Тортелло або спогади про Рафаеля
Ліна, мати Мирослава, зайшла до хати. Тобто, вона зайшла у їхню орендовану квартиру, але за звичкою вони називали її хатою, як раніше називали свій Дім.
— Мамо, ти заледеніла?
— Я сьогодні Леді Ліна.
— І можливо ти схожа на снігову бабу або мадам. Краща версія — мадам, бо старшого віку я мамі не дам.
Схоже, що в мами був гарний настрій, тому що замість того, щоб образитись вона почала наспівувати французьку пісеньку:
— Та-дам, та-дам, та-дам…
— Це, добре, бо не в кожної мами є почуття гумору, — подумав Мирослав.
Також син вважав маму самою вродливою та доброю; мами його друзів теж вродливі, працюють на високих посадах, а мама — звичайний волонтер. Але син знає, що її праця дуже потрібна зараз, вона допомагає тим, кому ця допомога потрібна найбільше.
Мама зняла пальто і трохи снігу впало на підлогу.
— Бачиш, сніг разом зі мною зайшов в коридор. А тепер можемо привітатися, — лагідно промовила вона.
Мама розкрила руки, глянула на сина, але трошки здивувалась. На тобі “лиця немає”, чому ти весь запудрений? Чи притрушений…
— Сама ти притрушена, — хотів образитися син та передумав, вона ж така пряма, як лінійка.
Я тобі просто сюрприз готую, тільки не заходь до кухні, — продовжив він.
Але мама вже відчиняла двері.
На мить вона подумала, що вікна не було, тому що по всій кухні, як і на обличчі сина, лежав чи то сніг, чи все було білим — біло: на столі, стільцях і на підлозі, а ще на тому снігу було видно чиїсь сліди.
— Санта натоптав чи ні? — загадав загадку Мирославчик.
— Це ти тут засніжив? — запитала, а не відповіла мама.
— Скоріше намучив.
— Ааа, це мука, — дійшло до мами, а її мозок підраховував, міркував скільки мийних засобів потрібно докупити, що до блиску приміщення відмити.
— Пекарню будемо відкривати? — сказала вона вголос.
— Та ні, хотів тебе здивувати, — розгублено відповів хлопець. — У Богдани “рафаелки” куштував, а тобі тортелло приготував.
— Ти мені тортелло, а я тобі розкажу про мого улюбленого художника Рафаеля.
Хлопчик відчинив духову шафу і запахом бісквіта наповнив кімнату.
— Ой, встиг-встиг, не спалив я свій пиріг, — він обережно дістав форму з пирогом, який був добре пропечений і вкритий гарною золотою скоринкою.
— Зараз твоє мистецтво змажемо медом і притрусимо кокосовою стружкою.
Поки хлопець допрацьовував свою роботу, мати встигла протерти стіл, стільці й підлогу. Тепер можна було розпочинати “чайну церемонію”.
— Ти швидко подорослішати зміг, навіть випік сам пиріг.
— Я думаю, мамо, що “у всіх складних ситуаціях спочатку потрібно сісти й випити по чашці чаю”.
У чашках парує чай, а людські відносини теплішають на очах. Було б добре, щоби всі президенти попили чаю за круглим столом.
