Добра справа Рікі

Ранок сьогоднішнього дня був прохолодним. Вітрисько-забіяка зривав з дерев останні листочки, які кружляючи у вальсі падали на землю. Прийшла пізня осінь. Все навкруги стало тьмяним, тихим та похмурим.

На подвір’ї бабусі Ганни вже не чути веселого співу півника, цокотіння курочок та ґелґотіння гусей.

За всім цим не один день на вишні спостерігав маленький горобчик Рікі. 

— Мамо, що трапилося? Чому всі такі сумні? — запитував Рікі.

— Бо прийшла холодна осінь, —  повчала маленького матуся.

Ранньою весною Рікі з’явився на світ, тому й не розумів чому все так відбувається. Коли він злітав до зграї курей, щоб схопити маленьких зерняток у дзьобик, бабуся завжди його проганяла.

— Ну, чому, чому так? Невже ж я не хочу їсти? — бідкався Рікі.

— Бо ми — птахи, ми повинні самі собі шукати їжу, — говорила матуся. Але Рікі не хотів її розуміти. Йому хотілося б, щоб і за ним піклувалися так, як за свійськими птахами.

Сьогодні проводжали останній ключ птахів. Всі підіймали голівки до неба, слухаючи їхнє останнє  курликання та сподівалися на швидке повернення додому.

— Мамо, мамо, а чому ми не з ними? Я хочу до них, — цвірінькав Рікі.

— Ні, рідненький, ми не можемо полетіти з ними.

— Чому?

— Бо шлях птахів дуже довгий. А ми з тобою маленькі й не зможемо долетіти.

— Що ж я буду тут робити сам? — надувся Рікі й відвернувся від матусі…

Незабаром випав сніг. Величезні пухові шапки одягнули дерева, біла ковдра покрила землю.

— Матусю, полетіли до лісу, знайдемо щось смачненьке, — зацокотів горобчик.

— Та що ж ми знайдемо, коли все покрите снігом, — відповіла мама.

— А що ми будемо їсти?

— Спустимося до бабусі Ганни на подвір’я і знайдемо щось.

Маленького Рікі на землі було майже не видно, бо його коротенькі лапки повністю провалилися в сніжок. І так було холодно йому. Бачачи бабусю з  зерном Рікі голосно цвірінькав, начебто просив її, щоб та дала і їм зерна. Але жінка швидко змахувала руками, проганяючи птахів з подвір’я. Горобчику дуже не подобалося таке ставлення до них, але що зробиш..

Одного ранку Рікі почув знайомий звук у небі.

— Мамо, що я чую? Птахи на своїх крилах несуть нам весну! — голосно щебетав горобчик.

Вже й вітерець став не таким сильним, і сонечко протягує лагідне, тепленьке проміннячко до всього живого. А тендітні пелюсточки квітів кивають своїми голівками, запрошуючи бджілок до себе. Все оживає навкруги. 

Півник жваво співає свою улюблену пісеньку, поважний дідусь Гусак величаво крутить своєю довгою шиєю, спостерігаючи над усіма. Матуся сіра квочка вивела своїх жовтеньких клубочків на прогулянку. Бач, як вона їх вчить гребти маленькими лапками, відшукуючи їжу.

З під стріхи Рікі помітив сірого кота, який пильнував за курчатами. Не сподобалося це горобчику і він перелетів на вишню.

— «Що ж він замислив?» — подумав Рікі.

І в цей час кіт як вискочить, та до курчат!!!

Рікі швидко злетів до нього, та як почав його клювати своїм маленьким дзьобиком.. Всі птахи підняли такий галас, що з будинку вискочила бабуся Ганна та й побачила, як маленьке пташенятко б’є величезного кота. Від сильного болю кіт перескочив через тин та й подався собі геть без здобичі. А знесилений Рікі ледве злетів на гілочку вишні. 

— Мій же ти маленький, — промовила бабуся. Це ти врятував ціле сімейство моїх курей. Я дуже вдячна тобі, горобчику!

Високо на дереві матуся спостерігала за своїм вже дорослим пташеням. Її переповнювало щастям за його добру справу.

З того дня горобчик з мамою більше не шукали для себе їжу, бо бабуся Ганна повісила на вишні годівничку, в яку кожного дня клала для них зернята, крихти хліба та насіннячко.

Запам’ятай, друже! 

«Якщо бажаєш собі добра — то добро і роби!»