Таємниця Червоної Троянди

(за мотивами казки Антуана Де Сент-Екзюпері «Маленький принц»)

Червоні пелюстки робили її помітною навіть у темряві чи десь на загубленій планеті. Вигин стебла підкреслював її жіночність. Різкий, проте приємний запах робив її унікальною в цьому світі. А може, й не для всіх, унікальною для нього. Колючки на стеблі робили її недоторканною та примхливою. Та ніхто не знає, що за тими колючками криється ніжна, крихка душа. Якби не колючки, її швидко зламали б, затоптали. Колючки – це захист для неї та біль для інших. Цей біль я відчула раптово, коли подружка подарувала мені її на моє день народження. Дивно, адже у цей день тобі весь світ повинен усміхатися, а тут якась квітка ранить твій дитячий мізинчик, який ще не набрався досвіду, щоб вчасно відхилитись. Велика капля крові зупинилась на її пелюстці, від чого у неї залишився знак. Очевидно, коли раниш когось, то і на тобі залишається знак тієї рани. «Що я тобі зробила?» — подумала я і поставила у вазу біля вікна свою нову жительку. Наступного дня я помітила, що моя троянда повернулась до вікна, вона тягнулась так, ніби когось шукала. Когось, хто знаходиться вище другого поверху та й, мабуть, вище дерева, яке вже має чимало років та чи багато кроків у висоту. Ранка на мізинці все ще давала про себе знати, але вона була настільки прекрасно-загадковою, що я могла годинами сидіти і пробувати розгадати її загадку. «Як можна бути настільки прекрасною і настільки злою?» — часто запитувала її. Проте, вона мовчала.

Одного дня я змінювала воду для неї і почала розмовляти з нею. (Для дитини, яка виховувалась в сім’ї, в якій розмовляють з собаками, це нормальне явище).  Мені здавалось, що вона мене розуміє і моментами рухає пелюстками. Це помітила моя сестра і почала насміхатися, що зі мною не все в порядку. Це найжахливіше, що може статися для дитини. Вбити мрії реальністю. Розвіяти чудо, віру в ангелів, Миколая. Ви це називаєте дорослішанням і вітаєте дитину. А я це називаю «вбити в собі дитину», яка мріяла стати космонавтом. Змінивши воду, я подивилась на неї і сказала: «А, толку мені з тебе, коли ти мовчиш…» Розчаровано повернулась йти кудись, але тут раптом почулося дивне шелестіння. Спочатку воно було незрозумілим, так наче шелест шовкових тканин. Я повернула голову до моєї гості, яка стояла на підвіконні,  і побачила, як її пелюстки злегка ворушаться. Я не могла зрозуміти її, так як голос дорослої сестри лунав в моїй голові, і я не могла виключити його, він наче запрограмував мене  на цілих 10 років наперед. Але, подивившись на квітку, вдивляючись детально, я почула  знайому фразу: « Слова тільки заважають зрозуміти один одного». Доволі знайома фраза, але згадати було важко.

— Ти б мені пробачила, якби я почала вибачатись за твій мізинець?  Шукати собі виправдань, що хтось мене не так передав тобі, чи втомлена була і не побачила твого пальчика..?

— Гм, мабуть, я б ще більше розізлилася.

— Іноді слова бувають зайвими і неправильно зрозумілими. Для того і придумали тишу, щоб в ній народжувалась істина.

— А чому ти вколола мене? Чому не заховаєш свої колючки?

— Думаєш, якщо їх заховати, то вони перестануть робити боляче?

— Ну так, тоді в тебе буде гладеньке стебло і ти не зможеш колоти.

— У людей є гладенька, м’яка шкіра, проте вони не перестають колоти.

— У людей теж є колючки???

— Так, у кожному з нас вони заховані десь всередині, інколи вони колють інших людей. Інколи проростають всередині, колючи людину зсередини і роблячи їй боляче. Неважливо, чи зовні, чи всередині, є колючки. Важливо те, щоб до кожного з нас ставились з обережністю, бо всі ми є хоч і колючі, та все ж крихкі, всі ми можемо зламатись.

— Напевно, тяжко жити з колючками, правда? Тому ти й така сумна…

— Сумна від того, що дозволила йому піти.

— Кому?

— Тому, хто був завжди поряд зі мною, хто піклувався про мене, тому, з ким в нас була одна планета на двох. Розумієш, ціла планета, на якій неможливо загубитись, на якій існують тільки двоє.

— Трояндо, ти про кого?

— Про свого маленького принца, похилила голову та стала вишневого відтінку.

— Чекай-но, ти про того маленького принца, що з планети В-612???

— Так, Б-612..

— Так це ти та примхлива троянда з колючками?

— Це все, що про мене пишуть? Троянда з колючками….і все?

— Ну так, а що ще про тебе писати? Принц покинув планету, ну і тебе також… на цьому твоя історія закінчилась.

Троянда підняла пелюстки до вікна і мовчала. Згодом порушила тишу:

— Коли ти прокидаєшся, то що спочатку робиш?

— Шукаю маму.

— Чому?

— Не знаю, я ще сама не розумію чому, бо тільки прокидаюся, але коли кличу маму, мені стає спокійніше, безпечніше.

 

Після цих слів і я вирішила подумати, помовчати. Троянда притихлим голосом продовжила :

— Це був ранок, який відрізнявся від попередніх . Мені тоді було дуже холодно. Прокинувшись, як і ти, почала гукати того, про кого думаєш, коли відкриваєш очі, — когось важливого для тебе. Проте, він мовчав. Він мовчав, бо його не було вже на цій планеті. Його не було, але все нагадувало про нього: сліди на землі, лопатка, якою він доглядав землю. І я, та, яка відчувала себе частиною його, проте не змогла йому дати зрозуміти про це. Тяжко бути красивою, тендітною, співчутливою та по-особливому слабкою. Створивши мене, мій творець зрозумів, що цьому витвору буде тяжко, і для цього придумав колючки, які моментами не дозволили б розтоптати мене. Але щоб вони не ранили людей, він додав мені багато доброти, таким чином, заплутавши всіх. Ніхто ж не подумає, що у красивої колючої троянди є надмірна доброта, яку можна використати. Та і без колючок не було б загадки. Без загадки людям стає нудно. Моєму принцу теж набридла одноманітність. Тому він зник. Людям властиво зникати. Вони не обирають, чи чекати захід чи схід сонця, вони йдуть. Не подумавши про тих, хто прокинеться зранку і шукатиме їх. Так, як  шукала я свого принца. Свою загублену людину. Пробувши день у холоді, спричиненому не вітрами і не мінусовою температурою,  я  потроху втрачала сили. Мої пелюстки ставали важкими, і  я раптом побачила силует людини. Але це був не він. Це був подорожній в сірому костюмі, на голові в нього було щось скляне, а в руках… не пам’ятаю, що далі сталося зі мною.

Відкрила очі від того, що почула різні голоси. Це були сотні троянд. Я не одна єдина? Таких, як я, безліч. Проте їхній колір пелюсток відрізнявся від моїх. Ці троянди змінювали колір та форми пелюсток, їм здавалося, що це зробить їх неповторними, найкрасивішими.

— Навіщо ви це робите з собою, вам не подобається ваш колір? — жахнувшись, запитала я.

— Це подобається нашим принцам. Ну, таким чином, ми вирізняємось серед інших квітів.

— Мій принц ніколи не дозволив би мені поміняти форму чи колір пелюсток. Він сприймав мене справжньою, навіть з тою пелюсткою, що є темнішою, вона відрізняється від усіх. Будьте справжніми, цим і відрізнятиметесь від інших. Ваша краса є справжньою, а ви робите її штучною. Якщо надто часто перебувати у штучному тілі, то і середина заразиться нею.

— Кажеш, твій принц не дозволив би поміняти форму, а як же тоді він допустив те, що ти опинилася тут без коріння?

І тут троянда, жахнувшись, глянула вниз і побачила, що, справді, її коріння обрізали. По її пелюстках покотилася сльоза, це, напевно, була перша її сльоза, яка була настільки чистою, що всі квіти затихли, спостерігаючи за чимось природнім у цьому світі краси.

— Хоча моє коріння залишилось на маленькій планеті, про яку мало хто знає тут, але я не забуду його. Куди б мене не занесло, я пам’ятаю той шматочок землі, де мені було добре. Чуєте, всі? Я зараз тут з вами, та моє коріння залишилось на планеті Б-612. Це моя планета, і вона зі мною в серці.

— Та що ти хвилюєшся? Ти потрапила на планету, де можливі чудеса. Ми тобі зараз знайдемо нове коріння, звісно, буде трохи боляче, але нове приживеться до тебе і ти житимеш, — заспокоїли троянди

— Ні, без коріння я помру.  Навіть, якщо мені прищеплять нове, я  втрачу себе, спогади про свою планету, про свої вподобання, про свого принца. А вони цього не заслуговують. Треба бути вдячним своєму корінню та планеті, навіть тоді, коли на ній посуха, чи зливи. Тоді, коли в неї вдаряється інший астероїд, який вдвічі більший за неї. Треба вірити у свою планету і триматися за неї так, як тримається воно: глибоко та міцно, і тоді не будуть страшні жодні астероїди чи інопланетяни, які можуть заселити мою планету.

Інші ж троянди не звернули на це уваги, хоча більшість з них були з прищепленим корінням, але їхня краса та слава їхнього принца була важливіша для них.

— Ви сказали, що на цій планеті можливі чудеса? — з надією ожила я.

— Ну так, тут можливо все.

— А ви зможете знайти мого маленького принца?

— Ти потрапила на правильну планету. Тут є їх багато. Але тут потрібно, навпаки, щоб він тебе знайшов. А для цього нам потрібно сфотографувати тебе?

— Навіщо?

— Ну, щоб принц поглянув на тебе, щоб помітив тебе. А ти вже вирішиш, чи твій це принц, чи зовсім і не принц.

— А хіба, щоб впізнати свою троянду, не потрібно відчути запах. Знайомий запах, який в нього викликає відчуття чогось рідного, свого.

— Ти все ускладнюєш. Щоб мати свій запах, по якому тебе впізнає принц, треба бути справжньою. Бо штучні квіти не можуть мати власних запахів.

— А як же турбота? Він повинен турбуватися і придивлятися до своєї троянди.

— Це ж багато часу піде, ти дуже вибаглива троянда. Ти будеш непотрібною йому, адже у нашому квітковому світі безліч таких, як ти. І на них не потрібно багато часу.

— Ваша планета дуже дивна, — розсердилась я і почала стежити за всім, що відбувається навколо.

— Це ти дивна. Ти відрізняєшся від усіх нас. З тобою щось не так. Ти захворіла. Я не маю часу, щоб спілкуватися з тобою.

— Час… — я задумалась і подивилась навколо себе. Раптом помітила, що всі навколо кудись біжать заклопотані. Там, на висоті, все набагато простіше: все йде повільніше, за планом: сонце знає, коли вставати, а коли відпочивати. Все в гармонії. Тут же, навпаки: швидкість та шум, що моментами троянда забувала про свою мету, що вона шукає. Весь цей шум заглушував її саму, не давав власному голосу озвучувати речення в голові.

І тут раптом хтось зупинився переді мною. Потягнулася рука, проте, побачивши колючки, обгорнула її папером. Я почувалася слабкою, адже без коріння  ось-ось згасну. Розплющивши очі, я побачила, що папір з мене знято і  хтось тримає мене. Хтось, чиї пальці нагадували Його, Маленького принца, але я вирішила, що це знову штучна омана цієї планети, тож вколола мізинця. Побачивши краплину крові, відчула щось природне, що є на моїй  планеті.

— Трояндо, ти зараз про мене розказуєш? Почекай, ти ж ослабла, тобі потрібно поміняти водичку.

Все добре. В мене ще є сили. Скажеш їм, що колючки — це загадка, яка прикриває щось крихке всередині. І що… я Його любила. Примхлива троянда залишилась там, а я тут. Примхливої немає. Скажеш… — її голос ставав тихішим.

— Тш, тихенько, я все перекажу, відпочинь, моя колючо-добра рослинко.

Зранку моя троянда вкрилась росою такою чистою, і це було «чимось природнім у цьому світі». Проте, вона не відповідала на мої прохання. Такою я запам’ятала її і дотепер. Тому я не люблю, коли мені дарують квіти без коріння. Коріння важливе.