо», розпустив свої золоті кучері й почав гарцювали в саду.
А то якось поїхав цар на полювання і взяв з собою усіх бояр та придворних. Наймолодша царівна знову залишилася вдома.
Фет-Фрумос узяв одяг із сонцем на грудях, місяцем на спині і двома зірками на плечах, сів на коня й почав гарцювати в саду.
Наймолодша царівна ставала сумнішою з дня на день. Вирішив цар і її видати заміж. Та вона й слухати не хотіла ні про яких женихів-царевичів. Тоді цар покликав радників і запитав, як йому бути.
Вони порадили йому побудувати вежу з брамою внизу. Хай через цю браму пройдуть усі царські та боярські сини. А царівна хай кине золоте яблучко в того, хто їй найбільше сподобається.
Так і зробили. По всьому світу оглосили царське рішення. І от через браму вежі пройшли вже всі царевичі та всі боярські сини, але дівчина так ні в кого й не кинула золотого яблучка. Дехто вже думав, що царівна взагалі не хоче виходити заміж, але один старий боярин порадив, щоб через браму пропустили й простих людей.
Тепер через ворота пройшли і садівник, і головний кухар, і стражники, і слуги, і кучери, і наймити. Та все даремно: дівчина нікого не вибрала. Стали питати, чи всі вже пройшли. Відповіли, що не пройшов тільки слуга садівника.
— Хай і він пройде! — звелів цар.
Покликали слугу садівника і примусили пройти через ворота. Він пройшов, і дівчина кинула в нього яблучко. Слуга скрикнув і побіг, тримаючись руками за голову.
Побачивши там, цар не повірив:
— Не може цього бути! Тут якась помилка!
Не міг же цар отак просто видати дочку за якогось слугу! І цар звелів ще раз пройти всім через браму, а дочці вдруге кинути яблуко. Трапилося все так, як і раніше: слуга втік, тримаючись руками за голову. Засмучений цар утретє звелів усім пройти через браму. Побачивши, що й цього разу дочка вибрала слугу, він змушений був видати її за Фет-Фрумоса.
Весілля це святкували тихо й таємно: цар дуже не любив молоде подружжя. Він тільки дозволив їм жити при дворі. Слуга садівника став водоносом. Усі царські слуги насміхалися з молодого подружжя і засипали їхню хатину сміттям. Одначе всередині хатина була дуже гарна, чепурна, стояли там такі рідкісні речі, що їй могли б позаздрити й царські хороми. Все це чудове багатство подарував молодята» крилатий кінь.
Царевичі, що сваталися до наймолодшої царівни, образилися на неї й вирішили піти війною проти її батька. Дуже засмутився цар, коли довідався про нашр своїх сусідів. Але що поробиш? І він почав готуватися до війни.
Два старші зяті царя зібрали військо і прийшли йому на допомогу. Фет-Фрумос послав дружину просити царя, щоб і йому дозволили йти на війну. Але цар вигнав її:
— Геть з-перед моїх очей! Через тебе ж війна почалася!
Але після багатьох благань цар, нарешті, дозволив Фет-Фрумосові підвозити воду воїнам. Зібрався Фет-Фрумос у похід: одягнувся у лахміття і поїхав на шкапині. Незабаром він зі своєю шкапиною загруз у болоті. Саме тоді, коли він намагався витягнути свою конячину з багнюки, нагодився цар з військом. Посміялися вони з нього та й поїхали далі. Коли ж військо сховалося за обрієм, його шкапина перетворилася на крилатого коня. Сам хлопець замінив своє дрантя на «Польові квіти», сів на коня й помчав на поле битви. Ще здалеку Фет-Фрумос побачив, що ворожі війська набагато численніші й сильніші. Із вершини пагорба він налетів, мов вихор, на них і закрутився між ворогами, рубаючи мечем праворуч і ліворуч. Вороги так злякалися несподіваного нападу Фет-Фрумоса, блиску його одягу й крилатого коня, що втекли з поля бою. Побачив таке диво цар і зрадів. Вертаючись із перемогою додому, царське військо побачило, що водовоз і досі не може витягти шкапину з болота. Цар тепер був у доброму настрої і звелів:
— Ану, допоможіть бідакові та його шкапині!
Не встигли цар та його військо відпочити після битви, як прилетіла звістка, що вороги знову йдуть, тільки вже з більшими силами. Не було чого робити, довелося виступати назустріч ворогові. Наймолодший зять і цього разу просився йти разом з усіма. Його висміяли, але врешті-решт дозволили. Посміялися з нього Ще раз тоді, коли, проїжджаючи мимо, знову побачили його з шкапиною в болоті. А він, як тільки військо з царем сховалося за горою, перетворився в Фет-Фрумоса і на своєму крилатому коні, в одязі «Зоряне небо» примчався на поле битви.
Засурмили труби, загриміли барабани, війська ринули одні проти одних. А Фет-Фрумос, побачивши, що вороги сильніші й численніші, кинувся на них з пагорба й примусив їх тікати.
Цар у дуже доброму настрої повертався разом з військом назад і, проїжджаючи мимо водовоза, який все ще смакувався витягти шкапину з болота, звелів допомогти йому.
Але цар до глибини душі був засмучений, коли довідався, що вороги втретє, ще з більшими силами підійшли до кордонів його царства. Було їх більше, ніж листя на деревах, більше, ніж трави в полі. Цар почав гірко плакати і плакав доти, доки в його старечих очах не висохли всі сльози. Але робити нічого, мусив збиратися та йти в похід…
Водовоз також запріг свою шкапину. І після того, як царське військо проїхало мимо болота, де він знову вовтузився зі своєю шкапиною, перетворився в Фет-Фрумоса, скинув лахміття, взяв одяг із сонцем на грудях, місяцем на спині і зірками на плечах. Він розпустив свої золоті кучері, сів на крилатого коня й за одну мить злетів на пагорб, щоб подивитися на битву.
Вороги обступили царське військо з трьох боків. Надвечір, побачивши, що вороги перемагають, Фет-Фрумос блискавкою кинувся на них, почав рубати на всі боки. Вороги від несподіванки розгубилися і, не знаючи, що робити, розсипалися по полю. Вони тікали, мов курчата від шуліки, куди очі світять, ламаючи собі шиї. Але Фет-Фрумос не давав перепочинку їм, усе гнав і гнав з мечем у руїнах.
Цар, помітивши, що Фет-Фрумос поранений у руку, дав йому свою хустину перев’язати рану…
По дорозі додому цар та його військо знову зустріли водовоза зі шкапиною в болоті і знову допомогли йому.
Прибули вони додому щасливо. Та незабаром цар захворів і геть осліп. До палацу запросили найславетніших лікарів, ворожбитів та знахарів, але ніхто з них не міг допомогти.
Одного разу, прокинувшись уранці, цар розповів сон. Приснилося йому, ніби якийсь дід сказав, що він стане зрячим. Для цього треба напитися молока рудої дикої кози й помити ним очі…
Цареві зяті — чоловіки старших царівен — одразу ж і вирушили по козяче молоко. Коли разом з ними захотів поїхати і чоловік третьої, наймолодшої царівни, вони рішуче відмовили йому.
Тоді Фет-Фрумос покликав свого коня й поїхав по болотах, де жили руді кози. Він ловив їх і доїв. На зворотному шляху Фет-Фрумос переодягнувся в звичайного чабана, дістав десь глечик овечого молока і вийшов назустріч старшим зятям царя. Ті запитали:
— Що у тебе в глечику?
— Молоко,— відповів чабан, удавши, ніби не знає цих людей. — Я несу його цареві, йому снилось, що він стане зрячим, як тільки помиє ним очі.
Почувши це, старші зяті спробували купити в чабана молоко, але чабан ні за які гроші не хотів продавати його. Коли вони хочуть мати молоко від рудої кози, то він може дати їм, але тільки тоді, коли вони погодяться називатися його рабами й дозволять, щоб він поставив на їхніх спинах своє тавро. Чабан додав, що піде звідси й ніколи з ними тут не зустрінеться.
Обидва зяті, порадившись, вирішили, що їм, царевичам і чоловікам царівен, від цього нічого не станеться. І вони дозволили чабанові поставити на своїх спинах тавро; потім забрали овече молоко й повернулися додому. По дорозі вони казали:
— Коли він хоч словом обмовиться про це, то ми скажемо; що він божевільний! І повірять нам, а не йому.
Отже, повернулися вони до царя й віддали молоко. Цар промивав ним очі, пив його, але ніщо не допомагало.
Незабаром до царя прийшла його молодша дочка й сказала:
— Тату, промий свої очі оцим молоком. Його приніс мій чоловік…Цар відповів:
— Як може зарадити той злидень, коли навіть мої старші зяті, що стільки допомагали мені в війнах, нічого не могли зробити? Хіба я не заборонив вам підходити до мене? Як ти посміла порушити мій наказ?
— Можеш карати мене, тату, тільки благаю тебе, промий очі молоком, яке дістав твій покірний слуга…
Наймолодша дочка так просила, що цар нарешті погодився. Взяв у неї молоко, промив ним очі один раз, другий, а на третій день став бачити.
Видужавши, цар влаштував бенкет і запросив на нього усіх бояр та радників. З такої нагоди мусив дозволити прийти й Фет-Фрумосові. Коли веселощі були в розпалі, Фет-Фрумос підвівся і, вибачившись, сказав:
— Найсвітліший царю! Хіба дозволено рабам сидіти разом із своїми володарями за одним столом?
— Ні, не дозволено! — відповів цар.
— Якщо це так, то звели двом своїм гостям, один сидить праворуч, а другий ліворуч від твоєї світлості, вийти з-за столу. Вони — мої раби. Якщо не віриш, подивися: на їхніх спинах моє тавро.
Почувши це, царські зяті знітилися. Але діватися нікуди: вони підвелись і понуро стали біля столу.
Перед закінченням бенкету Фет-Фрумос вийняв хустину, яку дав йому цар на полі бою. І
— Звідки ця хустина в тебе? — здивувався цар.— Адже я дав її божому ангелові, який допоміг мені перемогти ворога!
— Ні, найсвітліший царю, ти дав її мені!
— То це ти допоміг нам?
— Я, найсвітліший царю.
— Не вірю! — сказав цар.— І не повірю, доки не покажешся таким, яким був тоді, на полі бою!
Фет-Фрумос вийшов з-за столу, пішов у свою хатину, переодягнувся, розпустив по спині золоте волосся. Всі захоплено підвелися, коли він зайшов у царські хороми. Фет-Фрумос так сяяв, що легше було дивитися на сонце, аніж на нього.
Тепер цар похвалив свою наймолодшу доньку за те, що вибрала собі такого гарного чоловіка. Старий цар зрікся престолу, передав його Фет-Фрумосові, який і став правити царством.
Сівши на престол, Фет-Фрумос звільнив од рабства чоловіків старших царевих дочок і влаштував пишний бенкет. І я там був, носив до печі дрова на кілку, воду — ситом, а жарти — відром. За це я мав:
Мав чотири торби. І наперсток чорби, а батіг тому по плечах, хто базікає весь вечір.
